Зміст
  • Розділ 1: Інстинкт убивці
  • Розділ 1.1.
  • Розділ 2: Повернення додому
  • Розділ 3: Серце Хельна
  • Розділ 3.1
  • Розділ 4: Двоє з тіней
  • Розділ 4.1
  • Розділ 4.2
  • Розділ 5: Ельміна
  • Розділ 5.1
  • Розділ 6: Серійний вбивця
  • Розділ 6.1
  • Розділ 7: На пам’ять від М.
  • Розділ 8: Темрява у відображенні
  • Розділ 9: Поцілований смертю
  • Розділ 9.1
  • Розділ 10: Очі в темряві
  • Розділ 10.1
  • Розділ 10.2
  • Розділ 10.3
  • Розділ 10.4
  • Розділ 11: «Амброзія»
  • Розділ 11.1
  • Розділ 11.2
  • Розділ 11.3
  • Розділ 12: Час спливає
  • Розділ 12.1
  • Розділ 12.2
  • Розділ 13: Все буває вперше
  • Розділ 13.1
  • Розділ 13.2
  • Розділ 14: Світанок
  • Розділ 14.1
  • Розділ 15: Нахабна брехня чи гола правда
  • Розділ 15.1
  • Розділ 15.2
  • Розділ 16: Угода з демоном
  • Розділ 16.1
  • Розділ 16.2
  • Розділ 16.3
  • Розділ 17: Ліки проти «Морока»
  • Розділ 17.1
  • Розділ 17.2
  • Розділ 18: Сонце розвіє сутінки
  • Розділ 18.1
  • Розділ 18.2
  • Розділ 18.3
  • Розділ 19: Звір на фото
  • Розділ 19.1
  • Розділ 19.2
  • Розділ 20: Приємно познайомитися
  • Розділ 20.1
  • Розділ 21 : Підозра у вбивстві
  • Розділ 21.1
  • Розділ 21.2
  • Розділ 22 : Біжи, дівчисько
  • Розділ 22.1
  • Розділ 22.2
  • Розділ 22.3
  • Розділ 23 : Попіл за вітром
  • Розділ 23.1
  • Розділ 24 Від крові звіра
  • Розділ 24.1
  • Розділ 24.2
  • Розділ 25 : Віч-на-віч
  • Розділ 25.1
  • Розділ 25.2
  • Розділ 26 : Отрута
  • Розділ 26.1
  • Розділ 26.2
  • Розділ 10.2

    Метт Калахан

    Детектив Вілл зайшов у допитну майже одразу за мною. Він змінив забруднену кров'ю футболку на нову, чорну. Причесався. Зберігаючи байдужий вираз обличчя, відсунув стілець та сів навпроти опівнічника, поряд з детективом Деном.

    — Добре, мені повторити все з початку? — обурився Монро. Лампа, що звисала зі стелі, підсвічувала його темно-русяве волосся, поглиблювала тіні під очима від надбрівних дуг й взагалі надавала незграбності різким рисам обличчя.

    — Так, будь ласка. — Ден кивнув. У звичній для нього манері сидів, відкинувшись на спинку стільця, та тримав у руках блокнота з ручкою.

    Монро закотив очі, почухав потилицю.

    — Старик Генрі Паркер, торговець з «Поцілунку мерця» — мій добрий друг. Я не міг до нього додзвонитися цілу ніч. Вранці розхвилювався, що з Генрі щось трапилося, і вирішив його відвідати. — Опівнічник знизав плечима. — сховався під одягом та прийшов у крамницю. Там лише два будинки, на вулиці мінлива хмарність. Я знав, що не згорю. І знайшов Генрі вбитим, а крамницю — розгромленою. Я не знаю, хто і навіщо вбив його, але я точно не маю жодного відношення до того, що сталося.

    — Тоді чому ти намагався втекти? — Вілл пильно подивився на Монро. Цей його погляд змусить викласти всю правду без зволікань. У мене від нього мурашки по шкірі.

    — Ранкова пробіжка, — пирхнув опівнічник.

    — А якщо серйозно? — У голосі детектива дзвеніла напруга.

    — Та я злякався, що вбивці повернулися і можуть мене знайти!

    — Допустимо, ти маєш рацію…

    — Маю рацію! Хочете — перевіряйте мене на детекторі брехні. Я кажу правду. Ніколи не завдав би Генрі шкоди. Він мені як батько. Був.

    — Скажи ще ось що, Монро, — Ден перевернув аркуш блокнота, — ти щось знаєш про останні події в Хельні?

    — Ви про викрадення опівнічників? — Він ковзнув поглядом у мій бік. — Багато що кажуть. Але зниклих один, два і пальці скінчилися. Не зрозумію, чому такий галас зчинили.

    — Ти знаєш, що серед зниклих Дракула? — спитав Вілл.

    — Щось таке чув.

    — Ти знаєш, хто він насправді?

    — Ніхто не знає.

    — На місці його викрадення виявили медальйон, який, швидше за все, купили в крамниці Генрі Паркера.

    — Зрозуміло. Трясця, певен, це Пейдж його вбила. Та ще сучка.

    Ден кашлянув у кулак та розправив плечі:

    — Що ти хочеш цим сказати?

    Я ніколи в житті не був присутнім на допитах. Дивитися, як спритно детективи знаходять відповідні питання й зберігають спокій було настільки цікаво, що я мимоволі забув про те, що сам перебуваю в допитній.

    — Пейдж давно хотіла посісти місце Дракули. Хотіла підім'яти під себе бар та весь його бізнес. Але Дракула — чоловік не дурний. Так просто з ним не впоратися. — Монро посміхнувся одним куточком губ. — Це ти його викрав?

    Я не відразу зрозумів, що опівнічник звертається до мене, а зрозумівши, різко хитнув головою й схрестив руки на грудях.

    Монро зміряв мене зацікавленим поглядом, хмикнув.

    — А кажуть, що ти. До речі, що в тебе за кров така? Я здурів, коли почув її.

    — Підвищений цукор, — пожартував я, хоча мені було не до веселощів.

    — Гаразд, ми закінчили. Тільки Монро, ми не можемо тебе відпустити. — Ден знизав плечима. — У тебе немає алібі. Доведеться тобі зачекати тут.

    — Нудно-о-о-о… — опівнічник награно позіхнув, на що Вілл залишив допитну й повернувся зі стосами книг, які поклав на стіл перед Монро.

    — Розважайся.

    Ми вийшли до вітальні. На дивані сиділа Тельма в короткій чорній сукні з розрізом на стегні. Та з розпущеним волоссям. Без макіяжу вона виглядала молодшою і якось більш «живою».

    — Ну що там? — схаменулась вона. Встала з дивана та вперла руки в боки.

    — Та нічого. Чекаємо на відповідь від голови Стоуна. Він повинен зв'язатися з нами, коли забиратимуть тіло Паркера до моргу. Зрозуміло, що це буде ввечері. Потім можна огледітися в крамниці ще раз, пошукати докази, бо якось відразу не видалося можливості. Ну і насамкінець поїдемо до «Лігва». Там дізнаємося за Агнію і Фліс, знову переговоримо з Пейдж. До того часу, я вважаю, краще відпочити. — Вілл потер чоло й попрямував до виходу. — Звісно, якщо ви не заперечуєте. — Він зупинився на порозі та зміряв нас з Деном запитальним поглядом.

    — Тобі потрібен відпочинок. Поспи. — Ден кивнув.

    — Я принесу тобі поїсти. — Тельма вискочила в коридор. — Бо хвороблива блідість тобі не личить.

    Я з детективом Деном залишилися у вітальні самі. Надворі наближався сутінок, але через закриті жалюзі нічого неможливо було розглянути. За час, що ми з Нормою провели в Хельні, нам один раз вдалося побачити, як опівнічник вийшов на сонце. Спалахнув немов сірник. Погас так само — швидко, залишивши по собі купу попелу. Не знаю, навіщо він це зробив, може, його змусили.

    Я здригнувся, коли Ден ляснув мене по плечу:

    — Іди, поспи. Тобі теж не завадить відпочинок.

    — Візьмете мене з собою ввечері? — подумки схрестивши пальці, спитав я.

    — Якщо Вільям буде в гарному настрої.

    — Чому ти звеш його повним ім'ям?

    — А чому ти звеш нас, використовуючи приставку «детектив»?

    — Ну... - Я зам'явся. — Престижно звучить.

    Ден посміхнувся.

    — Все, іди. На справу краще йти на свіжу голову.

    Сприйнявши таку відповідь за згоду взяти мене з собою в «Лігво», я піднявся на другий поверх, увійшов до моєї тимчасової кімнати, ліг на ліжко та миттєво заснув.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.