Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

— Як це ви не знаєте де вона? — гаркнув я, втрачаючи самовладання.

Опівнічниця, що стояла перед нами, назвалася Ґреттою. Її груди, обтягнуті топом із червоного шовку, часто здіймалися.

— Пробач моєму напарникові, — Ден співчутливо посміхнувся та блиснув у мій бік поглядом, що закликав опанувати себе. — Вчора вночі Пейдж була на роботі?

— Була, але рано пішла. — Ґретта кивнула.

— Можеш сказати о котрій?

— Близько другої.

— Нам треба оглянути її кабінет, — наполегливо промовив я.

— Без проблем. Я вас проведу. — Ґретта розвернулася й поманила за собою. — Я боюся, що з Пейдж могло щось трапитися.

— Є підстави так думати? — запитав Ден, ступаючи у вже знайомий коридор. Ним минулого разу ми йшли до кімнати, що була спочатку робочим місцем Дракули, пізніше перейшла у володіння Пейдж.

— Через всі ці напади на опівнічників. Страшно. — Ґретта зіщулилася, ненадовго зупинилася перед дерев'яними дверима, відмикаючи їх, ввійшла. — Здається, ніби нещастя зависло над баром та тими, хто ним керує.

Я ступив до кабінету й одразу попрямував до столу. На ньому лежали у хаосі розкидані документи.

— А хто керує баром, поки немає ні Дракули, ні Пейдж? — Підійняв брови, розглядаючи безлад.

— Я. — Ґретта не витримала мого пильного погляду та відвернулася, вдаючи, що роздивляється фотографію на стіні.

— Ми намагатимемося зробити все, щоб знайти викрадача, — запевнив Ден. Він часто переконував родичів зниклих людей, що вони зустрінуться, навіть якщо шанси мізерно малі. Сам завжди вірив у краще та іншим допомагав віру не втрачати.

У коридорі пролунали кроки. За мить до кабінету заглянув чоловік з розкосими мигдалюватими очима, в шкіряній куртці, чорних джинсах та черевиках зі шпильками на носках. Військова виправка видавала в ньому колишнього офіцера. В нього точно під курткою захований пістолет, а козир у рукаві — знання якогось єдиноборства.

— Ґретто, ти потрібна за лаштунками. Найла відмовляється виходити на сцену, — сказав він, кинувши в мій бік погляд примружених очей. Низький гортанний голос линув наче з самих грудей.

— Ви тут упораєтесь без мене? З Найлою — це надовго… — заметушилася Ґретта, заламуючи пальці, поглядаючи то на Дена, то на мене.

— Не турбуйся. Ми знайдемо вихід. — Ден посміхнувся.

Ґретта з незнайомцем пішли. Посмішка тут же стерлася з обличчя мого напарника. Він визирнув у коридор, огледівся, а коли підійшов до мене, сказав значно тихіше звичайного:

— Ти помітив?

— Що?

— Азійська зовнішність і темне волосся. Метт так описував одного з викрадачів Норми.

— Е-е-е, ну так. Думаєш, той самий?

Я розчаровано зітхнув. У паперах на столі не знайшов нічого корисного. Рахунки за електрику, списки співробітників, роздрук телефонних дзвінків та інша макулатура.

— Треба з ним поговорити. — Ден наблизився до каміна. — Здається, його давно не розпалювали.

— Опівнічники більш терпимі до температур, ніж люди. — Я дістав телефон, щоб перевірити геолокацію чипів Ангнії та Фліс. Парою нехитрих маніпуляцій я відкрив GPS-провідник. Присвиснув.

— Чого там? — Ден покосився в мій бік.

— Нам треба йти. Швидко оглянемося. — Я проігнорував його запитання та, покинувши кабінет, попрямував до виходу, але дійшовши до роздоріжжя, звернув у протилежний від нього бік. Короткий рукав коридору закінчився дверима, схожими на ті, що стоять у морозильних камерах. Ден тримався позаду, прикриваючи тил. Не знаю, чого я боявся, адже ордер на обшук лежав у кишені, але чуття підказувало, що треба поводитися тихіше.

Сигнал вказував, що чипи в кімнаті за залізними дверима. Прислухався. Навколо тихо. Взявся за ручку й натиснув на двері. Вони піддалися, утворилася щілина, через яку я заглянув усередину. Однак те, що побачив, ввело у ступор.

З опівнічників, прив'язаних до ліжок ременями, викачували кров.

— Мені не подобається, що вони в нас щось рознюхують… — раптом пролунав голос з-за дверей.

— Все одно їм нічого не знайти. Навіть якщо вони почнуть копати під убивць Генрі Паркера, — сказав другий голос.

Обидва належали чоловікам.

— Паркер сам винний. В останній момент дав задню. Через нього ледве вся угода не зірвалася.

— Не уявляю, яким треба бути ідіотом, — реготнув перший, — щоб наважитися доповісти поліції про те, що твій бос торгує кров'ю опівнічників, при тому, що ти теж у цьому замішаний. У будь-якому випадку Паркер би не вийшов сухим з води.

— Ото і не вийшов. Так і довіряй людям…

— Не говори. Принаймні однією проблемою менше. Пейдж та Франко розібралися з ним.

— Зате дівчина мало не розібралася з ними.

— Що за дівчина?

— Ти не чув? Ти б вуха прочистив, Біне. Усі в барі знають про це.

— Ближче до суті, мля!

— Куди вже ближче! Пейдж з Франко пристрелили старого Паркера, а тоді до крамниці увірвалася дівчина. Між ними почалася бійка. Пейдж дівчині мало кишки не випустила, але та вчасно звалила. І все.

— Одного не зрозумію, куди Пейдж запропастилася?

— Не зрозумів… Біне, це ти двері не зачинив? — Почулися кроки. Ми з Деном поспішно відступили з коридору. І так досить почули, щоб вся справа перекинулась догори ногами.

Проштовхнувшись крізь опівнічників, що снували баром, ми безперешкодно вийшли на вулицю. Тільки там я зміг вдихнути на повні груди, а їх ніби стискали лещата. Тремтіння, подібне до електричних розрядів, прослизало руками, змушуючи мимоволі здригатися, серце гулко стукало, ніби стрибунець, кинутий у порожню криницю.

Вперше в житті промайнула думка, що непогано б зараз закурити. Кажуть, це допомагає заспокоїтися, хоча я вірю, що справа не в цигарках, а в самонавіянні.

Коли жваві вулиці залишилися позаду, й з Деном ми поринули в похмуру тишу постапокаліптичного кварталу, вага думок, здогадів та образів звалилася на мене несподівано, наче сніговий обвал з даху. Картина опівнічників, з яких викачують кров, не йшла з голови. Повставала перед очима, варто було прикрити повіки на секунду, щоб моргнути.

Головне питання, що дошкуляло мені всю дорогу до бюро, звучало так: кому і навіщо опівнічники продають свою кров?