Опівнічники. Бюро розслідувань

Всю дорогу я витав у сплутаних хмарах свідомості. Перед очима пролітали картинки минулого дня: насичений подіями, тривогами. Якби довелося цей день спакувати у валізу, підійняти її не вийшло б. У вухах дзвеніло. Мені було простіше списати це на брязкіт натягнутих до максимуму нервів, ніж на якусь внутрішню патологію. Хоча, якщо пошукати симптоми в інтернеті, безсумнівно виявиться, що я маю прогресивне смертельне захворювання.

З думок — або порожнечі їх відсутності — виринув тільки в передпокої. Там було тепло, світло та пахло знайомою туалетною водою з деревними та горіховими нотками.

Вілл щось натиснув на невеликій панелі біля дверей й на вікна автоматично опустилися щільні жалюзі. Змійки дротів, що тяглися від панелі під стелю, прогризли отвір в стіні, де й сховали голови.

— Я ввімкнув ультрафіолетовий захист. Крізь жалюзі світло не пройде. — Він зняв куртку та повісив на вішалку. — Улло, твоя кімната на другому поверсі.

— Та сама? — В очах дівчини блиснула цікавість та нетерплячка.

— Та сама.

Улла ступила до сходів, але раптом завмерла. Озирнулася, примружила очі.

— У тебе не біжать мурахи по шкірі? — спитала.

Я взагалі не розумів, про що мова, але й не мав. Життя інших не починається з нашого знайомства. Жаль, я це довго не міг засвоїти. Непотрібність біологічним батькам й наступним прийомним позначилася на мені згубно. Іноді хочеться відчувати себе центром всесвіту, інакше, навіщо взагалі жити, якщо ти нікому не потрібний?

— Трохи є. — Вілл підібгав губи. Якось сумно посміхнувся.

Губ Улли також торкнулася тінь ледь помітної посмішки, яка підкреслили ямочки на щоках.

— Так швидко пройшов час. — Опівнічниця зітхнула.

Здавалося, я сам поринув у спогади, які ніколи мене не стосувалися, тому коли почув голос Дена — здригнувся.

— Метте? Я зроблю тобі чай. Або каву? — спитав він.

— Може, чого міцнішого? — наївно скинув брови я.

— Іншим разом, хлопче. Нам ще треба поговорити, а ти й так ледве стоїш на ногах.

— Просто стільки усього сталося…

— Знімай куртку та заходь на кухню. — Ден махнув рукою, закликаючи йти за ним.

Я звільнився від верхнього одягу, пригладив волосся та глибоко вдихнув. Після розмови з детективами мені повинно полегшати. Сподіваюся на це, бо якщо грудка, що росте в грудях, так і продовжить розпирати зсередини, я сьогодні не засну. Власне, може ця грудка — не тривога, а пухлина і я справді смертельно хворий? Абсурд, знову думаю чорт знає про що.

Зайшов на кухню, ковзнув поглядом порожніми білими стінами та сів на стілець. На стільниці вже парувала чашка, повна до країв гарячого напою з ромашкою. Ден стояв біля холодильника, спиною до столу, і готував сандвічі.

Забурчало в животі.

Увійшов Вілл. Він зняв светр, що робив його схожим на ботаніка й залишився у білій футболці. Та, своєю чергою, яскраво підкреслювала добре розвинену мускулатуру грудей та рук. Неслухняні пасма волосся постійно спадали на сірі очі під розчерком світлих брів. Не сказав би, що обидва детективи набагато старші за мене. По двадцять п'ять-двадцять вісім років максимум.

— Викладай, Метте. Хто ти, хто той патрульний, якому ви із сестрою заплатили. Де ви жили весь цей час і, зрештою, що сталося? — Вілл склав руки в замок, як це часто роблять офіцери на допитах у серіалах.

Я проковтнув слину, що раптом зробилася тягучою. Обхопив чашку руками. Вони тремтіли.

— Я можу послухати? — На порозі з'явилася Улла. — Я не буду заважати. Посиджу мовчки.

Вілл ненадовго замислився, а потім махнув рукою, запрошуючи її приєднатися. Ден поставив на стіл тарілку з сандвічами, сів на останній вільний стілець й всі погляди зійшлися на мені. Шкірою пробігли мурашки. Тепер, здається, я зрозумів, про що йшла мова в коридорі. У цьому будинку атмосфера… Наче скажи слово та більше не зможеш спинитися. Вивалиш всі свої секрети. Але в мене вибору немає. Норма в небезпеці. Змочивши горло ковтком солодкого чаю, я заговорив:

— Як уже сказав, ми з сестрою підкупили одного патрульного. Чесно, зараз не пригадаю його прізвища. Але звуть Дерек. Ми вдало пройшли в Хельн, облаштувалися в одному із занедбаних будинків, неподалік стіни. У нашому розпорядженні було чотири ночі, щоб зібрати матеріал для статті, та що там… Матеріалу вистачило б на книгу про опівнічників та їхнє життя. У новинах все перебрехали. Влада намагається виставити їх чудовиськами…

Раптом припнув язика.

Ден дістав блокнот. Зрідка щось записував. Улла не зводила з мене пильного погляду, і як я намагався, не виходило вимовити при ній кінець думки.

— Дай вгадаю, ти хотів сказати щось грубе, але побоявся, що це мене зачепить, і я порву тебе на клаптики? — Вона скинула брови. Більше на її обличчі не здригнувся жодний м'яз.

— Все набагато складніше. Я… — Заткнувся, знову відпив чаю. — П'ять днів із тих семи, що ми з Нормою провели у Хельні, все було добре. А тоді в «Лігві Дракули» сталася стрілянина. Після неї тієї ночі поповзла чутка, що якогось Дракулу викрали.

Здивування та замішання на обличчях детективів ввели мене в словесний ступор. Скориставшись моментом, я вм'яв пару сандвічів.

— Ти чула щось про зникнення Дракули? — спитав Вілл, подивившись на Уллу.

Мабуть, вони брат та сестра. Не дарма схожі не лише зовні, а й іменами. В одній із прийомних сімей, де мені довелося побувати, усіх дітей взагалі кликали на «М». Метью, Марта, Моллі, Монті. Я вічно плутався, хто є хто і досі не розумію, в чому фішка.

— Так, чула. Ось майже одразу після того, як ти мене навідав тоді. — Улла знизала плечима.

— Що ти чула? — Вілл здавався дуже серйозним: нахмурені брови, стиснуті губи, напруження в очах. Окрім того, суворості його обличчю надавала густа щетина.

— Немов метою стрільця був Дракула. Тільки я не розумію, навіщо тоді стріляти по танцівницях та решті. Безглуздя якесь виходить. Стрілець хотів убити Дракулу? А хто тоді його викрав? З якою метою?

Ден кивнув:

— Не забігай наперед. Метте, коли викрали твою сестру?

— Минулої ночі, — промовив я, згадуючи той нещасний момент.

— Ти знаєш, хто її викрав і де це сталося?

— Близько четвертої ранку ми поверталися до будинку, де влаштували собі притулок. Біля спортивного центру «Атлет» на нас напала група опівнічників. Ми не змогли їм протистояти. Вони скрутили Норму, мене. Сказали щось на кшталт… — Я спохмурнів, згадуючи точне формулювання. — «У тебе тиждень, щоб повернути Дракулу і врятувати дівчисько».

— То й сказали? — здивовано спитав Ден.

— Типу того. Вони переконані, що я викрав цього Дракулу, але мало того, вони звинуватили мене у вбивстві кількох опівнічників. — Опустивши погляд на спустілі чашки, я не наважувався його підняти. — Знаю, що ви думаєте. «Раптом він і справді вбивця?!» Ні, я нікого не вбивав. Я навіть не знаю, хто цей Дракула і про які вбивства йдеться! — Голос зірвався на крик. Я все ж таки підняв погляд та подивився на Дена, шукаючи у нього підтримки.

Ненадовго зависла тиша.

— Ну, слово честі, здалося воно мені, — прошепотів. — Хіба я схожий на серійника? Якщо це так, то навіщо тоді я все розповідаю вам? Хочете, відведу вас у наш будинок? Хоч зараз! Не знаю, що за чортівня відбувається в Хельні, але ні я, ні Норма тут ні до чого.

Вілл важко зітхнув, провів рукою по обличчю.

— Все стає занадто заплутаним… — сказав він, дивлячись на Дена.

— Ви знайдете мою сестру? — слізно спитав я.

— З твоїх же слів: нам треба її не шукати, а викупити. Викрадачі вимагали, щоб ти повернув їм Дракулу, отже, вони належать до клану Дракули, а… — Вілл не домовив. Ден перехопив думку і продовжив:

— Значить, нам знову треба навідатися в «Лігво» та поговорити з Пейдж Гарті. Якщо вона зараз там усім керує, має бути в курсі того, що відбувається.

— Ви зустрічались із Тельмою? — Улла заправила прядку волосся за вухо, відкинулася на спинку стільця.

— Так. Від неї дізналися про Пейдж. — Вілл різко замовк. Повернув голову в мій бік. — З Нормою ви були у барі під час стрілянини?

— Були.

— Це з нею могла зіткнутися Тельма, — сказав Ден, клацнувши пальцями. Перевернув списаний аркуш блокнота.

— Метте, а у що була одягнена Норма? — знову запитав Вілл.

— Червона сорочка, чорний джинсовий жилет та чорні джинси. Взута в кросівки. А що?

Проігнорувавши моє запитання, детективи подивилися один на одного.

— Тельма сказала, що незнайомка була в толстовці з накинутим на голову капюшоном. — Ден розчаровано зітхнув.

— Гаразд, — Вілл підвівся з-за столу, — нам усім треба відпочити. Зуб даю, що в тому будинку, де ви влаштувалися, дико холодно. Не проти залишитися на ніч у бюро?

Я знизав плечима. Останнє, що мені хотілося зараз, то це виходити в ніч до опівнічників. Раніше думалося, що люди перебільшують небезпеку, яку вони можуть нести, зараз здається, що навпаки — применшують.

— Поспиш на дивані, гаразд? На свіжу голову поговоримо знову. Може, з'ясується ще щось. — Вілл потер підборіддя.

— Дякую. І я знаю, що мушу вам відплатити за роботу… — схаменувся я, але Ден підняв руку.

— Викрадення твоєї сестри може бути частиною іншої, більшої справи. Якщо воно виявиться самостійним, тоді й поговоримо про оплату, а зараз спати. — Ден теж підвівся. Піднялася й Улла.

Я забарився.

— Послухайте… Є ще одна річ, яку ви маєте знати. — Я ковзнув поглядом по детективах та затримав його на опівнічниці.

— Що таке? — посерйознішав Ден.

Я встав із-за столу. Підійшов до тумбочки, на якій досі лежала недорізана ковбаса та ніж.

— Річ у тім, що… Я не такий, як усі, — сказав, потягнувшись за ножем.

— Забери руки, хлопче! — Вілл витяг з-за пояса пістолет та наставив на мене.

— Ні, я не завдам вам шкоди, — запевнив я.

— Тоді поклади ножа на місце! — наказав Ден.

Я не послухався. Міцно стиснув залізне руків’я в долоні.

— Простіше показати, чим пояснювати. — Вдихнув та порізав палець.

Проступила кров. Я впустив ножа, а Улла, як це буває з кожним опівнічником, що почув мою кров, зашипіла й кинулася в мій бік, наче кобра помітивши жертву.

Чуття підказувало, що реакція у детективів буде нітрохи не гірша. Не прогадав. Хоча наївно було так… Та начхати. Я надто втомився, щоб думати, а Вілл з Деном відреагували блискавично швидко. Вчасно схопили Уллу за лікті. Удвох їм вистачало сили, щоб утримати дівчину. Вона шипіла та кричала, била руками й рвалася вперед.

— Якого біса?! — сердито випалив Вілл. — Улла!

— Усі опівнічники так реагують на мою кров. — Я змив її із ножа під проточною водою, міцно затиснув поріз.

— Улла! — Вілл намагався достукатися до дівчини, але марно. Вона собою не керувала.

— Вам краще відвести її до спальні. Я буду тут, — сказав.

Детективи по черзі обдарували мене важкими поглядами та потягли Уллу, що опиралася, до сходів, а там і на другий поверх.

Я прибрав руку від порізу, змив кров та дістав з кишені пластир. Залишиться невеликий шрам, як завжди. Демонстрація демонстрацією, але я не хочу, щоб детективи побачили решту. Коли люди бачать мої шрами — починають ставити багато запитань, а це мене дратує.