Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

Смерть — це щось неминуче. Частина циклу, завершення твого шляху. Люди звикли називати смерть благородною, коли вона трапляється зі стариками, та нещасною — коли гинуть молоді. Взагалі все простіше. Смерть завжди трапляється з тими, хто навколо майбутнього мерця. Ти ж сам просто перестаєш існувати. Але ти будеш дотоді, допоки тебе пам’ятають. Чи залишився у Метта хтось, хто його не забуде?

Натовпом ми ввалилися у вітальню. Ден одразу кинувся до дивана, на якому лежав хлопець, я з дівчатами залишився осторонь. Сказати, що Метт мав паршивий вигляд — нічого не сказати. Шкіра посіріла, набувши відтінку бетону, блищала від поту, під очима залягли чорні півмісяці, груди часто здіймалися у рваному диханні.

Ден поставив Метту градусник. За кілька секунд той пікнув.

— Тридцять дев'ять та дев'ять.

— Треба збити температуру, — невпевнено сказав я.

— Це навряд чи допоможе. — Кіда зробила крок до дивана. Вона не зводила з Метта погляду очей з розширеними зіницями. Здавалося, їй страшно, але дівчина щосили намагалася стримуватися.

— Ми не можемо сидіти, склавши руки, — заперечив Ден, набираючи в шприц жарознижувальне.

— Я знаю, як його врятувати.

Заява прикувала до Кіди увагу всіх присутніх у вітальні. Вона глибоко вдихнула, поклала руку на живіт. Зашита рана явно давалася взнаки тупим болем. Я пересмикнув плечима, згадавши, як гоїлися кульові поранення, й запитав, скептично скинувши брови:

— І як же?

Улла завмерла поруч, упершись руками мені на плече. Тремтіння, що вібрувало по тілу сестри, передавалося мені також.

— Я знаю, у це може бути важко повірити, але Метт — мій рідний брат, — сказала Кіда. — Зараз його врятує лише переливання крові.

Улла пирхнула.

— Як вдало все склалося. — Її голос сочився сарказмом. — Мені треба на свіже повітря.

Вона пішла, не дочекавшись відповіді. Тельма, ковзнувши по мені поглядом, взяла з тумбочки сухий рушник та теж поквапилася відступити.

— Це виходить за межі розумного, але нехай. Ти була в ювелірній крамниці «Поцілунок мерця»? — запитав я, поки Ден робив Метту укол у вену. Помітна синьо-зелена павутинка під шкірою дозволяла не використовувати джгут. На такі вени наша з Уллою мама сказала б, що це мрія наркомана.

Кіда впевнено кивнула:

— Там мене й поранили. Світловолоса дамочка. Пейдж. Я прийшла на звук пострілу. Виявила вбитого господаря та пару опівнічників, що нишпорили там.

— Кажеш, переливання? — Ден відклав шприц та обернувся до Кіди.

— Так. Замінимо заражену кров чистою та вуаля.

Я чортихнувся, важко зітхнув:

— Але ж чистої крові в нас зараз немає.

— Та моя ж. — Дівчина здивовано подивилася на мене, досі трималася за живіт.

Осяяний здогадом, я навіть притупнув. Знову зітхнув та сів на підлокітник крісла.

— По-перше, Ден вколов тобі антибіотики. Щоб провести переливання, потрібно чекати мінімум до ранку.

— Але Метт може не витримати!..

— А по-друге! — Я не дав їй домовити. — Твоя кров теж приманює опівнічників та перетворює їх на жадібних чудовиськ?

Щоки Кіди почервоніли. Поправивши волосся, вона кивнула. Опустила спохмурнілий погляд у підлогу.

— Я давно шукала його. Метта, — сказала, — а тепер, коли щось звело нас, він на межі смерті. Зла доля.

— Або карма, — вставив я.

Ненадовго повисло мовчання. Ден стояв, схрестивши руки на грудях. Брови насуплені, очі майже чорні. Дивись і гримне буря. А може, вона вже й так почалася. У нього в голові. Стільки всього сталося останніми днями, що в думках — хаос. Потрібно навести лад. Розсортувати відомі факти та скласти вже повну картину відомих нам подій.

Повернулася Тельма. Вона намочила рушник холодною водою й тепер поклала Метту на чоло.

— Гаразд, Кідо, можеш піднятися зі мною нагору? Мені треба взяти кров у тебе на аналіз. — Ден провів рукою по обличчю, ніби струсивши втому, глянув на дівчину.

Коли вони зібралися йти, я смикнув друга за руку.

— Я відпущу Монро. Нема чого йому сидіти тут.

— Так, давай, — погодився Ден.

Вони пішли, а я вставати не поспішав. Тельма переступала з ноги на ногу, стоячи біля узголів'я дивана.

— Наглянеш за ним? — запитав.

Вона підібгала губи, кивнула:

— Звісно.

Наче нещодавно прокинувся, а вже втомився. Зусиллям волі я змусив себе підвестися з м'якого теплого крісла та попрямував до дверей допитної. Монро просидів у ній досить довго. Понад добу? Точно не скажу скільки. Кіда мала рацію, коли відзначила, що в Хельні час немов тече інакше.

Я відімкнув двері й переступив поріг. Грубий удар у живіт вибив з легень усе повітря, змусив скрутитися навпіл. На мить потемніло перед очима. Від наступного удару я ухилився зовсім випадково, але руку, що летіла в мене, перехопив вже усвідомлено. Вивернувся, заломив її Монро за спину та притис його до стіни. Опівнічник вирвав зап'ястя з захвату, штовхнув мене на стіл та кинувся геть з допитної. Проте ледве ступив на поріг, як сам заробив потужний удар у ніс, що перекинув Монро на спину. Він затулив обличчя руками, захрипів від болю.

— Ти в бюро детективів. Не варто на них нападати! — Тельма, що з'явилася у дверях, войовничо стискала кулаки.

— Та я задовбався сидіти тут під замком! — прогарчав опівнічник.

Я погладив забите місце на животі, люто покосився в бік Монро.

— Кретин, — прошипів. — Дякую, Тельмо.

Вона скромно посміхнулася й повернулася до Метта.

— Я хотів відпустити тебе, а ти на мене напав.

— Сказав же, набридло тут сидіти. М'язи задерев’яніли всі!

Я підійшов до Монро, хмикнув, простяг руку, пропонуючи допомогу. Він відмахнувся та підвівся сам. Тельма ніс йому, звичайно, не розбила, але пиху всю вибила.

— Вибач, що напав, — голосно прошепотів Монро.

— Можеш бути вільним. Більше не створюй проблем та не лізь у неприємності. Вихід знайдеш сам чи провести?

— Сам.

Я зміряв опівнічника пронизливим поглядом. Він покинув допитну, минув вітальню, на секунду затримавшись біля Метта з Тельмою, й нарешті залишив будинок.