Опівнічники. Бюро розслідувань

День видався довгим, але продуктивним. Нам із Деном вдалося залишити в ратуші заяву на реєстрацію бюро, з рештою пообіцяв допомогти капітан. Він, власне, зателефонував доволі несподівано, щойно ми вийшли надвір. Виявилося, мер відразу зв'язався з ним, аби обговорити відкриття бюро. Капітану вдалося відповісти на всі питання, й мер пообіцяв, що наш запит схвалять найближчим часом. Збором та підготовкою необхідних документів займеться секретар капітана, який має власну зацікавленість в існуванні бюро — у нього мати з Хельна.

У лікарні виникли проблеми, вирішити які зміг один вид поліційного жетона, що виблискував на сонці. Декілька літрів крові ми склали в переносний холодильник, а згодом у Хельні до самого вечора прибирали перший поверх та підвал нашої особистої фортеці.

Вниз було особливо моторошно спускатися, проте слідів боротьби з опівнічником шестирічної давнини я не виявив. Та й зі світлом закутки приміщення можна було розглянути в деталях: від старої канапи, розібраного дитячого ліжка, до шафи, наповненої старими простирадлами, одягом й спакованим в коробки мотлохом.

— Тут ціле життя… — промовив Ден, витягнувши на світло книжку в пильній бардовій палітурці з золотим тисненням назви.

Я зацікавлено скинув брови й узяв книгу. Витерши пилюку, застиг. Навіть серце пропустило удар. Раптом затремтіли пальці.

— Ні, воно було тут. Колись, — сухо відповів я, відчуваючи, що горло дряпає невідоме почуття. Стискає.

— Фотоальбом. Пам’ять назавжди, — зачитав Ден з обкладинки. — Той… самий?

— Певно, що так.

З настанням сутінок все, що хотілося зробити: залізти в ліжко та виспатися. Але натомість я сидів на кухні за столом й пив каву з великої чашки. Ден сидів навпроти. Дивився блакитними, лише трохи подертими сірістю очима на залишки напою у своїй чашці. Зведені до перенісся широкі брови говорили, що друг старанно розмірковує.

— Спершу йдемо до голови опівнічників, потім на виступ Тельми, так? — нарешті запитав він, одним махом допивши.

До голови то порадив звернутися капітан. Реймонд Стоун — колишній прокурор — очолив Хельн, коли більше було нікому. Саме через нього район досі тримає зв’язок з Дромаром.

— Скоріше навпаки. — Я зітхнув, відчуваючи, як приплив енергії розливається тілом, напружуючи м'язи. — Невідомо, наскільки затягнеться розмова зі Стоуном, а на виступ нам краще не запізнюватися. Раптом ми не зможемо виловити Тельму? Контактів я в неї не взяв та й не певен, що в неї є телефон. Окрім того, я ще хочу встигнути відвідати сестру.

— Підемо разом до неї? — Ден заклав руки за голову. — Уявляю, як тобі паскудно. Бентежно після того «попередження»? Вибач, зрозуміло, що так.

Я теж допив холодні залишки кави. Чомусь на дні чашки вона виявилася куди солодшою. Тільки помітивши це, я підняв погляд на Дена.

— Все під контролем. Оскільки ми тепер тут головні, чи не бажаєш ти найняти секретарку?

— На мою думку, ми говоримо трохи про різне. — Ден посміявся. Вимив посуд та обернувся до мене. Я вставати не поспішав. Знизав плечима.

— Ні. Це ти думаєш про щось не те. Я говорю, що ми можемо взяти Уллу до нас на роботу. Таким чином вона завжди буде поруч, під моїм наглядом.

— А Улла погодиться?

— От і спитаємо.

— Розповідатимеш їй про погрозу?

— Ні. Ні в якому разі. — Я нарешті підвівся з-за столу, оббіг поглядом кухню. Сам не знаю навіщо, просто раптом подумалося, якщо сестра оселиться тут, вона наведе свої порядки не тільки в паперах, а й в інтер'єрі. Вже прямо чую, як вона заходить на кухню, зітхає і каже: «Щось сіро у вас тут, зайчику. Замінімо ці стільці. Чорне дерево принесе різноманітність у мармурову блідість, а на вікно повісимо вишневого кольору фіранку…». Мені, зрештою, і так подобається. Мінімалізм, мабуть, найкраще, що вигадали люди.

Одягнувши куртки, ми з Деном вийшли у холодну ніч.

Не дарма я купив новий светр із горловиною. Сьогодні на вулиці було настільки морозно, що з рота при видиху йшла пара. Трава та дерева вкрилися нальотом інею немов сивиною. На небі зібралися важкі хмари, а вітер бив по щоках, мов колючими різками.

— Щось зима цього року прийшла зарано, — сказав Ден, сховавши руки в кишені.

— Погода не визначиться. Вдень спека, а вночі мороз, — погодився я.

— Це так центр мерехтить? Там стільки вогнів. Якщо в опівнічників майже немає товарообігу з людьми, звідки у них беруться гроші, щоб платити за електрику?

— Пам'ятаєш, як я намагався добути теку зі звітами про податки у Хельні після його «закриття»?

— Ну? — Ден кинув на мене зацікавлений погляд й поставив комір куртки.

— Виходить, ти пам'ятаєш, як мене усунули на тиждень за це. Оштрафували б, якби не Дарсі. Вона тоді заступилася за мене і загалом обійшлося.

— Пам'ятаю.

— Я не хочу робити поспішних висновків, але мені не подобається, що влада ретельно приховує всю інформацію, пов'язану з Хельном та опівнічниками. Взяти хоча б договір, що ми підписали.

— Я не знаю, що тут такого конфіденційного, — кивнув Ден, — але коли нас просять мовчати — будь ласка.

Дивно, що про опівнічників ще не шепочеться увесь світ. Це ж казки про справжнісіньких вампірів. Прорив у науковій сфері. А може вже багато років минуло, щоб новина про існування опівнічників припинила хвилювати людей. Утім, як любила говорити мама: «Це не твого розуму справа, Вілле». Напевно, вона мала рацію. Я прийшов у Хельн, щоб знайти стрільця, який, можливо, вбив Ділкерса й мало не вбив Уллу, а не щоб розбиратися в урядово-організаційних питаннях.

За декілька хвилин ми дісталися вулиці, де я познайомився з Тельмою. Вікна магазинів, що вишикувалися в лінію ліворуч, заливало світло неонових вогнів. Де-не-де з навісів звисали кашпо, повні фіолетових квітів, та скляні кульки. Ковзнувши поглядом по натовпу праворуч біля входу в «Лігво Дракули», я кивнув Дену:

— Нам туди. Це головний бар у Хельні.

Сьогодні він заворожував не менше учорашнього. Стіни, декоровані чорним деревом, покритим різьбою, маленькі зашторені з середини вікна, по боках від дверей кам’яні статуї кажанів зі складеними крилами та очима-кристалами, що палали від сяяння вивіски.

— Мальовничо тут, — промовив Ден. — Але надто галасливо. Не люблю тусовки та гучну музику.

Я посміхнувся, згадуючи Едварда, товариша з академії, та студентські роки, коли ледь відійшовши від однієї вечірки, ми бігли на іншу. Однак ніколи, ось слово честі, ми ніколи не пропускали заняття через похмілля. Бувало, що нас із них виганяли, почувши перегар, але це вже інша історія.

— Тримайся поряд. Зараз пройдемо. — Я поринув у натовп одягнених в екстравагантні костюми леді та джентльменів.

— За вхід доведеться платити, — сказав Ден, коли ми прямували вперед.

— Я взяв із собою пару пакетів крові.

Опівнічники схрестили на нас погляди червоних очей, які виділялися на тлі безмісячної ночі й темнобарвного вбрання. Хтось цокнув язиком. Натовп загув, передаючи новину. Серед них — люди! Оце так дивина! Тільки зрозуміли, чи що? А наш одяг, який не здавлює груди корсетами, не дзвенить ланцюгами й не продувається через сітку та мереживо взагалі уваги не привернув?

Я насторожився, але нападати на нас наче не збиралися.

Нарешті ми опинилися перед викидайлом. Ним працював чоловік-шафа. Весь такий квадратний, починаючи від форми лисого черепа до стиснутих кулаків, схожих на кувалди. Колись бронзова шкіра, що вицвіла через опівнічність, блищала потом. Червоні очі свердлили нас прискіпливим поглядом, а формений одяг лише підкреслював накачані біцепси.

Я чекав від викидайла якоїсь реакції, але він стояв не рухаючись. Наче та третя статуя, ось тільки на кажана не схожий. Більше нагадував сторожового собаку.

— Доброї ночі! — променисто посміхаючись, привітався Ден. Дівчата часто велися на його посмішку. На викидайла ж вона не справила жодного враження. — Ми хочемо пройти в «Лігво».

— Вхід лише по запрошеннях. Ви маєте запрошення?

— Це зійде за запрошення? — Ден стер посмішку з обличчя й простягнув поліційний значок.

— Ні.

— У нас запрошення від Тельми Ревар, — збрехав я.

— Назвіться.

— Вільям Форсайт та Денвер Делавер.

Опівнічники за нашими спинами зашуміли. Кричали, що ми затримуємо чергу й краще «забирайтеся звідси, поки вас не «спустошили»». Або «випатрали». У такому галасі складно було розібрати.

Викидайло, зберігаючи на обличчі незворушний вираз, мотнув головою.

— Ваших імен немає у списку.

— Ти навіть не перевірив! — обурився Ден. Розправив плечі. Це вже серйозно. Навряд чи він розпочне бійку, але…

— Будь ласка, — випереджаючи можливий конфлікт промовив я, — зв'яжіться з Тельмою Ревар, танцівницею. І скажіть, що Вільям Форсайт загубив запрошення. Ми вам обов'язково віддячимо. — Я зняв з плечей рюкзак, у якому лежало два пакети крові, простягнув викидайлу.

Він вагався всього кілька секунд, потім сунув палець у вухо. За мить я зрозумів, що там вставлено блютуз-навушник.

— Тельмо, тут людина, на ім'я Вільям Форсайт. Стверджує, що має запрошення, але він загубив його… З ним ще один чоловік… Так. Добре. Будеш винна. — Викидайло висунув палець із вуха та відступив мовчки убік від чорних лакованих дверей із золотистою ручкою.

Усередині вихрився солодкий дим, а через вібрації музики зводило зуби. Диско-кулі оберталися, розкидаючи стінами та підлогою кислотні плями рожевих, червоних, білих та синіх кольорів. За барною стійкою з темного дерева жонглювала склянками пара барменів. Відразу ліворуч від входу розташовувалися віп-кабінки, відгороджені одна від одної важкими оксамитовими шторами. На червоних диванах вже сиділи відвідувачі, що курили кальяни. Праворуч — чотиримісні столики, а попереду під поздовжньою стіною знаходилася сцена, обабіч прикрашена колонами. У центрі її блищав наполірований пілон.

Ми з Деном присіли за один із небагатьох порожніх столиків недалеко від сцени, щоб мати можливість перехопити Тельму після виступу й до того, як вона сховається за лаштунками.

Сиділи мовчки. Повітря, просочене алкогольними парами та димом кальянів, здавалося важким і липким. Мелодії органу підспівувала скрипка та електрогітара. Я глянув на годинник: 23:55.

Раптом орган захлинувся й стих. Пісня добігла кінця. Зупинились диско-кулі. М'яке жовте світло залило сцену. Через дим дійсність, здавалося, зійшла з екранів вісімдесятих. Декілька хвилин панувала відносна тиша. Ми з Деном перезирнулися. Я помітив, що він поклав руку на сховану під курткою кобуру. Розумію, мене теж переслідує дискомфортне відчуття. Хочеться залишатися насторожі.

Почувся стукіт підборів. На сцену підійнялася жінка в блискучій червоній сукні з чорним корсетом, затягнутим так туго, що талію можна охопити однією рукою. На великих грудях лежало кольє в виді павутиння, оздобленого рубінами. Світле волосся заплетене в косу, підв'язану стрічкою.

— Леді та джентльмени, — пролунав її голос. — Рада вітати вас усіх. Нещодавній інцидент пітьмою навис над нами, але йому не затьмарити чарівну спокусницю! Ледве оговтавшись від поранення, вона прийшла сьогодні, щоб ви насолодилися її пластикою, її вродою, її танцем. Зустрічайте оплесками! Ельміна!

Опівнічники вибухнули криками та лясканням долонь. Піаніст на записі м’яко перебирав клавіші. Ніжна, навіть інтимна мелодія заполонила приміщення. Вона огортала немов обіймами, заспокоювала, розслабляла. Примушувала з трепетом чекати на появу тієї, хто оживить музику танцем. Допоможе їй битися у наших серцях.

Ден поплескав мене по плечу. Я насилу перевів на нього погляд. Він показав у куток сцени. Там майнула тінь, сколихнулися оксамитові штори, слідом з'явилася Тельма. Ельміна, мабуть, її сценічний псевдонім.

Зустрівшись з дівчиною вперше, я був заворожений. При невисокому зрості, вона мала округлі форми, кожен вигин яких зараз підкреслював чорний бюстгальтер з портупеєю, що зіркою лягла поверх грудей, та короткі шорти, які не прикривали й половини сідниць. Утім, на ногах були колготи в сітку. Повіки, вилиці, ключиці, руки — все в сяйві та блискітках.

Тельма провела долонями по тілу, обернулася навколо своєї осі, змахнула волоссям, яке в ту ж секунду впало їй на плечі, присіла, вигинаючись в попереку, сковзнула руками по стегнах, до внутрішньої сторони й назад, розвела ноги, звела й застигла.

Блимнуло світло. Знову запрацювали диско-кулі. Тельма дібралася до пілона Взялася за нього… Танцювала з легкою усмішкою на губах.

Публіка затамувала подих. Крім мелодії та ледь помітного звуку кроків танцівниці, в залі стояла захоплена тиша.

Я ще не бачив наживо, щоб людина так володіла своїм тілом. Тельма прогиналася, кружляла, звивалася, знову, знову і знову. Робила все, щоб прикувати погляди до себе та тримати їх до останньої секунди. У неї це виходило справді чудово.

Музика набрала обертів, прискорився ритм. Тельма вмить піднялася під стелю. Схрестивши ноги, відпустила руки, вигнулась назад, обличчям до публіки, та злетіла пілоном вниз. Зависла перед самою підлогою.

Грація кішки, чарівність міфологічної сирени та хижість павука — так би я описав енергетику танцю.

Я сам не помітив, як почастішало моє дихання, а внизу живота зав’язався приємний вузол збудження.

Тельма рухалася так спритно, що неможливо було встежити за всім. Залишалося лише насолоджуватися. Завершальним штрихом вона впала на коліна й підняла голову до стелі. З неї хлинув блискотливий дощ. Музика скінчилася. Тельма поправила розпатлане волосся, змахнула кілька блискіток з вій, вклонилася та попрямувала до сходів.

На сцені знов з’явилася ведуча, але ми з Деном вже прямували до входу за лаштунки.

Побачивши мене, Тельма широко посміхнулася. Серце від цього забилося частіше.

— Привіт! — сказала вона. — Як вам мій виступ?

— Ти… — Я зам'явся. До щік прилила кров.

— Ти чудово рухалася, — прийшов на допомогу Ден. — Я детектив Денвер Делавер. Ми можемо поговорити з тобою?

Тельма ковзнула нами настороженим поглядом.

— Улла сказала, що в тебе є відомості щодо перестрілки. Заодно ми хотіли б дізнатися подробиці зникнень. Пам'ятаєш ти казала? — запитав я.

— Ш-ш-ш. — Дівчина відкинула назад пасмо волосся. З нього на підлогу посипалися мерехтливі блискітки.

Пролунали кроки.

— Ельміно, кішечко, нам тебе мало. Що ж ти нас розжариш, а потім тікаєш? — пролунав млосний голос чоловіка за моєю спиною. Я обернувся. Дорідний опівнічник у татуюваннях та з густою шевелюрою, більше схожою на шапку-вушанку, ніж на звичайне волосся, нехай із бакенбардами, пожирав Тельму хтивим поглядом. Інший опівнічник — довгий, як шпала, і такий самий худий, підступно посміхався, демонструючи ікла.

Чи багато ікластих у Хельні?

— Вибач, Торесе, сьогодні давай сам. — Тельма зміряла кремезного втомленим поглядом.

— Ти не можеш мені відмовити. Мені потрібна твоя допомога. — Торес відштовхнув мене вбік, й опинився перед дівчиною. Підняв руку, щоб взяти Тельму за шию, але я цього не допустив. Схопив його за зап'ястя.

— Не порушуй закон, Торесе, — холодно сказав я.

— У нас тут свої закони! — прогарчав він, вириваючи руку. Повернувся до мене обличчям.

— Закон для всіх один і я тут, щоб дотримуватись його.

— Та хто ти… — Торес замахнувся, але я випередив його. Знову перехопив руку, викрутив та завів за спину. Притис грудьми до стіни.

Краєм ока помітив, що спроба Шпали напасти зазнала поразки. Ден узяв його в захват й теж впечатав у стіну.

Тельма кудись зникла, але не встиг я сказати про це Дену, як Торес смикнувся, подався назад й знову вирвався. Можливо, я без проблем утримав би його, якби не один момент: всі опівнічники страшенно сильні. Мені битися з Торесом, що йти в рукопашну проти горили. Власне, він її і нагадував.

Торес налетів на мене, але я встиг ухилитися. Єдине, що міг робити без шкоди для себе — це лавірувати, уникати ударів та відступати. Навколо зібрався натовп глядачів. Не знаю, чим би все закінчилося, якби вчасно не наспів викидайло з Тельмою.

Викидайло церемонитися не став. Звалив на голову Тореса кулак-кувалду й оглушив його. Так само вчинив зі Шпалою.

Коли нахабні опівнічники перестали бути нашою проблемою, а натовп розійшовся, Тельма зітхнула:

— Думаю, нам краще поговорити десь, де більш затишно. Зачекаєте тут, поки я переодягнуся?

Я кивнув. Дівчина зникла за лаштунками.

— Ти цілий? — Ден зміряв мене уважним поглядом.

Знову голосно заграла музика, диско-кулі набрали обертів.

— Так. Так хотілося врізати цьому виродку… — Я стиснув кулаки. Іноді мені доводилося опановувати себе й боротися з невідомим почуттям, що спалахувало щоразу, коли поряд назрівала бійка. Одна частина мене завжди хоче, щоб все вирішувалося мирно. Інша — жадає крові. Однак самоконтроль — моє все.

— Щось мені підказує, що в тебе ще буде можливість почухати кулаки, Вільяме. — Ден підійшов до мене, щоб не перекрикувати музику. — До речі, ти не бачив у натовпі тих нічних нападників?

Я хитнув головою. Весь вечір, окрім виступу Тельми, я не переставав озиратися, нишпорячи поглядом навколо, але «знайомих облич» не помітив.

Нарешті Тельма вийшла з-за лаштунків. Була одягнена в коротку зелену сукню з корсетом та хутряну накидку.

— Ідемо? Я знаю місце, де нам не завадять. — Вона подивилася спочатку на Дена, потім на мене та попрямувала до виходу. Ми пішли слідом.

Сподіваюся, Тельма розповість те, що допоможе нам у всьому розібратися.