Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Я сидів на кухні, допивав чергову чашку розчинної кави та страждав від бездіяльності, поки детектив Вілл та Улла вирішували чи не нашу подальшу долю. Ден спав на дивані в сусідній кімнаті, Кіда клацала в телефоні, сівши там же, на підвіконні.

Ще вранці ми поховали Норму з Монро, а мені здавалося, наче минуло кілька місяців. Чому ж час так розтягнувся? Або побіг швидше. Коли ми з Нормою пробиралися до Хельна, припустити не могли, що вилазка обернеться катастрофою. Сенсація, за якою гналася сестра, її ж і занапастила. Потім вибух у бюро та пожежа забрали останню пам'ять про неї: світлини на фотоапараті й записи в блокноті, обклеєному наліпками з поні. Лише в голові залишилися спогади, але жорстокий час зітре і їх. Не відразу, але обов'язково. Все, крім хрускоту шийних хребців, що відбився в пам'яті до кінця моїх днів.

Я витяг з-під светра кулон з гравіюванням і міцно стиснув в долоні.

На кухню увірвалася Кіда. Вона похапцем зібрала каштанове волосся у хвіст і махнула мені рукою:

— Збирайся, Метте. Телефонував Вілл. Ми йдемо до М'ясника.

— Навіщо? — Я встав, сховав кулон під светром.

— Не знаю. Вілл сказав, що на місці все пояснить. У нас мало часу, поспішай. Дене! Ти встав чи як? — Кіда втекла до кімнати та повернулася вже з сонним детективом. Червоними від недосипання очима він глянув на мене, позіхнув та кивнув.

Утрьох ми покинули будинок Улли, а за чверть години пішої прогулянки — дісталися місця призначення, кварталу з багатоповерхівками, в яких всі вікна були затулені шторами. Ліфт всередині потрібного нам будинку не працював, підіймалися сходами. Нарахував понад сто, а потім збився. А ще за кілька хвилин…

Подавився повітрям і довго кашляв, дізнавшись, що сам голова Реймонд Стоун почав нам допомагати. Чи відчув я полегшення? Не знаю, але серед похмурих думок нарешті майнув сонячний промінь. Також Вілл розповів, що моя кров для Дракули — це отрута, і треба зібрати її стільки, скільки взагалі можливо. Чим більше — тим краще. А мені й не звикати. Тоді ж ми з Деном вирушили в операційну.

Щільно зачинивши сталеві двері, Ден замкнув їх зсередини та намацав на стіні вимикач.

Приміщення огорнуло холодне блакитне світло, що струмувало з ламп на стелі. Металевий стіл стояв у центрі, блищав ідеальною чистотою. Гудів у кутку холодильник, на перевізному столику з-під рушника визирали хірургічні інструменти. Поки Ден готував систему для забору — викачування — крові, я закотив рукав і ліг на стіл. Доторк до холодної поверхні викликав хвилю мурах на шкірі.

— Потрібно з цим зав'язувати, — промовив Ден, підійшовши до мене. Наклав на моє передпліччя гумовий джгут, продезінфікував місце на ліктьовому згині.

— Тобі не подобається встромляти в мене голку? — з іронією запитав я.

Ден підібгав губи. Увімкнувши велику лампу з кільцевим освітленням, що нависала над столом, він почав знімати обгортку з пункційної голки.

— Це не дуже добре. Так часто й у таких кількостях. І тобі доведеться залишитись тут. Заради твоєї ж безпеки.

— Ні. Я не сидітиму без діла. Постійно ви так, — обурився я, стискаючи та розтискаючи кулак. Голка проткнула вену. За мить кров побігла трубкою до пакета, наповнюючи його.

— Ти ослабнеш після процедури, Метте. Ти ж знаєш.

— Ну і нехай. Сидіти осторонь, поки всі зайняті справою — для мене справжнє катування.

Ден зітхнув.

— Я розумію…

— Ти боїшся? — Я глянув на нього, але відразу відвів погляд. — Я боюся, хоча втрачати вже нічого. Я втратив Норму. Ту, якою дорожив. Тепер я не маю нікого. Я… Детективе Дене, пробач мені. Я тоді наговорив тобі всякого. Я не хотів. Ви стільки зробили для мене, що я буду вам зобов'язаний до смерті. І детективу Віллу, він так змінився після перетворення. Цей одяг, браслет, червоні очі. Такі яскраві та пронизливі. Раніше мені було ніяково, коли він дивився на мене. Тепер взагалі хочеться під стіл сховатися і сидіти там, поки все не закінчиться. Я справжній боягуз.

— Вільям не простий опівнічник. Ноель сказав, що Вільям набагато сильніший через те, що заразився від крові Дракули.

— Крові Звіра, ага. Чи не іронічно, хіба? У здорованя одразу два прізвиська та одне звучить страшніше за друге. А ім'я — Келвін. Як у пересічного ботана.

Ден знизав плечима, але нічого не сказав.

А я ж не міг замовкнути. Бесіди багато, а розуму малувато, як любила казати Норма.

— Детективе Дене, Денвере. У вас красиве ім'я. На честь штату?

— Міста, — поправив він. — Штат Колорадо.

— А чому на його честь?

— Там загинув мій батько. Але там мама з ним і познайомилася.

— Мені дуже шкода, — зітхнув я і глянув у стелю.

— Це було давно. Єдине, про що я шкодую, що не знав батька. Мене ростила мама та вітчим. Втім, він був мені як рідний.

— Можна спитати, а що з ними трапилося?

Ден мовчав деякий час. Я вже встиг подумати, що дарма завів цю розмову, як детектив раптом відповів:

— Коли мама мене народила, їй було сорок три роки. Коли мені виповнилося сімнадцять, вона померла, не переживши операції на серці. Вітчим загинув у шахті трохи пізніше. Через три роки.

— Коли тобі виповнилося двадцять?

Ден кивнув.

— А зараз тобі скільки, якщо не секрет? — Цікавість не давала мені спокою.

— Двадцять сім.

Я посміхнувся:

— А вигляд маєш на двадцять два.