Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Я хотів закричати. Покликати Уллу, але язик присох до піднебіння, тоді як серце в грудях збожеволіло. Наступної миті опівнічник налетів на мене й штовхнув. Я б впав спиною на засклену вітрину та в останній момент відскочив убік.

Опівнічник лупнув кулаками по місцю, де секунду тому знаходилася моя голова. Скло з дзвоном розлетілося довкола. Схопивши перше, що потрапило під руку, здається, ніжку стільця, я врізав опівнічнику по спині, але безрезультатно. Він, сопучи, наче розлючений бик, вирвав «зброю» з моїх рук й зламав об коліно. Викинув та повільно пішов уперед. Я так само повільно задкував.

«Улло, де ж ти?»

Під підошвами хрумтіла скляна крихта. Генератор ідей зламався. Що я робити не знав. Спробувати вибратися та втекти? Закритися у підсобці? Здатись?

«Стеж за очима» — слова Вілла самі випливли з підсвідомості. І вчасно. Опівнічник кинув погляд ліворуч, а коли сам стрибнув туди, перегородивши, як йому здавалося, останній шлях для мого відступу, я шарахнувся праворуч, перестрибнув одну з вітрин та побіг до виходу. Пощастило, адже мої очі встигли звикнути до густих сутінків, що захопили крамницю.

Метушня завжди зайва. Поспіх загальмовує дійство. Або збиває, як збив мене. Я спіткнувся через дерев'яні уламки та впав навзнак. Тільки й встиг брязнути зубами. По щоці побіг теплий струмок.

Халепа!

Не встиг підвестися. Взагалі не встиг нічого зробити, як опівнічник схопив мене ззаду за горловину, ривком підняв на ноги та… Його зуби пронизали шкіру на шиї. Тіло перестало слухатися, руки та ноги налилися важкістю. Я буквально відчував, як через прокус витікає кров.

І як «Морок» проникає в організм.

Різко відчинилися вхідні двері. На порозі виріс розпливчастий силует. Пролунав постріл і я впав на підлогу, придавлений вагою своїх дурних вчинків та їхніх наслідків. Ан-ні, здалося. Зверху на мене навалилося тіло нападника з зайвим отвором поміж брів.

Мій рятівник пройшов усередину, зіштовхнув труп в бік.

— Метте, ти як, живий?

Я впізнав голос Улли. Якби вистачило сил — рвонув би геть. З рани на шиї досі бігла кров. Липкими струменями стікала по грудях, просочувала одяг. Думка, що гепнула в голову, вжалила не гірше шершня: «Улла теж зараз здуріє!»

Всупереч очікуванням, вона з суворим виразом обличчя та поглядом, як у детектива Вілла оглянула укус, але не виявила дикого бажання випити мене до дна. Відірвала від сорочки вбитого шматок тканини та приклала до рани.

— Все буде добре. Ти видужаєш. Нам треба йти. — Вона підхопила мене під руку й допомогла встати. Ноги запліталися, коліна тремтіли, хотілося спати.

— Ти не хочеш… хочеш… — спробував спитати я, але язик не слухався мене, так само як усі інші кінцівки.

— Твоєї крові? — Улла здула пасмо волосся з обличчя. — Хоч як це дивно, солоденький, але ні.

— Я…

— Помовч. Не витрачай сили даремно. У бюро все обговоримо.

Здається, вона говорила ще щось, але я не чув.

Знепритомнів.