Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

Щойно кров Метта, розфасована у дві скляних пробірки, опинилася в мене, я поклав її в сумку, яку мені люб'язно позичив Ноель, і вирушив у «Лігво Дракули». Єдина думка, що засіла в голові: не піддаватися емоціям, не дивитись Дракулі у вічі. Від моїх вчинків залежить життя Тельми. Я повинен її врятувати.

Сьогодні навколо бару було досить безлюдно. Навіть викидайло не охороняв двері, а на паркуванні самотньо стояв знайомий червоний «Дукаті» агресивно-червоного кольору. Мотоцикл Тіні.

Нервово посміхнувшись, на мить задумався, залишся я опівнічником, яке б мені дали прізвисько, або яке я вибрав би сам? На думку не спало нічого цікавого, тому я відмахнувся від ідеї та завмер перед входом у бар. Під піджаком у кобурі на портупеї чекав свого часу пістолет з особливими набоями. Ультрафіолетовими. Прямо як із фільму «Інший світ».

Ноель сказав, такі кулі вбивають миттєво. Невідомо чи завдадуть вони Дракулі серйозної шкоди, але болю — так.

Зібравшись з думками та силами, я взявся за ручку й штовхнув двері. Усередині грала ненав'язлива класична музика. Здається, «Місячна соната» Бетховена. Жовте світло створювало затишну атмосферу, що сприяла дружнім посиденькам, й тим самим викликала дисонанс. Знаючи, навіщо прийшов, я не міг уявити, як ми з Дракулою ведемо приязну бесіду. За Тельму я кишки йому випустити ладен! Яка там дружня зустріч?

Попрямував до барної стійки. Навколо — ні душі. На годиннику — північ. Повітря, просочене солодкими ароматами парфумів та алкоголю, лоскотало ніс.

— Агов! Примушувати чекати неввічливо, особливо якщо сам призначив зустріч! — вигукнув я.

Відчинилися двері до коридору. З темряви, важко ступаючи, з'явився Дракула. Біла сорочка, натягнута на його масивне тіло, як і штани з підтяжками, створювали образ такого собі клоуна, якщо не брати до уваги звірячий вищир і хижий погляд.

— Я прийшов. Відпусти Тельму! — наказав. Сумку з кров'ю Метта поклав на барну стійку.

— Вона зачекає. Навіщо ви її зіпсували? — Дракула наблизився до мене. Від нього тхнуло запахом крові та алкоголю, як і того разу, коли він притис мене до дерева.

— Про що ти?

— Про її людяність. Тельма була така прекрасна. Холодна зовні, але така гаряча в ліжку, — смакуючи слова, сказав він.

Я рипнув зубами, але відразу взяв гнів під контроль.

— Ти їй ніколи не подобався.

Дракула роздратовано гаркнув, але проігнорував зауваження. Опустився на барний стілець, що заскрипів під його чималою вагою.

— Присядь, вип'ємо. Знаєш, Вільяме, ти вдалий експеримент. За це треба випити.

— Що ти маєш на увазі? — насторожився я, влаштовуючись поруч із ним.

— Ти, мабуть, знаєш, що я маю «Морок» і, мабуть, чув, що саме «Морок» зробив мене таким. Він подарував мені небувалу силу, міць, витривалість! Але… — Дракула підсунув до себе пляшку без етикетки та кілька чарок. — Але до тебе… ніхто не перетворювався від моєї крові. Ставали залежними, як від «амброзії», вмирали.

— Ти намагався перетворити добові патрулі? Я чув, багато хто зникав, йдучи на обхід.

Дракула кивнув і налив напій у чарки. Поставив одну переді мною.

— А ти перетворився. Адже, коли я дізнався, що ти лежиш у лікарні, непритомний, хотів прийти та добити тебе. Або наказати медсестрі встромити тобі ніж у серце. А тоді мені доповіли, що ти перетворюєшся.

Ми випили. Дракула дістав із кишені штанів пачку дорогих цигарок. Взяв одну, запропонував мені. Я не відмовився.

— Відпусти Тельму, — повторив я. — Хочеш, я залишусь? Проводь на мені експерименти, задовольни свою вчену цікавість. Хоч препаруй мене, а Тельму відпусти.

— Я любив її. По-справжньому. Сильніше, ніж будь-яку з моїх дружин.

— Чому тоді втік і не сказав?

— Я не хотів її вплутувати у бізнес. Не хотів, щоб вона була причетна, а коли в бар заявилася Кіда, це трикляте дівчисько, вона влаштувала тут перестрілку, в якій Тельму поранили. Я жадав перевернути весь Хельн, щоб знайти Кіду та помститися за це.

— Тоді навіщо охорона бару стріляла у відповідь срібними кулями? Саме куля охоронців влучила в Тельму, а не куля, випущена з пістолета Кіди.

— Це вона все почала. Кіда вистрілила першою та спровокувала охорону.

— І що? Ти хочеш сказати, що полюєш за Кідою через помсту? — Я скептично скинув брови.

— Не тільки. — Дракула знову наповнив чарки. Ми випили.

— Відпусти Тельму. Вона не твоя власність. Ти не можеш тримати її в полоні.

— Можу. Я можу навіть вбити її, Вільяме. Моя Тельма давно мертва. Вона померла під час стрілянини. Твоя… швидше за все, помре сьогодні… — Дракула примружив очі. — Зараз.

Завіса, яка ховала сцену, роз'їхалася. З-за лаштунків вийшла Тінь. Вона несла на руках Тельму.

До горла підійшла грудка. Я випустив чарку з рук. Вдарившись об підлогу, та розлетілася на друзки, а я затамував подих. Можна було б сказати, що Тельма непритомна. Однак замість її розміреного серцебиття, я чув тільки тишу і вибуховий, гордовитий та божевільний регіт Дракули.