Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Я розліпив повіки. Люстра з круглим матовим плафоном погойдувалася з боку в бік. Декілька хвилин спостерігав за нею, порівнюючи з маятником, а трохи пізніше зрозумів: щось не так. Підвівшись на ліктях, мало не впав з ліжка. Гойдалася не люстра — гойдалася вся кімната. Чи весь світ? Може, планета — це корабель у морі, і ми потрапили у шторм?

Відкинувшись на подушку, я протер очі. У плече віддало гострим болем. Шум крові у вухах прорізало цокання годинника, що висів над дверима. Величезний циферблат — розміром з тарілку для торта — був сліпучо-білим, тож час розгледіти не вдалося.

Дивно ось так випадати з реальності у темну холодну безодню. Якщо це була смерть, то вмирати не страшно. Страшно, що після нічого немає. Чи я не помер повністю? Душа повернулася в тіло раніше, ніж встигла вирушити в потойбічний світ?

Норма! Скільки часу минуло?!

Я здригнувся й мало не впав з ліжка, відчувши теплий дотик до руки.

— Тихіше, тихіше, це лише я, — пролунав м'який дівочий голос.

Я повернув голову, дочекався, поки шторм сповільниться, й уважно придивився до незнайомки, що сиділа на правій стороні ліжка. На вигляд років з двадцять, не більше. Довге темне волосся, очі кольором немов бурштин на сонці, і шкіра з легким бронзовим тоном. Дівчина вигнула тонкі брови та хмикнула:

— Не хочеш запитати, хто я?

— Ем, — зам'явся я, — і хто ж? — голос звучав хрипко. Доводилося прикладати купу зусиль, щоб не жувати слова.

— Мене звуть Кіда. Я твоя рідна сестра, Метте. Я така рада, що ми нарешті зустрілися. — Вона стиснула мою долоню у своїй, посміхнулася.

Кілька хвилин до мене доходив сенс почутого.

— Рідна сестра? — не повірив я. Нарешті зміг сісти. Від тривалого лежання затекла спина.

— Так-так. Я дочка Джонатана Калахана та Леї Джин. Я шукала тебе, але всі кінці у воду, а тут…

Обурення накотило хвилею. Я пирхнув й запустив руку у волосся. Впіймав повний бентежного трепету погляд Кіди на своїх шрамах. Коли наші погляди зустрілися, «сестра» опустила очі на коліна. Всім виглядом вона давала зрозуміти, що їй ніяково зі мною перебувати в одній кімнаті. Також ніяково, як було моїм біологічним батькам?

— Навіщо ти шукала мене? — невимушено спитав. Я прожив двадцять два роки та ніяк не сподівався зустріти родича. Колись я став їм непотрібним, навіщо знадобився зараз?

— Я не могла жити спокійно, знаючи, що я маю брата, з яким я ніколи не бачилася, — відповіла вона. — А ти, мабуть, не радий мені.

— Та невже? — Я скинув одну брову. — Тебе вони теж позбулися?

— Що? Ні! Метте…

— А від мене так. Тому я не хочу мати з тобою та з ними нічого спільного. — Я звісив ноги з ліжка й торкнувся босими ступнями колючого килима.

— Наші батьки мертві.

Слова Кіди відгукнулися в мені холодом, що проповз по спині. Гучно забилося серце. Я потягнувся за склянкою води, але сил піднести її до губ не вистачило. Вона упала на килим й розлетілася на три великі уламки.

Кіда відразу схопилася з ліжка, тримаючись за живіт, й завмерла поруч, округлими очима, дивлячись на розбиту склянку з мокрою плямою на килимі.

— Я приберу. Ти ще надто слабкий. Відпочивай. — Вона присіла, склала уламки один в один, після чого піднялася й попрямувала до виходу.

— Ти не знаєш, чому… — заговорив я, але не зміг підібрати потрібного слова.

— Що чому? — Кіда повернулась до мене. Волосся водоспадом спадало їй на плечі й ключицю, що чітко виділялася під білою майкою. В очах мерехтіли охрові відблиски лампи.

— Чому Джонатан і Лея відмовилися від мене? — Одного разу, коли я потрапив до чергової названої сім'ї, в мені спалахнув інтерес щодо біологічних батьків. Щоб задовольнити його, я подався до притулку, де жив до семи років й там дізнався імена, навіть адресу отримав, але так і не наважився прийти по ній.

— Вибач, я не знаю. — Кіда підібгала губи. Пішла.

Я зітхнув. Помацав пальцями марлеву пов'язку на шиї. Рана вже не відгукувалася тим пекельним болем, що випалює всі почуття. І шкода, адже вони бурею захльостували. Здавлювали груди, змушували божевільно битись серце. Сум, агресія, смуток, туга, образа…

Хотілося уткнутися обличчям у подушку, ридати як дівчисько та сподіватися, що всі проблеми вирішаться без моєї участі. Що Норма повернеться, що рана загоїться без наслідків й мені не доведеться залишитися доживати вік в опівнічному Хельні. Однак замість цього я зібрав волю в кулак та рішуче встав. Перед очима попливло. Щоб не завалитися на підлогу мішком, я притулився спиною до шорсткої стіни й глибоко вдихнув.

Коли все катастрофічно погано, головне не втрачати самовладання. Людські здібності безмежні, тільки люди зазвичай за панікою цього не розуміють. І я також не розумів раніше. А зараз? А тепер ніби просвітління зійшло. Пелена з очей спала. Проблеми не вирішаться, лише якщо нічого не робити. Тому, тримаючись за стіни, я покинув спальню.