Опівнічники. Бюро розслідувань

Прокинувшись, я зрозумів, що забув завести будильник. Час наближався до першої години дня. Я розраховував стати як мінімум об одинадцятій. І Ден не розбудив. Сам проспав чи що?

З усім тим я швидко привів себе до ладу і, вийшовши з кімнати, постукав до Дена. Почекав і постукав знову. Він не відчинив. Встав раніше і вже снідає-обідає?

Я з’їхав по поруччях на перший поверх, але й там Дена ніде не було. Натомість жалюзі навколо відкриті, через що будинок наповнювало тепле сонячне світло. На кухні зустрів Метта. Він сидів за столом, похмуро попиваючи каву, аромат якої я вловив ще з коридору. Одягнений був у свої джинси та светр Дена. Темне волосся скуйовджене, під очима фіолетові кола.

— Ранку. Не виспався? — спитав я, наливаючи кави з кавоварки.

— Ранку... Я й не спав, якщо чесно.

— Чому?

— Думав. До речі, — Метт зробив ковток з чашки, — Ден просив передати, що вирушив до Дромара, щоб забрати свій автомобіль та поговорити з капітаном.

Помітивши, як хлопець скривився, промовляючи останні слова, я сказав:

— Не бійся, Ден тебе не здасть. — Поставив чашку на стіл, зазирнув у холодильник і приємно здивувався, побачивши там запаковані в пергамент сандвічі для швидких перекусів, а поряд з ними тарілку, на якій під прозорою кришкою лежали млинці. До кришки ж був приклеєний стікер з написом «Віллу» і серцем замість крапки. Я дістав тарілку, поставив в мікрохвильову піч на розігрів.

— Я не боюся. Просто... — Метт зітхнув. — Я хвилююся за Норму.

— Ми зробимо все, щоб допомогти їй. Ден не говорив, коли повернеться?

— Не сказав.

Пікнув таймер. Я дістав тарілку з млинцями й за кілька хвилин уже покінчив зі сніданком. Метт від їжі відмовився.

— Вілле, — обережно почав хлопець, — що, якщо розслідування нічого не дасть?

Завантаживши посуд у мийку, я відповів:

— Воно завжди щось дає. — Злукавив. Ой, як я злукавив. Ще вчора сам хвилювався, що наявні зачіпки приведуть нас у глухий кут, а зараз запевнив Метта у зворотному. Насправді ж, досить часто справи залишаються не розкритими. Але говорити про це хлопцю на межі нервового зриву якось не хотілося.

Стоячи на порозі кухні, я озирнувся. Метт сперся на стільницю та підпер голову руками.

— Слухай, не хочеш зі мною до ювелірної крамниці сходити? — Я посміхнувся.

— Так, звичайно! — Він швидко схопився з місця й поспіхом смикнув рукав, що закотився.

— Добре, я візьму тебе з собою за умови: жодних необдуманих вчинків.

— Зрозумів. — Метт кивнув, посміхаючись у відповідь.

— Взувайся, а я зазирну до дівчат.

— А вони просили їх не турбувати до смерку. Тільки якщо щось термінове.

Я насупився, але нарешті усвідомив, що справді їх немає сенсу турбувати. Надворі розпал ясного вересневого дня. Їжа у холодильнику, у будинку порядок. Тож нехай відпочивають.

Накинувши поверх футболки куртку та забравши з шухляди письмового столу медальйон з гравіюванням, я чекав, поки Метт зашнурує кросівки й помітив на дверях наклейку з цілями на день від Дена. Зірвав листочок та уважно вивчив написи. Все суто по роботі: перевірити «Поцілунок мерця», перевірити «Лігво Дракули», по можливості завітати в притулок Метта та Норми і, якщо знадобиться, поговорити з Пейдж Гарті.

Хтось міг би сказати, що три-чотири цілі на одну добу це мало, але зазвичай з них випливають нові. Зрештою, добре, якщо ми виконаємо хоча б те, що намітили.

Зачинивши двері, я перестрахувався й зачинив усі жалюзі в будинку, крім тих, що на маленькому віконці над вхідними дверима. Раптом Тельмі чи Уллі закортить залишити підвал раніше настання сутінок? Так вони будуть у безпеці від сонячних променів. Світло ж біля входу добре помітне ще від комірчини, і обійти його не важко.

Надворі стояла безвітряна погода. Перисті хмари розповзалися від обрію по всьому небосхилу. Сонце гріло так, ніби намагалося знищити будь-які сліди дощу, що пролився вночі.

Я ковзнув поглядом навкруги та пішов уздовж вулиці. Вдень Хельн здавався таким порожнім і навівав уже знайомий смуток за тим, чого не сталося. Біля одного з будиночків у дворі завмерла газонокосарка. Біля поштової скриньки іншого будинку лежав кинутий велосипед. Немов опівнічники не помітили настання світанку, а коли схаменулися, у них не було часу, щоб сховати косарку в гараж, припаркувати велосипед на стоянці.

Відчуваючи, що на мене починає накочувати, я перемикнув думки й глянув на Метта:

— Пообіцяй, що сьогодні поспиш.

— Не можу обіцяти того, у чому не впевнений, — прямо відповів він.

— Справедливо.

— У тебе гарна фізична форма. Займаєшся спортом?

Я кивнув:

— Бігаю за злочинцями.

Метт хмикнув.

— Весело, мабуть.

— Коли як.

— Детективе Вілле. — Хлопцеві чудово вдавалося поєднувати в мові поважний тон і звернення на «ти».

— Так?

— Ти добре б'єшся в рукопашну?

— Не люблю хвалитися, — ухильно сказав я. Вдруге за день злукавив. Мені подобається говорити про свої вміння та досягнення, як колись підмітила Улла. — Але дещо вмію.

— Дай мені одну пораду.

Я задумався. Ми перейшли дорогу по затертій «зебрі», минули черговий квартал. Вийшли на тротуар, засипаний жовтим килимом сухого листя.

— Стеж за очима супротивника, — нарешті сказав я. — Зазвичай, він дивиться туди, куди хоче вдарити.

— Я запам'ятаю. Дякую.

— Метте… — Рідко трапляється таке, що мені важко підібрати слова, але зараз я не знав, як сформулювати думку. — А твої руки?..

Щоки хлопця розчервонілися.

— До речі, — він різко зупинився, — я згадав прізвище офіцера, який допоміг нам пройти. Веласкес.

— Веласкес?

— Начебто так.

— Він зліг у лікарню з тяжкою пневмонією нещодавно. Тому й не прийшов на зміну, коли мав випустити вас.

Метт відкинув назад волосся, що впало на чоло, і зітхнув.

— Сподіваюся, офіцер одужає.

Я йому не відповів, шокований видовищем, що постало перед очима.

Ми зупинилися перед входом до «Поцілунку мерця». Через вітрини я виразно бачив погром усередині. І черевик, що виглядав з-за прилавка.