Розділ 10.2
Метт Калахан
Детектив Вілл зайшов у допитну майже одразу за мною. Він змінив забруднену кров'ю футболку на нову, чорну. Причесався. Зберігаючи байдужий вираз обличчя, відсунув стілець та сів навпроти опівнічника, поряд з детективом Деном.
— Добре, мені повторити все з початку? — обурився Монро. Лампа, що звисала зі стелі, підсвічувала його темно-русяве волосся, поглиблювала тіні під очима від надбрівних дуг й взагалі надавала незграбності різким рисам обличчя.
— Так, будь ласка. — Ден кивнув. У звичній для нього манері сидів, відкинувшись на спинку стільця, та тримав у руках блокнота з ручкою.
Монро закотив очі, почухав потилицю.
— Старик Генрі Паркер, торговець з «Поцілунку мерця» — мій добрий друг. Я не міг до нього додзвонитися цілу ніч. Вранці розхвилювався, що з Генрі щось трапилося, і вирішив його відвідати. — Опівнічник знизав плечима. — сховався під одягом та прийшов у крамницю. Там лише два будинки, на вулиці мінлива хмарність. Я знав, що не згорю. І знайшов Генрі вбитим, а крамницю — розгромленою. Я не знаю, хто і навіщо вбив його, але я точно не маю жодного відношення до того, що сталося.
— Тоді чому ти намагався втекти? — Вілл пильно подивився на Монро. Цей його погляд змусить викласти всю правду без зволікань. У мене від нього мурашки по шкірі.
— Ранкова пробіжка, — пирхнув опівнічник.
— А якщо серйозно? — У голосі детектива дзвеніла напруга.
— Та я злякався, що вбивці повернулися і можуть мене знайти!
— Допустимо, ти маєш рацію…
— Маю рацію! Хочете — перевіряйте мене на детекторі брехні. Я кажу правду. Ніколи не завдав би Генрі шкоди. Він мені як батько. Був.
— Скажи ще ось що, Монро, — Ден перевернув аркуш блокнота, — ти щось знаєш про останні події в Хельні?
— Ви про викрадення опівнічників? — Він ковзнув поглядом у мій бік. — Багато що кажуть. Але зниклих один, два і пальці скінчилися. Не зрозумію, чому такий галас зчинили.
— Ти знаєш, що серед зниклих Дракула? — спитав Вілл.
— Щось таке чув.
— Ти знаєш, хто він насправді?
— Ніхто не знає.
— На місці його викрадення виявили медальйон, який, швидше за все, купили в крамниці Генрі Паркера.
— Зрозуміло. Трясця, певен, це Пейдж його вбила. Та ще сучка.
Ден кашлянув у кулак та розправив плечі:
— Що ти хочеш цим сказати?
Я ніколи в житті не був присутнім на допитах. Дивитися, як спритно детективи знаходять відповідні питання й зберігають спокій було настільки цікаво, що я мимоволі забув про те, що сам перебуваю в допитній.
— Пейдж давно хотіла посісти місце Дракули. Хотіла підім'яти під себе бар та весь його бізнес. Але Дракула — чоловік не дурний. Так просто з ним не впоратися. — Монро посміхнувся одним куточком губ. — Це ти його викрав?
Я не відразу зрозумів, що опівнічник звертається до мене, а зрозумівши, різко хитнув головою й схрестив руки на грудях.
Монро зміряв мене зацікавленим поглядом, хмикнув.
— А кажуть, що ти. До речі, що в тебе за кров така? Я здурів, коли почув її.
— Підвищений цукор, — пожартував я, хоча мені було не до веселощів.
— Гаразд, ми закінчили. Тільки Монро, ми не можемо тебе відпустити. — Ден знизав плечима. — У тебе немає алібі. Доведеться тобі зачекати тут.
— Нудно-о-о-о… — опівнічник награно позіхнув, на що Вілл залишив допитну й повернувся зі стосами книг, які поклав на стіл перед Монро.
— Розважайся.
Ми вийшли до вітальні. На дивані сиділа Тельма в короткій чорній сукні з розрізом на стегні. Та з розпущеним волоссям. Без макіяжу вона виглядала молодшою і якось більш «живою».
— Ну що там? — схаменулась вона. Встала з дивана та вперла руки в боки.
— Та нічого. Чекаємо на відповідь від голови Стоуна. Він повинен зв'язатися з нами, коли забиратимуть тіло Паркера до моргу. Зрозуміло, що це буде ввечері. Потім можна огледітися в крамниці ще раз, пошукати докази, бо якось відразу не видалося можливості. Ну і насамкінець поїдемо до «Лігва». Там дізнаємося за Агнію і Фліс, знову переговоримо з Пейдж. До того часу, я вважаю, краще відпочити. — Вілл потер чоло й попрямував до виходу. — Звісно, якщо ви не заперечуєте. — Він зупинився на порозі та зміряв нас з Деном запитальним поглядом.
— Тобі потрібен відпочинок. Поспи. — Ден кивнув.
— Я принесу тобі поїсти. — Тельма вискочила в коридор. — Бо хвороблива блідість тобі не личить.
Я з детективом Деном залишилися у вітальні самі. Надворі наближався сутінок, але через закриті жалюзі нічого неможливо було розглянути. За час, що ми з Нормою провели в Хельні, нам один раз вдалося побачити, як опівнічник вийшов на сонце. Спалахнув немов сірник. Погас так само — швидко, залишивши по собі купу попелу. Не знаю, навіщо він це зробив, може, його змусили.
Я здригнувся, коли Ден ляснув мене по плечу:
— Іди, поспи. Тобі теж не завадить відпочинок.
— Візьмете мене з собою ввечері? — подумки схрестивши пальці, спитав я.
— Якщо Вільям буде в гарному настрої.
— Чому ти звеш його повним ім'ям?
— А чому ти звеш нас, використовуючи приставку «детектив»?
— Ну... - Я зам'явся. — Престижно звучить.
Ден посміхнувся.
— Все, іди. На справу краще йти на свіжу голову.
Сприйнявши таку відповідь за згоду взяти мене з собою в «Лігво», я піднявся на другий поверх, увійшов до моєї тимчасової кімнати, ліг на ліжко та миттєво заснув.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!