Опівнічники. Бюро розслідувань

2018 рік

— Але ж ми маємо щось зробити!

Я застиг перед столом Джейсона Тодда й не зводив з нього вимогливого погляду. Обличчя капітана приховувала непроникна маска байдужості. Лише жовна грали на вилицях.

У невеликому кабінеті стояв виразний запах чорнил та кави з корицею. Стіни прикрашали дипломи та грамоти у рамочках, але все здавалося настільки тьмяним, що увійшовши до кабінету вперше рік тому, я розчаровано зітхнув. Тоді я очікував чогось епатажного. Нині все не мало значення. Важливою була лише подія у барі Хельна, яку відмовлялися до ладу розслідувати. Як і безліч інших злочинів. Це завжди обурювало, здавалося, тільки мене одного. Від того лють закипала в грудях й хотілося щось розтрощити.

У барі, де працювала Улла, стріляли — ця новина облетіла Дромар ще вчора ввечері. Патрульні начебто огледіли місце злочину, дали звіт й списали на внутрішній конфлікт між опівнічниками. Втім, винуватців не знайшли. Саме через це я й опинився в кабінеті капітана, бо терпець урвався. Більше терпіти бездіяльність правоохоронних органів я не збирався.

Від думок гуділо в голові. Через втому не виходило нормально зосередитися, й здавалося: дещо важливе ховається від моєї уваги.

— Все, що могли — ми зробили, Вілле, — повторився капітан.

— Якщо не поліція вершить у місті справедливість, то хто? У Хельні живуть такі ж люди, як і в решті Дромара. Треба нарешті припинити їх боятися! — Я стояв на своєму й прагнув домогтися дозволу на розслідування справи. Почувався огидно. Вночі поспав від сили кілька годин.

Не сказав би, що в мене слабка психіка чи взагалі є проблеми з психічним здоров’ям, але я схильний хвилюватися за інших, особливо близьких мені людей, більше, ніж за себе. Й тільки дізнавшись про перестрілку, я зрозумів, що не зможу спокійно перечекати ніч. А якщо залишуся до ранку наодинці з думками — нароблю дурниць. Тому зателефонував Дену.

— Доброго дня. Перепрошую, мені потрібно до капітана Джейсона Тодда. — Я звернувся до постового. Молодий хлопчина з великими сірими очима та кучерявим чубчиком дивився на мене так уважно, наче вмів сканувати поглядом й саме цим зараз займався.

Я посміхнувся, може справлю гарне враження? Проте обличчя постового залишилося серйозним.

— Ваше ім’я та ціль візиту? — нарешті запитав він. То що, сканування пройшло вдало?

— Вільям Форсайт. Я хочу влаштуватися на роботу. — Простягнув посвідчення.

Поки він виписував перепустку, я озирався, розглядаючи оздоблені дерев’яними панелями стіни, білу кахельну підлогу, на якій вже хтось наслідив, а прибиральниця ще не побачила, та великі кам’яні вазони з пальмами. Рослинність освіжала інтер’єр та забарвлювала його затишком. З вікна, мабуть, в половину мого зросту, відкривався вид на площу Хоука. Зараз ще рано, тому людей майже немає. Хоча спостерігати за дівчиною в червоному пальті та з пуделем на повідці було смішно, раптом огляд перекрив чоловік. Він сперся на стійку, нахилившись до постового:

— Хайме, Ірис заходила?

— Ні, не бачив її сьогодні.

— Вже третій день не можу її впіймати. — Чоловік зітхнув та притис до себе товстий блокнот, перев’язаний стрічкою.

— Ха, Серцевого крадія піймав, а Ірис не можеш!..

— Даруйте, але що там з моєю перепусткою? — нагадав я, постукавши пальцями по стільниці.

Черговий — Хайме — кивнув:

— Зараз буде.

— А ви хто? — чоловік звернувся до мене й мені чомусь стало ніяково під його поглядом.

— Вільям Форсайт. У мене направлення на роботу. — Простягнув руку та посміхнувся. Колись мама казала, що посмішка допомагає привернути до себе людей.

— Денвер Делавер, — сказав він, потиснув долоню й також посміхнувся.

Працюємо разом вже цілий рік. І стільки ж товаришуємо. Якби не Ден я, мабуть, не впорався б зі смертю мами. Мій третій жахливий день у житті трапився декілька місяців тому.

— У Хельні живуть чудовиська, — відрізав капітан, витягши мене зі спогадів. Поклавши на стіл звіт про подію, він глянув прискіпливо, але разом з тим якось втомлено. Я витримав погляд та стиснув кулаки. Злість розгорялася глибоко в душі, погрожуючи зірватися лавиною, під натиском якої ніхто не встоїть.

— Там моя сестра! — вигукнув я, але швидко опанував себе й понизив голос. — Нині вона бореться за життя. Кулі зі срібним напиленням — ось що витягли з неї лікарі. Стрілок навряд чи був опівнічником.

— В тебе є ще якісь підстави, окрім куль, щоб так думати? — Капітан запитально вигнув брови й склав руки в замок.

Я приготувався відповідати та тільки помітив каблучку на безіменному пальці капітана, й з голови видуло всі думки. Аргумент на підтвердження здогадів вертівся на язиці, але ніяк не вдавалося його сформулювати. Це все через важку ніч. Я просто перенервував. Облизнув пересохлі губи, хитнув головою. Розчарування в собі стрімко захопило мене, але Ден, як і завжди, прийшов на поміч.

Він постукав у двері. Не чекаючи дозволу, увійшов.

— Перепрошую, що підслухав...

— Ну раз перепрошуєш, — невдоволено пирхнув капітан й кивнув, мовляв, говори.

Ден схрестив руки на грудях. Був одягнений у повсякденні джинси та чорну футболку, що підкреслювала рельєфну мускулатуру. На поясі красувався значок.

— Вільям мав на увазі, що, по-перше: патронам зі срібним напиленням немає звідки взятися в Хельні. Вони лише у добових патрульних є. Доповідей про напади на патрулі не було.

Я уважно подивився на капітана, намагаючись зрозуміти, чи доводи справляють на нього враження. Здавалося, що ні. Та Ден продовжував впевнено й непохитно:

— По-друге: я перевірив звітність щодо системи контролю та безпеки стіни. Під час перестрілки в барі вартовий з третьої вежі не озвався на переклику. І, як з'ясувалося, камеру відеоспостереження зламали. Відеозапис було припинено та зациклено.

Ден зробив невелику паузу, але випереджаючи наступні запитання, які вже, здавалося, хотів поставити капітан, завершив:

— На варті був офіцер Ділкерс, за ним вирушив загін, але вдома його не виявилося. Натомість знайшли «глок 17», з якого стріляли у барі. Точніше, це пістолет того ж калібру. Незареєстрований.

Капітан уважно слухав. Світло, що лилося з лампи на стелі, надавало його шкірі бронзового відтінку, а темному волоссю — рудого блиску. Задумливість на обличчі виражалася зведеними до перенісся бровами й тонкою лінією стиснутих губ. Це вже щось. Схоже, Дену вдалося його зацікавити.

Мене, втім, також. Дещо я почув вперше.

І я навіть на мить забув про божевільне бажання потрапити до Хельна, аби побачитися з Уллою. Від раптового осяяння серце забилося сильніше, спітніли долоні.

— Стривайте… Всі докази проти Ділкерса. — Я глянув спочатку на капітана, потім на Дена. — Офіцер заступив на вечірню зміну о 19:00. Перестрілка сталася о 21:00.

— О 20:45 третя вежа перервала переклик. — Ден кивнув.

— Коли зациклився запис на камері?

— О 20:16.

— Офіцера Ділкерса підставили. — Я клацнув пальцями, сховав руки в кишені штанів.

Капітан Тодд примружив очі, заперечив:

— Замало підстав, щоб так думати.

— Подумайте ось про що, — за мене відповів Ден, як часто бувало в нашій спільній роботі. — Ділкерса ніде немає. Ми не змогли знайти його в Дромарі не тому, що він утік із міста, а тому, що він, швидше за все, мертвий.

— Невже? — Капітан сперся на стільницю, приготувавшись прислухатися до кожного слова. Подобаються мені такі моменти в роботі, коли ти здогадуєшся до того, до чого не вдалося додуматися досвідченішому поліціянту.

Я прочистив горло:

— Дивіться, відеозапис зациклився, Ділкерс не озвався під час переклику. У барі – перестрілка. Гаразд, можна подумати, що стрілянину влаштував офіцер. Якби не одна деталь. Пістолет, який знайшли вдома у Ділкерса.

— Логічно, він влаштував перестрілку і повернувся додому. — Капітан насупився. На переніссі між бровами пролягла глибока зморшка, схожа на блискавку.

— На жаль, — Ден знову перехопив ініціативу, — вартові з решти веж негайно доповіли про тишу в ефірі. Спецзагін відразу перевірив третю вежу, виявив зацикленість відеозапису та поставив нового патрульного на пост. Система безпеки запрацювала на повну силу. Стіну б ніхто не зміг перетнути непоміченим. Ділкерс у тому числі…

— Отже, пістолет не міг опинитись у його будинку. І це не той самий пістолет. Точніше, марка та, калібр, але стріляли з іншого. І зброя досі в Хельні, як і стрілець, — закінчив я.

— На знайденому «глоці» виявили сліди пороху? — спитав капітан Тодд.

— Так. — Ден кивнув. — Із нього теж стріляли. Мабуть, навмисно, щоб нас заплутати. Але жодних відбитків.

— Виходить, у нас напарники. Один — що підкинув пістолет у будинок офіцера Ділкерса, другий — можливий убивця та стрілець з бару. Ось тільки кому знадобилося вбивати Ділкерса, щоб потрапити у Хельн? Чи Ділкерс лише перешкода на шляху до справжньої жертви? — Капітан підвів на мене погляд, наче чекав, що я відповім. Проте я не міг цього зробити, бо сам не знав.

— Це нам доведеться з'ясувати, — сказав Ден. — Я надішлю людей, щоб опитали сусідів Ділкерса. Може, вони бачили або чули щось дивне.

— Надіслати, надішли… — задумливо промовив капітан. Тяжко зітхнувши, він подивився на звіт, що лежав у нього на столі, а потім сказав те, що я ніяк не сподівався почути: — А потім збирайтеся, детективи. Ви їдете в Хельн.