Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

Всю дорогу до бюро я старанно ігнорував ідеї та здогади, що прокрадалися в голову. Розмірковував про погоду, просто дивився у вікно, аналізував образ Реймонда Стоуна. Він видався непоганим чоловіком. Принаймні не був одягнений немов байкер, як одягалася добра більшість опівнічників. Вони наче вважали, що готика має бути «крикливою». З шипами, заклепками, масивними черевиками, косухами та іншим. У випадку зі Стоуном готика була вишуканою, магнетичною. Такою самою, як суворі риси обличчя та пронизливий погляд кармінових очей. Загалом голова мав впевнений вигляд, трохи зарозумілий, але небайдужий до подій, що відбуваються в Хельні.

Коли я увійшов до вітальні, Улла вже сиділа на кріслі біля дивана, гортаючи фотографії на фотоапараті. Чорний рюкзак стояв поряд. Навряд чи в нього могло б поміститися багато речей. Однак якщо Метт попросив його забрати, значить, щось цінне там все ж таки було. А сам хлопець лежав спокійно. Часто дихав, ворушив губами. Спав.

— Як він? — коротко спитав я.

— Температура тридцять дев'ять та дев'ять. Тиск сто вісімдесят на сто десять. Я не знаю, як він ще не… — Улла замовкла. По пониклому погляду було видно: вона звинувачує себе в тому, що трапилося з Меттом. Почуття провини — найогидніше почуття у світі. В більшості випадків воно виникає навіть не через те, що ти дозволив чомусь статися, а через те, що не можеш виправити наслідки.

— Намагалася дати йому жарознижувальне та антибіотики? — Ден встав поруч, схрестивши руки на грудях.

— Він не приходить до тями. Як я йому пігулку запхаю? — Сестра надула губи. Секунду дивилася вперед, потім ляснула себе по чолу. — Уколи…

Ден нічого не сказав. Підійшов до журнального столика, вивернув вміст аптечки, знайшов потрібні упаковування з ампулами, шприц. Я не став дивитися, як він робить Метту укол. Ніколи не переносив голки та все, що з ними пов'язано. Напевно, з цієї причини колись відмовився робити з Едвардом — студентським другом — парні татуювання.

Я провів руками по обличчю:

— Піду нагору. Потрібно вмитися.

— Ти в порядку, зайчику? — Улла підійшла до мене та зазирнула у вічі.

— В порядку. Просто втомився, — збрехав. Кашу думок у голові та почуття спустошеності порядком назвати складно, але обговорювати це не хотілося. Як то кажуть: «Година вранці варта двох увечері». Не зовсім підходить для нашого випадку, але поспати не завадить. Поки я відпочиватиму, підсвідомість сама відсортує всю інформацію.

— Тоді ходи, відпочинь. — Сестра переступила з ноги на ногу. Складалося враження, що вона хоче сказати щось ще, проте не наважується.

— Пізніше. Вже майже розвиднилося. Це тобі краще піти до кімнати. До речі, — я озирнувся, — а де Тельма?

— У допитній. Складає компанію Монро.

— Зрозуміло. — Якби не втома та почуття заплутаності я, можливо, приревнував би або розлютився. Чого це вона розмовляє з підозрюваним? Ось тільки сил на ревнощі та лють у мене вже не було.

Я підійнявся на другий поверх, мріючи про ліжко, як про щось недоступне. Проте до спальні так і не дійшов. Зупинився біля лабораторії, двері до якої були відчинені. Через те, що штори на вікні зсунуті — там панувала темрява, з якою боролося м'яке блакитне світіння, що розливалося від монітора ноутбука. Воно спочатку здивувало мене й тільки простоявши в коридорі кілька хвилин, я згадав, що комп'ютер аналізував ДНК. По тому, як пульсувало освітлення, зрозумів, що пошук завершено.

Сонливість вивітрилася як дешеві парфуми — миттєво. Я увійшов до лабораторії та схилився над ноутбуком, забігав поглядом по екрану.

— Це вже цікаво…

— Що там? — Ден підкрався непомітно.

— Сам подивись. — Я поступився місцем. Глибоко вдихнув, щоб стриматись, хоча хотілося істерично реготати. Справа про зникнення офіцера Ділкерса та деяких опівнічників з кожною секундою набувала нових деталей й закручувалась все сильніше.

Я не квапив Дена, поки він вивчав отримані дані.

— М-м-м, Метт знайшов у крамниці кров своєї сестри, — сказав Ден, подивившись на мене. Блакитне світло надавало його шкірі сріблястого відтінку, а очам океанічної глибини.

Я скинув брови:

— Норма?

— Треба поговорити з Меттом.

— Ага, якщо він взагалі отямиться.

— Прорвемося, Вільяме. З Меттом все буде добре.

— Ти ж чув Уллу. У хлопця температура майже сорок. Тиск! Він навряд…

— Не впадай у відчай. Він гірший від будь-якого з почуттів.

Хотілося повірити Денові. Довіритися. Може… все справді не так погано? Й раптом стане краще? Але скептик в мені — чи песиміст — був сильнішим.

Ми спустилися до вітальні. Усі жалюзі вже були зачинені. Час наближався до шостої ранку. І замість сестри, у кріслі сиділа Тельма. Побачивши нас, вона заметушилась, встала.

— Улла пішла спати. Ви також можете. Я з Меттом посиджу, — сказала, заламуючи пальці.

— Ні, ти йди. Вже ранок. Тобі належить спати, — заперечив я.

— Що ви дізналися у крамниці?

— Поки що не можу сказати щось конкретне. Потрібно все обміркувати.

— Гаразд. — Тельма знизала плечима. — Я зварю вам каву. — І попрямувала на кухню.

Ден торкнувся чола Метта.

— Температура начебто спадає.

— Чи надовго? — Піймавши на собі багатозначний погляд, я зітхнув. — Пробач, але мені важко вірити у добрий кінець, враховуючи, що він уже так близько.

— Швидко ви мене до мерців приписали, детективе Вілле, — цілком жваво промовив Метт та повільно розплющив очі.

Ден посміхнувся. Подав йому склянку води, запитав:

— Як самопочуття? Що конкретно непокоїть?

— Досі холодно, — спустошивши склянку, відповів Метт. — Трохи нудить, перед очима пливе… Ух, огидний стан.

— Послухай, — почав я, — тут така справа… Та кров, що ти знайшов у крамниці, виявилося, вона належить твоїй сестрі.

— Нормі? — здивувався хлопець.

Я сів на підлокітник крісла.

— Наскільки ми знаємо, ти маєш одну рідну сестру.

— М-м-м. — Метт спробував підвестися на ліктях і в нього навіть вийшло. Втім, якогось моменту до хлопця дійшло, що він без сорочки, й шрами, приховані навмисне раніше, тепер ні для кого не секрет. На секунду обличчя Метта спотворилося жахом — вигнулися брови, розширилися очі, побіліли губи, — після на нього зійшло розслаблення. Наче вантаж, що тягнув плечі, нарешті спав.

— Що означає «м-м-м»? — спитав я нетерпляче.

— Норма мені сестра не по крові. Ми познайомилися, коли мене взяли до чергової названої родини. — Метт підняв руку, щоб поправити волосся, але скривився від болю. Пов'язка на шиї просочилася кров'ю, неприємно пахла йодом.

Ден чортихнувся. Я б підтримав його, але лаятись особливо не люблю. Кожен по-своєму виплескує злість-розчарування-образу. Я віддаю перевагу боксерській груші, коли є вільний час, або ж кулаком у стіну, коли часу немає.

— Добре. — Стримавши свого Гайда, я кивнув. — Відпочивай, Метте.

— Поміняймо пов'язку. — Ден приготував бинти, спирт та антисептик.

Як і за уколом, я не став спостерігати за процедурою та вийшов у коридор, маючи намір зайти на кухню й дізнатися, що там з обіцяною кавою, але до кухні не дійшов. Мабуть, сьогодні не судилося взагалі дійти туди, куди планував.

У двері подзвонили. Хто б міг дзвонити вранці? Лише людина. Ну, або божевільний опівнічник, на кшталт Монро, що зважився закутатися в десяток шарів одягу та добіг до бюро тільки зараз.

Я збентежено потер потилицю й відчинив двері.

На порозі стояла невисока дівчина з розпатланим каштановим волоссям, одягнена в джинси та поношену толстовку.

— Привіт. Чи не відмовите у допомозі? — Вона задерла толстовку до чорного бюстгальтера, демонструючи запалену рану з криво накладеними швами десь на рівні селезінки.

— Привіт… — Я замислився. Швидко зваживши, сказав: — Проходь.

— Пролежу, — тільки й видихнула незнайомка, перш ніж впасти непритомною прямо мені в руки.