Опівнічники. Бюро розслідувань

Коли я увійшов на кухню, погляди присутніх, а саме: Дена, Улли та незнайомки — схрестилися на мені. Стійко витримавши їх, я сів на вільний стілець поруч з Деном та подивився на гостю. Вона мала кращий вигляд, ніж вранці. Довге темне волосся зібране у хвіст, кілька пасм з боків окреслювали обличчя. Погляд ясний, хоч під очима невеликі кола. У руках чашка з гарячим чаєм.

— Здається, ми не встигли представитися одне одному. Мене звуть Вільям Форсайт. А тебе?

— Кіда Джин.

— Приємно познайомитися. — Я кивнув. — Тепер розповідай.

— Що саме?

— Ну ти ж прийшла до нас чогось?

— Так, звичайно. — Вона відставила чашку, сіла зручніше й заговорила: — Чула, що ви шукаєте «нібито викраденого» Дракулу. У мене є інформація щодо цього.

— Уважно слухаємо. — Ден взяв зі столу блокнот, ручку, приготувався записувати.

Кіда поглядала то на нього, то на мене. На Уллу намагалася взагалі не дивитись, та й сестра не привертала до себе уваги, стоячи віддалік, біля холодильника. Мовчки спостерігала. З того часу, як я взяв її з Тельмою в бюро — довкола панував порядок і затишок з нальотом готики. Як припускав, навіть в інтер'єрі кухні з'явилися риси стилю. Ще вчора червоних фіранок на вікні не було. Зараз вони приховували під собою щільно закриті жалюзі. І даремно, що на вулиці ніч.

— Дракулу не викрали. — Тільки-но почувши цю заяву, я відмахнувся від сторонніх думок й сконцентрувався на Кіді. — Він сам боягузливо втік. Заліг на дно, тільки-но я змогла до нього підібратися.

— Стривай, почнемо з того, як давно ти в Хельні і як сюди потрапила? Це протизаконно, — суворо промовив Ден, не зводячи холодного погляду з гості.

— Тиждень, плюс-мінус кілька днів. Час тут ніби тече по-іншому. Пройти мені допоміг один офіцер.

— Як він допоміг? Пропустив усередину? — запитав я.

Кіда хитнула головою.

— Ні. Під час зміни патруля я проскочила в одну з веж й… Це неправильно, але я… дещо зробила там.

— Ти знаєш, що зізнаєшся в злочині?

— Так. Проте без вашої допомоги я не впораюсь. Я не зробила нічого над жахливого.

— Тоді кажи, що ти зробила на вежі, і з якою метою? — знову спитав я. Ден весь час робив позначки у блокноті, швидко перевертаючи аркуші.

— Дракула організував свій бізнес. Торгівлю «амброзією». Чи ви чули щось про неї? Добре. Так ось «амброзія» зводить Дромар з розуму. Потроху, це майже непомітно, бо поки що відбувається в певних колах, але не можна допустити її глобального поширення. Вона гірша від героїну та всіх наркотиків разом узятих. Так, «амброзія» уповільнює прогресування хвороб, майже зупиняє їх, але викликає звикання. Її неможливо приймати акуратно, завжди хочеться більше і більше. А якщо не отримати дозу — спалахи агресії, лютої ненависті.

Кіда ненадовго замовкла. Зробила ковток чаю, продовжила розповідь:

— Дракула планував велику угоду. Я не знаю другий бік угоди та в чому вона сама полягала, але впевнена: якщо угода відбудеться — вітайте опівнічний апокаліпсис. Я пробралася у вежу, щоб забрати у Ділкерса рацію. Він один із тих, хто допомагав Дракулі переправляти партії «амброзії» через стіну. По рації я могла б дізнатися подробиці угоди та зірвати її, але Ділкерс мене засік, коли я вже збиралася йти. Він накинувся на мене, й ми скотилися сходами на землю. Добре, що ніхто з нас не постраждав. Ділкерс прокричав усе, що думає про мене та випадково обмовився. Він здав себе з тельбухами. Миттю пізніше патрульні з інших веж зрозуміли, що переклик перервався. Ділкерс відступив миттєво. Я не знаю, що ним керувало. Можливо, він побоявся за свою шкуру та звалив. Іноді логіку людей не збагнути.

— Ти серед цих людей, — перебив розповідь я. Роздратування назрівало в мені, погрожуючи вибухнути вулканом.

Кіда здивовано підняла брови.

— В сенсі?

— Знаючи про «амброзію», Дракулу та угоду ти полізла в це все сама, замість того, щоб звернутися до поліції.

— Ха! — Вона сплеснула руками. — Я пішла до мера, а він виставив мене і сказав, щоб я не наближалася до нього, якщо не хочу неприємностей.

— Невже з турботи про безпеку людства ти вирішила розібратися з Дракулою самостійно? — Ден відірвав погляд від блокнота.

— А що ще робити? У поліції без доказів мене слухати не стали б.

— Що далі? Припустимо, Ділкерс ховається десь у Хельні.

Кіда замотала головою.

— Ні. Його давно у Хельні немає. Він утік. Я у цьому впевнена.

— З Хельна тільки один вихід: через ворота, — раптом заговорила Улла. Озирнувшись на сестру, я помітив, як недобре блищать її рубінові очі.

— Сумніваюся. Інакше я вже знайшла б Дракулу. — Кіда схрестила руки на грудях.

Чомусь я вірив кожному її слову. Більшість фактів, що ми з Деном встигли дізнатися, підтверджували значну частину історії. Проте не обов’язково вона мала бути правдивою. Хоча реальність іноді дуже нереальна.

— Гаразд, Ділкерс втік, а куди пішла ти? — заспокоївши вулкан роздратування, що так і не вплеснувся, запитав я.

— У «Лігво Дракули». Я знала, що він там часто проводить час. Оскільки у мене не було рації і я нічого не могла вдіяти з угодою, я вирішила налякати їх. Підкинула Пейдж Гарті фотографію з уявною загрозою, пізніше навела шуму парою пострілів.

Не дослухавши, Улла стрибнула через всю кухню, схопила Кіду за комір, підірвала зі стільця й притисла до стіни.

— Парою пострілів? — Вона струснула Кіду, прокричала їй в обличчя: — Парою пострілів?

— Улло! — Я насилу відтягнув її від дівчини. У самого збилося дихання, калатало серце.

— Я вистрілила лише кілька разів у повітря! А потім поцілили в мене! Охорона чи хтось — я не бачила! — Кіда відскочила й забилася в куток кухні, закривши голову руками. — Я бігла через натовп, відрізана від виходу. І вискочила у вікно за лаштунками.

Напружені м'язи рук Улли розслабилися. Я відчув це та відпустив її.

— Перепрошую, — сказала вона, дивлячись на Кіду. Перевела погляд на мене: — Вікно за лаштунками правда було розбите. Дівчатка говорили, що його терміново замінювали.

Я потер потилицю. Картинка потихеньку складалася, але це нічого не спрощувало. Капітан Тодд послав нас знайти Ділкерса в першу чергу. Якщо ми йому все розповімо, опівнічників почнуть винищувати. Що ж робити? Й водночас те, що кров Метта зробила з опівнічником у крамниці не давало спокою.

Кіда вийшла з кута, стиснувши кулаки.

— Ось, перш ніж накидатися, дослухай спочатку. Я знаю, що в тій перестрілці багато хто постраждав. Я не хотіла зла. Не думала, що вони почнуть стріляти навсібіч даремно.

— Матінко… — Голос Улли вмить зробився хрипким. У неї підкосилися ноги. Я підхопив сестру під руку та допоміг сісти на стілець. Тепер рубінові очі були сповнені щирого страху та нерозуміння. — Навіщо охороні «Лігва» кулі зі срібним напиленням? Зрозуміло, що звичайними вони можуть вгамувати забіяк, але срібні…

— Ми розберемося, — запевнив я.

Улла судомно кивнула.

До кухні вбігла Тельма.

— Здається, Метту стає гірше. — Вона обвела нас поглядом очей, сповнених сліз. — Він помирає.