Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

Коли я прокинувся, Тельма лежала на моїх грудях.

— Ти балакаєш уві сні, — промовила вона за мить.

— Так?

— Ага.

— І що я казав?

Дывчина сіла, прикриваючись ковдрою. Я ледь стримався, щоб не потягнутися слідом за нею. Хотілося не випускати її з обіймів. Шкіра до шкіри.

— Ти повторював ім'я. Точніше, псевдонім. — Вона відвернулася. — Дракула, Дракула, Дракула.

Я зітхнув і теж сів. Розповідь Кіди про дружин глави клану шпилькою кольнула серце.

— Давай, Форсайте. Що тебе турбує? — Тельма влізла мені на стегна й надула губи. Пальцями крокувала по моєму плечу.

— Пам'ятаєш... — Не знав, з чого почати і як бути делікатним. — Ти згадувала, що ти дружина Дракули?

Тельма пирхнула. Підняла обличчя до стелі. Я ледь втримався, щоб не припасти губами до її шиї.

— То що? — поцікавився.

— Це лише умовність. Тобто, ніякого документального підтвердження. Одного разу Дракула прийшов до мене, сказав, що я тепер належу йому. І всі наступні рази він приходив тоді, коли йому було то треба, розумієш? Чхати він хотів на те, чого хочу або потребую я.

— О… ох, це сумно. Проте… Ви розмовляли?

— Іноді.

— А про що?

— Про усіляке. Тебе цікавить щось конкретне?

Я почухав потилицю. Насупився.

— Ти, бува, не пам'ятаєш, чи казав Дракула хоч раз про якісь свої таємні будинки чи сховища?

Тельма звела брови на переніссі та впевнено хитнула головою.

— Ні, нічого такого. Ми з ним справді розмовляли вкрай рідко. Здебільшого він потребував іншого. Ну…

— Не кажи, не хочу чути.

— Ревнуєш до колишнього? — Вона хитро посміхнулася. Як та лисичка з казок. І обійняла мене за шию.

— Щиро кажучи, я голодний, як звір. Приготуєш чогось? — Я вправно (здавалося) змінив тему.

— Ех, — Тельма злізла з мене й виповзла з-під ковдри, — приготую, звичайно. Я й сама не відмовилася б від сніданку в ліжко.

— Обов’язково іншим разом. Сьогодні маю багато роботи.

— Всі ви так говорите.

Одягнувшись у кармінове плаття на тонких бретельках, та змірявши наостанок мене уважним поглядом, Тельма вислизнула за двері.

Кілька хвилин я сидів на ліжку, дивлячись на свої босі ноги, але думками літаючи десь понад хмарами. Опівнічність — не вирок. У це складно вірилося. Але Тельма поки що скидалася на цілком нормальну людину. Вона дуже тепла та її приємно торкатися. А серце… Нещодавно, коли я нависав над нею, вона чіплялася пальцями за мої плечі. Я поклав долоню їй на груди й серце під ними билося так швидко, так гаряче. Її дихання обпалювало обличчя та губи, лоскотало шию… Спогади перервав дзвінок мобільного телефону. Я підвівся з ліжка та підійшов до комода. На екрані телефону невідомий номер.

— Алло?

— Мабуть, ви вирішили дати дівчинці перетворитися, так? — пролунав владний голос Бальда.

— Не ваша собача справа. Наша угода була не такою!

— Наша угода змінилася. Подякуй, що ми взагалі вирішили її відпустити. Могли перетворити та викачати всю «амброзію».

— Ви наразили на небезпеку її життя. Вам пощастило, що «Морок» не вбив її.

— Пощастило, ну так.

— Що вам потрібно? — Я рипнув зубами. Тон, з яким розмовляв опівнічник, дратував.

— Нам потрібний справжній серійний убивця. Він у вас, так? У вашому чортовому оплоті справедливості.

— Нікого в нас немає. Пошукайте у себе. Може, хтось з ваших заточив зуба на Дракулу, га? Скільком він ускладнив життя? А може йому вирішили помститися близькі тих, з кого ви збираєте «амброзію»?

— Не верзи нісенітниці, Шерлоку. Я знаю, що потрібна нам людина у вас.

— Ні, — викарбував я та скинув виклик.

Груди розпирало від злості. Потрібно ж було Бальду так зганьбити… Обід. Годинник на телефоні показував четверту годину дня.

Визирнув у вікно. Сонце просушило дорогу та блищало на дзеркальних поверхнях калюж. Дерева завмерли, витягнувшись стрункою до тьмяного неба. Тільки добігав кінця вересень, а все листя давно опало. Казна-що робиться з погодою.

Одягнувшись, попрямував на кухню. Як ніколи раніше хотілося відчинити всі вікна в будинку й розігнати гнітючу напівтемряву, але не можна. Доведеться потерпіти та задовольнятися штучним освітленням. Все ж я швидко втомився від пітьми та нічного способу життя.

З кухні пахло смаженим беконом та яєчнею. Долинали голоси Тельми з Уллою. Коли я зайшов, дівчата замовкли. Дивилися на мене. Тельма — закохано, Улла — щасливо. Очі обох сяяли від гарного настрою. Я спробував посміхнутися, привітався з сестрою, потім запитав:

— Як Норма?

— Перетворилася. Я віднесла їй пакет крові, вона напилась і тепер спить. Спатиме до темноти.

— Нехай відпочиває. Вона зможе сьогодні вночі піти до «Лігва»?

— Думаю, що так.

— Супер...

— Доброго обіду всім, — привітався Ден, позіхнувши. — У нас є кава?

— Є,— запевнила Тельма, взяла його за руку та потягла до коридору.

Ден здивовано глянув на мене, і я пішов за ними.

— Дивись! — Тельма нарешті відпустила Дена, відчинила вхідні двері й вийшла надвір. Обійнята сонцем, вона розставила руки убік і покрутилася навколо своєї осі. — Спрацювало! Я людина! — Посмішка осяяла її обличчя.

— Ми дуже раді за тебе, лялечко, — посміхаючись, промовила Улла, стоячи на порозі кухні. Ямочки на щоках передалися їй генами від бабусі, й зараз з волоссям, заплетеним у косу, сестра дуже нагадувала її в молодості.

— Я така щаслива, що хочу танцювати! — Тельма закружляла верандою. Спостерігати за нею було суцільним задоволенням, але незабаром вона втомилася й повернулася до будинку.

Коли прийшли Метт з Кідою та Монро, на кухні стало тісно, і довелося переміститися у вітальню. Метт зрадів, дізнавшись, що його кров справді допомогла Тельмі. Кіда намагалася захиститись та начепила на обличчя маску байдужості. Монро ж погано приховував розчарування. Схоже, Тельма йому подобалася опівнічницею. Звичайно, я вважав, що розповідати при ньому деталі наших справ не найкращий варіант, але іншого не було.

Швидко поснідавши та запасшись свіжою кавою, ми вирішили, що потрібно обговорити подальші дії.

— Гаразд, план Норми загалом непоганий. Давайте ще раз пройдемося ним, — сказав я. Всі погляди були спрямовані на мене. — Вона піде до «Лігва» і під приводом, що розлючена на нас, попросить прийняти її в клан. Монро, що нам слід знати про клан? Й чи спрацює це взагалі?

— Брат за брата. — Він знизав плечима. — Її спробують викрити на брехні. Норма має бути відмінною акторкою, щоб її не розкусили. Коли мене приймали в клан… Мене випробовували на міцність, на готовність бути вірним Дракулі. А її ще й можуть використати проти вас.

— На це й розрахунок. Вони будуть думати, що влаштовують нам пастку, а на справді — ми їм, — кивнув я.

— Я скажу, що ви змусили мене перетворитися. Що вам було начхати на мою долю. Непоганий мотив, щоб на вас розлютитися, — промовила Норма. Червоні очі їй навіть дуже личили. Хоча мертвенна блідість викликала не найкращі асоціації.

— Як випробовували? — Ден відставив чашку з недопитою кавою на столик та озброївся блокнотом, глянув на Монро.

— Це мені вже не подобається... — пробурчав Метт.

— Ультрафіолетом, — сказав Монро. Він розстебнув ґудзик на рукаві сорочки та закотив його, продемонструвавши потворний слід від опіку в формі кришки від пива.

Тельма охнула.

— Щось ще? — запитав я.

— Не маю уявлення, детективи. Звідки мені знати, що спаде на думку Бальду зараз?

— Здається, ти згадував, що не в клані. Як ти з нього пішов?

— Взяв і пішов. Силою не тримають, але якщо ти заявляєш, що йдеш, одразу стаєш ізгоєм та стати частиною якоїсь групи вже складніше. Загалом можна забути про вхід у «Лігво» і членам клану краще на очі не траплятися.

Я уважно вивчив Монро поглядом.

— Що саме являє собою клан?

— Чимось нагадує байкерсько-готичний клуб. Є лідер, є до нього наближені, і є просто учасники.

— Це якесь божевілля, — висловилася Кіда. — Я ніяк не можу зрозуміти, як впровадження в клан допоможе нам знайти Дракулу?

— Елементарно, — заперечив Ден. — Ми спровокуємо його. Змусимо виповзти з укриття, бо пошук по GPS результатів не дав. Так, я вже встиг перевірити. Також встиг поговорити з капітаном Тоддом.

— Що ти сказав йому? — Я здивувався і мало не подавився кавою.

— Нічого особливого. Сказав, що офіцер Ділкерс все ж таки втік, бо над ним нависла загроза викриття, тому що він проводив незаконно людей у Хельн.

— І все?

— Ні. Також сказав, що перестрілку в барі влаштував божевільний опівнічник, але з ним проблем не буде, проте ми випадково натрапили на великий наркобізнес і намагаємося з ним розібратися. Плюс розслідуємо вбивство продавця з ювелірної крамниці.

— Хм, непогано. Начебто звучить логічно. Тільки… Капітан навіть не зажадав доказів щодо Ділкерса? — Я насупився.

— Я сказав, що у нас є свідок та він уже дав свідчення. Проте свідок залишився анонімним, він дзвонив одноразовим телефоном, його не відстежити, особистість не впізнати.

— Все це цікаво, — Улла кивнула, — але рівно доти, доки «амброзія» не почне поширюватися.

— Ось тільки вона вже набирає обертів. Капітан поділився зі мною новинами. Каже, у дільниці всі на вухах. Дромар сколихнула серія дивних убивств. Жертв забили кулаками. Судячи з завданих травм — сили у вбивць хоч греблю гати. Жорстокості стільки ж.

— Вони приймали «амброзію». Занадто багато. — Голос Кіди затремтів на останній фразі. Вона прочистила горло. — Тепер розумієте, чому я взялася за це? Потрібно прикрити бізнес Дракули, доки Дромар не потонув у крові.