Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

З Деном, Тельмою та Уллою ми швидко обшукали будинок. Кіді, що виглянула зі спальні на шум, було наказано сидіти й не рипатися. Дівчина послухалася лише запитала, що відбувається. Проте відповіді так і не отримала.

Вчотирьох ми вискочили на вулицю в передсвітанковий сутінок. Сонце зійде з хвилини на хвилину! Ніде у дворі Метта теж не виявилося. Наче чорти понесли його, слово честі. Якщо не «Морок» уб'є, то світанок.

Захекані ми зібралися перед верандою.

— Гаразд, Улло, Тельмо, огляньте наступні два квартали по обидва боки від бюро та повертайтеся до будинку. Ми з Деном підемо до центра.

— Поїдемо. — Ден підкинув на долоні ключі.

Через пару хвилин «Хаммер» мчав дорогою, зупиняючись на кожному перехресті. Густий туман зводив видимість до мінімуму, як і шанси знайти Метта до сходу сонця.

— Метте! — кликав я, повторюючи його ім'я у відчинене вікно. — Метте!.. Що шукати голку в стозі сіна. Стоїш перед коморою та кричиш «голка, голка». — Я роздратовано вдарив кулаком по коліну та відкинувся на спинку сидіння. Горло пересохло. Так і голос можна зірвати.

— Він відгукнеться. Ми знайдемо його. — Ден дивився тільки на дорогу.

Іноді його оптимізм дратував. Я нічого не відповів.

— Метте! — вигукнув знову у вікно. — Метте!

Так тривало кілька хвилин. Голос починав хрипіти, «Хаммер» об'їздив кілька кварталів і майже доїхав до центру, але хлопця слід простиг.

— Метте! — вигукував я, лякаючи ворон. Зграями ті зривалися з дерев й розліталися навкруги, обурено каркаючи.

— Вільяме, досить, — невдовзі сказав Ден, але я не послухався.

— Метте!

— Вільяме!

Шокований тим, що товариш підійняв на мене голос, я здивовано витріщився на нього.

— Вже пізно. — Ден зупинив автомобіль біля входу до парку імені засновника Дромара Куїна та кивнув у бік вулиці.

Вітер розігнав хмари, розвіяв туман. Світало. Сонце повільно виповзало з-за обрію, ковзаючи золотими променями по блискучому від вологи асфальту.

Я втиснувся в сидіння, ніби сам міг постраждати від ультрафіолету. Насправді ж я не міг повірити, що це кінець. Метт стрімко увірвався в наше життя й також стрімко з нього пішов. Хлопець просив про допомогу, а знайшов смерть.

— Прокляття, Дене… — прохрипів я. — Як я не встежив?

— Ми, Вільяме.

— Дідько! Дідько! Дідько! — Я кілька разів ударив себе по колінах. Бив би ще, так Ден перехопив мої руки й прошипів:

— Угамуйся. До нас ідуть.

Я відразу охолонув. Простежив за його поглядом та помітив групу патрульних, що наближалися до нашого «Хаммера». Ми вийшли надвір, готові зустрічати «гостей».

З групи вперед вирвався коротун з великими щоками й широкою шиєю. Чомусь нагадав мені бульдога. У друга дитинства був бульдог. Поганого характеру собака. Аби патрульний таким не виявився…

— Поганою собакою? — перепитав Ден, хмикнувши.

— Я це вголос сказав?

— Ага.

— Сподіваюся, не дуже голосно.

— Ти тепер голосно три дні говорити не зможеш.

Ми з Деном переглянулись.

— Добрий ранок! — привітався патрульний. Решта — шестеро людей — трималися трохи віддалік.

— Здрастуйте, — відповів Ден. — Чим можемо бути корисними?

— Лейтенант Верджіл Блейк. Добовий патруль. Покажіть документи.

— Детективи Денвер Делавер і Вільям Форсайт. Ми збиралися поспіхом, не взяли їх. Можемо проїхати до нас у бюро, і ми надамо вам все потрібне.

— Як ви потрапили до Хельна? — проігнорувавши пропозицію, спитав Верджіл. Поваги він не вселяв, тому й називати його за званням я його не збирався.

— Ми тут за завданням від капітана Джейсона Тодда, — спокійно відповів Ден. — Розслідуємо зникнення офіцера та перестрілку у тутешньому барі.

— Мені ніхто не доповідав про детективів, які можуть нишпорити в Хельні. — підійнявши кудлаті брови, процідив крізь єхидну усмішку Верджіл.

— Кажу ж, лейтенанте, всі документи у нас у бюро. Ми просто поспішали виїхати за завданням, не встигли їх захопити, — продовжував стояти на своєму Ден, а мені вже не вистачало терпіння. Злість готувалася виплеснутися. Я стиснув кулаки. Верджіл це помітив.

— Щось не так, детективе Фотрайс?

— Форсайт, — прохрипів я.

— Що? Не розчув. — Патрульний обдарував мене поглядом примружених брунатних очей.

— Його прізвище Форсайт, — прийшов на допомогу Ден. — То який вердикт? До бюро тут недалеко.

— А вердикт такий, що ми надягаємо на вас кайданки та вивозимо з Хельна як порушників. — Верджіл дістав наручники й сунув мені в обличчя.

Піддавшись внутрішньому імпульсу, я схопив його за зап'ястя та відвів руку. Наручники дзвінко впали на асфальт. Інші патрульні вмить зімкнули навколо нас коло. Мене ж зсередини розпирало роздратування та образа. Я відчував, що ще трохи й сльози навернуться на очі. Не вчасно ти в поганого поліціянта пограти захотів, Верджіл…

— Ще раз сунеш мені в обличчя свої каракатиці, я тобі їх засуну… Сам подумай куди, — прошипів я та розтиснув пальці.

Обличчя патрульного спотворила гримаса страху, яка швидко змінилася щирим обуренням.

— Ти напав на офіцера під час виконання! Я доб'юся, що тебе посадять… — сипав погрозами переляканий Верджіл.

Я знизав плечима, даючи зрозуміти, що мені байдуже. Розвернувся й, не звертаючи ні на кого уваги, розірвав кільце патрульних. Сів в автомобіль. Коли Ден зрушив «Хаммер» з місця, я сказав:

— Бульдог друга теж постійно гавкав, але ніколи не кусав.

Всю дорогу до бюро ми їхали мовчки. Я прокручував у голові спогади з Меттом. Як ми вперше зустрілися на вулиці, як він запевняв, що буде корисним, боявся показувати шрами. Скільки сімей він встиг змінити за двадцять два роки? Чи відчував він себе хоч раз коханим? Потрібним комусь?

Ден зупинив автомобіль біля бюро. Я вийшов надвір та глибоко вдихнув. Останні кілька кварталів мені не вистачало свіжого повітря та й повітря взагалі. Наче щось стисло грудну клітку.

Жалюзі на вікнах були щільно зачинені, веранду замело сухим листям.

У самому бюро стояла тиша, яка порушувалась лише тихими голосами, що долинали з вітальні. Я пройшов усередину й злякано завмер.

На кріслі сиділа Улла, а перед нею на дивані розмістилася Тельма з...

— Монро? Якого біса ти тут робиш? — навпошепки запитав я. На більше просто був нездатний.

— Що з твоїм голосом, зайчику? — Улла схопилася з крісла та кинулася до мене. Водила по моїй шиї холодними пальцями, ніби намагалася виявити якусь рану.

— Зірвав, пройде. То що відбувається? — Я відмахнувся від сестри й пройшов глибше у вітальню.

— Я зроблю тобі чай. А Ден де? — Улла поправила волосся та відійшла до дверей.

— На вулиці.

Вона кивнула, вирушила на кухню, а я схрестив руки на грудях.

Монро підвівся з дивана, поправив манжети білої сорочки, в порівнянні з якою, навіть його шкіра не виглядала такою білою. Тельма теж підвелася. Бардовий топ з мереживним плетінням на спині та шкіряна спідниця з завищеною посадкою, втім, як і все, що вона носила, підкреслювало витонченість фігури, роблячи її ще привабливішою. Мені раптом захотілося згорнути її в обійми, притиснути до себе й ніколи не відпускати, а краще підхопити на руки, понести до спальні. Й забувши про всі страхи, віддати своє кохання.

Монро вигнув брови, вивчаючи мене поглядом кармінових очей.

— Я чекаю на пояснення, — прокоментував мовчання я.

Опівнічник кивнув.

— Майже перед світанком я йшов додому через парк, — сказав Монро. — Проходжу і бачу — хлопчина на лавці голий до пояса сидить. Придивився. А це ваш хворий. Той, кого покусали. Він на цьому дивані лежав…

У мене всередині все похололо. Затремтіли руки, пішла обертом голова. Я впав у крісло. Тельма відразу опинилась поруч.

— Вілле! Вілле? Ти як? — схвильовано спитала вона.

— Нормально. Що далі? — Я вп'явся поглядом у Монро.

Опівнічник переступив з ноги на ногу та тільки відкрив рота, щоб відповісти, як у вітальню увійшли Ден з Уллою. Сестра подала мені чай, а напарник здивовано подивився на гостя:

— Що ти тут робиш?

— Та що ви як найнялися? — Улла сплеснула руками. — Монро повернув Метта в бюро ще до світанку. Ми чекали лише на вас. Потрібно терміново провести переливання крові від Кіди до Метта.

Я сидів, ніби облитий холодною водою й кинутий у жерло вулкана. Хотілося сміятися та плакати одночасно.

— Дякую, — промовив Ден. Він дивився прямо опівнічнику в очі і в його власних я бачив блакитне небо. Щирість.

— До ваших послуг. — Монро вклонився.

— Кіда з Меттом нагорі? — Ден перевів погляд на Тельму з Уллою, що стояли пліч-о-пліч.

— Так, вони у своїй спальні. Кіда наглядає за Меттом. — Улла кивнула, від чого золотаве пасмо волосся впало їй на обличчя.

— Тоді я піду, підготую все для переливання, — сказав Ден.

— У тебе там, може, й апарат МРТ під ліжком знайдеться? — пожартував я.

Ден посміхнувся, поплескав мене по плечу та вийшов із вітальні.