Розділ 1.1.
Біль від удару об підлогу прострілив тіло та вибухнув у потилиці, але адреналін, що заклекотав у крові, приглушив чутливість, надав сил. Я зіштовхнув з себе явно зголоднілого опівнічника, підскочив на ноги й дременув до драбини. Світло, що лилося крізь квадратні дверцята, тьмяним ореолом обіймало рятівні поперечини, але й завдяки йому густішав морок навколо.
У голові пульсувала думка: вибратися з дому, тікати геть із Хельна й більше ніколи не повертатися.
Серце билося немов шалене. З кожним його ударом по венах розливався жаркий страх.
Щойно я піднявся на другу сходинку, як опівнічник схопив мене за руку й смикнув, розвертаючи обличчям до себе. Пару секунд, розтягнутих у часі, ми пронизували один одного поглядами. Зуб даю, я нагадував переляканого до смерті зайця (так, Улло, ти права), коли ж хлопець — голодного хижака.
Миті вистачило, аби розглянути його обличчя: юнак із запалими щоками, квадратним підборіддям, мертвою блідістю шкіри та ковтунами смоляного волосся середньої довжини. Щось чарівне було у його зовнішньому вигляді…
Секундне замішання коштувало набагато дорожче, ніж підкуп патрульного. Не встиг я схаменутися, як гострі зуби зімкнулися на передпліччі. Серце поскакало в п'яти, завмерло. Дихання перехопило й здалося, що голова зараз лусне від нестачі повітря. Жах від думки, що тепер я стану таким же пожирачем крові викликав панічну атаку. Я закричав, хоч трохи пізніше зрозумів, що болю не відчув. Не в змозі себе опанувати, з усієї сили гепнув хлопця вільною рукою по голові. Раз, другий, третій. Бив завзято та влучно, поки той розтиснув щелепи й спробував дотягнутися до шиї, де в такт божевільному ритму серця, пульсувала артерія.
У вухах шуміла кров.
Я скинув руки вперед. Уперся долонями в чужі широкі плечі, намагаючись відштовхнути опівнічника від себе, але він був набагато сильніший. Навалився на мене неабиякою вагою — і один невірний рух коштував мені рівноваги.
Новий удар об підлогу вибив із тіла весь дух. Темрява згустилася, перетворившись на кисіль. У ньому затанцювали фіолетові зірочки.
Хапаючи ротом повітря, я відчайдушно опирався, збирав у собі залишки сили волі, але коли опівнічник гнівно загарчав і на секунду припинив тягтися до шиї — розгубився. Навіть проскочила думка: таким буде кінець?
Сталевою хваткою вчепившись у плечі, хлопець вивчав мене поглядом. Стисни він пальці сильніше — легко міг зламати мені руки, але з невідомої причини не робив цього. Він ніби перетворився на жахливу воскову постать із блискучим обличчям та винно-червоними очима. Вони, як два сигнальні вогники, різко виділялися в темряві.
Погляд гіпнозував. Навколо запанувала оглушлива тиша.
Різкий тріск врізав по барабанних перетинках. Опівнічник смикнувся, навалився на мене і миттю відсахнувся, ніби забув, що секунду тому жадав моєї крові.
Закричала Улла. Пролунав дзвін битого скла й тріск дерев'яних полиць. Брязнули залізні бочки. Чи бочки? Мені було байдуже. Я дозволив собі діяти на інстинктах. Чи міг бути інстинкт убивці у вісімнадцятирічного парубка, який мріяв стати детективом?
Інстинкти, кажуть, у людей взагалі відсутні. Ні материнського, ні самозбереження. Про останній згоден. У нас з сестрою його точно немає.
Піднявся на ноги, схопив перше, що трапилося під руку — рибальський розкладний стілець — і з войовничим вигуком кинувся на допомогу Уллі.
Опівнічник притиснув її до старої книжкової шафи в запліснявілому кутку підвалу. Однією величезною долонею схопив зап'ястя сестри та збирався вп'ятись зубами в шию, проте наступної секунди я зі стільцем його наздогнав. Хлопець звалився навзнак, немов готовий клієнт для похоронного бюро, і не ворушився.
— Ти вбив його? — тремтячим голосом запитала Улла.
— Сподіваюся на це… — слова далися важко і викликали неприємне почуття, схоже на слабкий удар струмом. Кинувши стілець поруч з бездиханним тілом, я схопив сестру за руку і потяг до сходів. Тільки коли ми опинилися нагорі, в запорошеній коморі, Улла заперечила.
— А як же альбом? Фотографії дідуся. Ми не можемо піти після того, що сталося… Ай!
Я, охочий якнайшвидше забратися геть, завмер на порозі комори. Обернувся і пробігся сестрою розгніваним поглядом. Був готовий висловити Уллі все, що думав про ідею дістати фотографію дідуся, але придушив отруйну промову, помітивши, що сестра стоїть, закотивши рукав толстовки на лівій руці. Ближче до ліктя бліду шкіру вродив червоний слід.
Слід від зубів опівнічника.
— Тільки не це. — Я запустив долоню в темно-русяве, як у батька, волосся і судомно вдихнув. — Прокляття, Улло! У що ми влипли…
Вона схлипнула, швидко витерла сльози та відкотила рукав назад.
— Я влипла, Вілле. Ти тут непричетний. Тебе тут взагалі не було, — рішуче заявила вона, і перш ніж я заперечив, продовжила: — Я розповім мамі, що пробралася до Хельна сама. І сподіватимусь на те, що вона не змусить мене чіпуватися і жити… тут.
— Але Улло...
— Помовчи, зайчику. Я знаю, що всі опівнічники в обов'язковому порядку мають бути чиповані. — Вона зіпхнула драбину в підвал, пощулилася від гуркоту, й зачинила квадратні дверцята, але не на замок. — Тільки ті, хто має чіп під шкірою, можуть отримувати кров із лікарні. Але я не хочу. Це не правильно. Вірніше, правильно, інакше…
Наші з Уллою погляди перетнулися і вона замовкла.
Я так і не зміг зрозуміти, що сестра побачила в моїх очах, але вона поспішила мене обійти, вибігти на вулицю й широкими кроками попрямувати геть із Хельна. Мені тільки й лишалося, що встигати за нею. Пустельні квартали району немов дихали в потилицю ворожістю та тріумфом. Апокаліптична атмосфера тиснула на нерви.
Яким тепер буде наше життя? Мені ось-ось їхати в пансіон при академії, а Уллі потрібно пройти через всі етапи перетворення, навчитися контролювати спрагу крові й звикнути до думки, що вона не зможе носити улюблений срібний браслет та більше ніколи не вийде на сонце. Проклятий альбом! Щоб йому було пусто…
Крім ув'язнення в Хельні, на опівнічників лягають великі обмеження у всьому. Не страшно дивитися фільми про вампірів, які сплять у трунах та живуть вічно. Страшно знати, що в рідному місті є люди, які змушені бути осторонь. Від життя. Сміттєвий апокаліптичний Хельн тому доказ.
Усю дорогу назад я дивився тільки собі під ноги й розмірковував.
Лише вдома, в сутінках спальні слухаючи, як перешіптуються за стіною Улла з мамою, я нарешті зважився зняти з себе толстовку і оглянути передпліччя, за яке мене намагався вкусити хлопець. Чи доля? Карма? Проте місце, де зімкнулися зуби, покривав широкий металевий браслет. В момент укусу я начебто б і знав це. Тоді чому так злякався? От якби опівнічник вкусив вище…
Я провів долонями по обличчю та уважніше оглянув браслет. На ньому залишилися виразні вм'ятини, як і на шкірі темніли синці, але отрута не потрапила в кров, а значить: у мене є шанс на нормальне майбутнє.
Я стягнув із себе футболку та завмер перед дзеркалом на весь зріст. Довго розглядав відображення, уявляючи як це: більше не бути людиною. Стати чудовиськом. Чи можна назвати чудовиськом того, хто не обирав свій шлях? Чи можна сказати, що Улла не обирала? Обрала ж. Саме їй закортіло дістати фотографію для бабусі. І чим все закінчилося?
Стиснувши кулаки, я придивився собі в очі. Що таке побачила в них сестра? Чого злякалася, що так швидко покинула Хельн і жодного разу по дорозі додому не заговорила зі мною? Невже вона тепер мене цуратиметься, як нагадування про її помилку?
У будь-якому разі — Улла врятувала мені життя. Не спустися вона в підвал, то... Ні, я ніколи не звинувачуватиму сестру. Скоріше, звинувачуватиму себе, адже не зміг відмовити її від витівки, а потім насолодився думкою, що, можливо, вбив того, хто колись був людиною. Це навряд чи було правдою і не мало жодного відношення до самої провини Улли, проте я довго не міг викинути спогади подій у підвалі з голови.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!