Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Я стежив за ними майже від їхнього дому. Проте помітили мене лише біля «Лігва Дракули». Напевно, я злякався. Побоявся зайти в перекусну, куди вони попрямували потім. А може це здоровий глузд. Враховуючи всі фактори: мені потрібно триматися від опівнічників якомога далі. А з детективами була ікласта красуня.

Чекаючи на вулиці, я сильно змерз. Тому коли ми зустрілися, і коли вони синхронно дістали пістолети, я не зрозумів: тремчу від холоду чи переживань. Ще й голос охрип.

Декілька секунд детективи не рухалися. Нависла над нами напруга діяла на й без того збуджені нерви. Ще трохи і я або розплачусь, або заб'юся в істериці на асфальті. Тоді мене точно пристрелять.

Нарешті детективи сховали зброю.

— По-перше, не вискакуй ось так із темряви, — заговорив один із них. Він був вищий за товариша. — Може, опівнічники й бачать у темряві, але ми — ні. А у нас пістолети. Кулі зі срібним напиленням, якщо що.

— Вибачте, тільки я не опівнічник, — щиро зізнався. Якщо чекаю від них допомоги, потрібно бути відвертим, інакше який сенс? Приховуючи факти, я можу погробити сестру, а в неї не так багато часу.

— Ні? — здивувався другий детектив. Він був трохи нижчий, але ширший у плечах. Шкіряна куртка могла говорити про бунтарський характер, хоча светр із горловиною видавав ботаніка. Одним словом: я ні чорта не знався на людях, але любив давати характеристики.

Видихнув, вдихнув, зберися з думками, Метте. Думаєш не про те.

— Ну, чого мовчиш? — запитав довготелесий детектив.

— Будь ласка, — благав я, відчуваючи, що ось-ось зірвусь. — Поговорімо десь наодинці.

— Гаразд, — детектив у шкірянці кивнув, — гадаю, найкраще піти в бюро. Там усе обговоримо.

— Ми ж хотіли ще до голови та до Улли.

— До голови зайдемо вже завтра. Зараз заскочимо до Улли та в бюро. Тут не далеко до лікарні.

Я стояв не розуміючи, в чому справа і при чому якась Улла до того, що мені треба поговорити з детективами. А якщо вона ще й опівнічниця… Благаю, хай вона виявиться людиною. Схрестив пальці. Думки починали плутатися. Мізки скоро перетворяться на желе та випливуть через вуха.

— Перепрошую, а Улла опівнічниця? — запитав я, відчуваючи як лід сковує легені. Ні, знаю, що так лише здається, але ж.

— Так.

Прокляття! Скрипнув зубами, проте детективи наче того не помітили. Нічого, просто буду обережним.

— До речі, мене звуть Вільям Форсайт. Можна просто Вілл, — представився той, що в шкірянці й кивнув у бік товариша: — Це мій напарник Денвер Делавер.

— Клич мене Ден.

— Приємно познайомитись, — насилу вимовив я. — То ви мені допоможете?

— Сам же попросив відокремленого місця для розмови, — зауважив Ден.

Вілл пішов уперед вулицею, повертаючись знову до центру Хельна. Хай би чорт узяв весь район...

— Ага.

— У двох словах, розкажеш, як потрапив до Хельна? — Вілл кинув на мене погляд через плече.

— А ви не заарештуєте мене?

— Подивимося.

Я зітхнув, розуміючи, що розгорнутої відповіді не дочекаюся, тому заговорив:

— Я фотограф, а моя сестра Норма — журналіст. Ми підкупили одного патрульного, щоб пройти та поспостерігати життя опівнічників. Норма була одержима ідеєю, щоб світ дізнався правду, як живуть носії «Морока» в «чотирьох стінах». Вона збирала матеріал, я робив знімки. — Вказав на фотоапарат, що висів на шиї.

— Ти знаєш, що розголошення цієї інформації суворо карається законом? І хіба ви не мали з сестрою піти до зміни патрульних? — запитав Ден.

— В курсі. Але, трясця, світ має знати! — Я озирнувся на галас, неподалік пройшла група опівнічників. — Кажу, ми прийшли подивитися на справжнє нічне життя. І піти мали тільки через чотири дні, коли той патрульний назад заступив би на зміну.

— І який зараз день за рахунком? — Вілл за квартал до «Лігва Дракули» звернув на алейку з кривими деревами та зупинився біля хмарочосів, що затиснули невелику сіру лікарню.

— Сьомий… — похмуро відповів я.

— Цікаво. Що ж. Гаразд, я швидко. Зачекайте тут. — Вілл окинув мене та детектива Дена поглядом, перш ніж сховатися за дверима.

Ненадовго повисло мовчання. Від бару долинала музика, але зараз для мене вона здавалася пекельною какофонією. Кров пульсувала у скронях. Холод остаточно скував пальці. Не думав, що температура вночі впаде так швидко. Коли ми з Нормою пробралися в Хельн, навіть уночі ще було спекотно. Ось і одягнув я джинси з підтяжками та сорочку в клітинку. Зовсім не по погоді…

Очікування затягувалося. Несподівано напливла втома, позіхнув. Зрадливо стукнули зуби. Детектив Ден прискіпливо глянув на мене. Я так само глянув на нього. Напевно, безглуздим здавався збоку, проте тут на вулиці було чимало ліхтарів й мені, нарешті, вдалося добре розглянути нового знайомого.

У детектива Дена були сіро-блакитні очі, коротке руде волосся, ямочка на підборідді та родимка на лівій вилиці. Складка між бровами говорила про те, що він часто хмуриться, отже, багато думає.

Він зітхнув та відвернувся. Зняв куртку, простягнув мені.

Я збентежено завмер. Чи вже задубів від холоду?

— Вдягни. Ти синій весь, ще застудишся, — дбайливо сказав Ден. Так мило. Я ніколи не знав батька, кочував прийомними сім'ями й там про мене намагалися дбати лише матері, поки мені все в край набридло, і я втік разом з Нормою. Нам було по вісімнадцять, мабуть, тож ніхто нас шукати не став. А може й шукали, але не знайшли.

— Бери. — Ден важко зітхнув.

Я нарешті впорався з заціпенінням, узяв куртку, надів. Ох, вона зберегла його тепло та аромат туалетної води з важкими деревними та горіховими нотками. Якщо комфорт має запах, то пахне саме так.

— Дякую, — кивнув я, застебнувши куртку під горло. Підняв комір. Тепер над ним виглядали лише мої очі.

Скрипнули та відчинилися двері.

Мені вже не терпілося сховатися від холоду в бюро детективів. Хоча, чого це я кривлю душею? Бажаючи якнайшвидше потрапити туди, я сподівався, що там же вирішаться всі мої проблеми. Погана звичка — перекладати біди на чужі плечі. Проте фактично детективи для цього й існують.

З лікарні вийшли Вілл та дівчина на декілька років помітно молодша, але сильно на нього схожа. На перший погляд, сестра?

Світле волосся, що відливало рожевим золотом у світлі ліхтарів, завите в пружні локони, спадало нижче плечей. Великі червоні немов артеріальна кров очі блищали в оправі пишних вій. Губи наведені вишневою помадою, в тон мереживній блузці. Наготу під нею приховував чорний бюстгальтер з декоративною портупеєю. Стрункі стегна обтягували штани з чорної шкіри, а масивні черевики на товстій підошві додавали кілька сантиметрів зросту. Загалом дівчина була досить привабливою. Головний мінус — майже мертва.

Ті, у чиїй крові «Морок», ті, чиє серце б'ється до двадцяти ударів за хвилину, ті, у кого вічно холодна шкіра — справжні ходячі мерці, що живуть коштом людської крові. Не дай Боже опівнічність розповзеться планетою. Тоді людству прийде кінець.

— Улло, знайомся, це Ден. Мій напарник, — представив Вілл, коли вони з дівчиною наблизилися.

— Зайчику, ти не казав, що працюєш з таким чарівним чоловіком, — кокетливо промуркотіла Улла, простягнувши Дену руку, обтягнуту чорною рукавичкою.

— Я не фахівець з чоловічої чарівності, — віджартувався Вілл.

— Приємно нарешті познайомитися. — Ден посміхнувся та відповів на потиск долонь. — Чув про тебе. Як здоров'я?

— Ух, залишилися огидні шрами, а так — як новенька. — Улла пересмикнула плечима, повернула голову в мій бік.

Здалося, її погляд, наче гострий кинджал, готовий пронизати моє серце.

— Це наш клієнт. — Вілл зміряв мене майже таким самим «гострим» поглядом. Мабуть, думав, коли це і як я встиг відібрати куртку у детектива Дена. Ну та байдуже. Я тільки зігріватися почав, а детектив Вілл не схожий на людину, яка вважає своїм обов'язком засуджувати інших. Тож навряд чи він взагалі подумав про цю куртку...

— Зайчику, а він так часто? — долинув до мене приглушений голос Улли.

— Та з моменту нашого знайомства було кілька разів. Метте? — Вілл поклав мені руку на плече. Я здригнувся та сфокусував погляд.

Знову випав із реальності. Та нічого, лишень аби я зараз не випав у осад прямо на асфальт. Почувався гірше не можна.

— Вибачте, мені не зовсім добре, — сказав я, відчуваючи, як кров прилила до щік, обпаливши їх наче окріп. Жар розтікся тілом, гулко забилося серце.

— Гаразд, ходімо до бюро. — Ден переглянувся з Віллом та попрямував вниз вулицею. Ми пішли слідом.