Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Вимірюючи кімнату кроками, я допивав уже третю чашку кави та слухав дратівливі гудки в слухавці. Улла вмостилася на дивані, закинувши ногу на ногу, і дивилася в кудись перед собою. Точно порцелянова лялька. У кузини Норми, до якої ми одного разу їздили в гості, була ціла колекція таких. Всі вони прекрасні у своїх образах, але ж ними страшні. Здаються живими, хоча насправді всього лиш іграшки. Відмахнувшись від спогадів, я поставив на підвіконня спорожнілу чашку, і вже було приготувався скинути виклик, як з динаміка почувся голос:

— Привіт.

— Кіда! — вигукнув. Від несподіванки мало не впустив телефон. Улла встала, нагострила вуха.

— Так, я.

— Ти в порядку? Ти нас налякала! Ми тебе всюди шукали!

— Не кричи в слухавку, все нормально. Я жива.

— Де ти? — Я обернувся до Улли.

— А ти? Я зараз стою перед бюро. Точніше, тим, що від нього залишилося.

— Ага... Це Дракула. Він наказав підірвати бюро. Але з нами все гаразд. Нас там не було.

— Це я вже зрозуміла. То де ви? Куди мені йти?

Я назвав адресу.

— Оце вас занесло… — буркнула Кіда.

— Як ти врятувалася?

— Заплутала сліди. Обмазувала кров'ю кожне дерево та кожен кут будинку, петляла кварталами, а потім сховалась у багажнику старого автомобіля. Зупинила кровотечу, дочекалася передсвітанкових сутінків, після чого… — Кіда хмикнула. — Здається, я знаю, де ховається Дракула.

— Його притулок?

— Так. Непогано, скажи?

Я знову глянув на Уллу і повернувся до стіни. Опівнічниця зрозуміла натяк. Вийшла з кімнати, щоб я міг поговорити з Кідою наодинці. Хоча чого їй вартує підслухати з коридору?

— Кідо, я маю перед тобою перепросити за все. Я був невиправдано різкий і грубий з тобою з нашого знайомства…

— Та гаразд тобі, братику. Я не серджуся, розумію. І мені шкода, що так сталося з Нормою.

— Я тебе зустріну. Скоро побачимося.

Я скинув виклик та вийшов на вулицю.