Опівнічники. Бюро розслідувань

Неймовірних зусиль вартувало впоратися з собою й не побігти назад до лікарні, а повернутися до будинку. Напад і погроза не вкладалися в голові. Світ збожеволів, не інакше. З чого опівнічникам щось приховувати та погрожувати детективу? В Хельні все набагато складніше, ніж здається на перший погляд.

Будинок зустрів мертвою тишею. Я мимоволі напружився, струсив воду з обличчя і замкнув двері. Вивчив панель безпеки з сенсорним екраном. Ультрафіолетові лампи активні, система безпеки працює. Датчики руху нічого не фіксують.

Потрібно переодягнутися в сухий одяг та поспати. З рештою розберемося вранці.

Улла...

Вона буде у безпеці під наглядом медсестри та лікарів. Головне: не шуміти. Ден, мабуть, бачить уже десятий сон.

Я поклав ключі на тумбочку біля дверей. Стягнув із себе мокру куртку та взуття. Завмер на пару хвилин, щоб перевести подих. Серце досі сильно стукало. Зчесані долоні саднило, а ще, здається, при падінні я розбив губу. У роті стояв солонуватий металічний присмак. Огидний же. Як опівнічники п’ють кров з таким задоволенням?

Клацнув вимикач. Передпокій осяявся сліпучим світлом. Я замружився.

— Розважався? — у голосі Дена не лунало докору, але було щось, що змусило мене відчути себе підлітком, який не повернувся додому вчасно.

Я протер очі й хитнув головою:

— Ходив провідати сестру. Ти ж не лаятимеш мене за це, матусю?

Ден пирхнув:

— Ще чого. Ти дорослий чоловік. Сам відповідай за свої вчинки, тільки…

Я запитально скинув брови, дивлячись на друга. Він мав вигляд, наче щойно вислизнув з ліжка: волосся скуйовджене, обличчя пом'яте, футболка вся у складках.

— Тільки ми в Хельні, Вілле. Виходити поодинці небезпечно. — Ден схрестив руки на грудях та притулився плечем до одвірка дверей, що вели у простору вітальню. Нам потрібно там прибрати.

У панорамні вікна стукав дощ.

— Так, ти маєш рацію. Чому не спиш?

Я зайшов на кухню, набрав склянку води та випив одним махом.

— Грім розбудив. Що з тобою трапилося? Це ж не Улла тебе так по обличчю приклала?

— Лише розбита губа. Заживе. Я розповім усе вранці? Ти знаєш, яким гальмом я стаю, коли втомлений.

— А якщо двома словами? — Ден заглянув у порожній холодильник та розчаровано зітхнув.

Я сховав склянку:

— У мене з'явилося кілька зачіпок. Завтра вночі перевіримо їх. Але найважливіше, так, доки не забув, нам потрібна кров.

Ден завис, досліджуючи мене поглядом василькових очей.

— Ні, мене не вкусили, — поспішив запевнити я, тільки-но зрозумівши, що примусив друга себе неправильно зрозуміти. — Кров тут сприймають за місцеву валюту. За неї можна купувати товари чи інформацію. Гроші в Хельні не такі цінні.

— Ось як…

Попри на втому, я довго не міг заснути. Кидало то в жар, то в холод. Через божевільний ритм серця важко дихалося. Потіли долоні, а в голові крутилися розмиті спогади знайомства з Тельмою, зустріч з Уллою, напад головорізів. У які це справи, з їх слів, я пхаю ніс?

Остання думка, перш ніж я відключився й канув у неспокійні сновидіння: опівнічникам мене не залякати. Що-що, а характер у мене загартований. Втім, поживемо — побачимо.

Безжалісний будильник задзвонив о десятій ранку. Голова розколювалася, рани на долонях узялися тонкою скоринкою.

Надворі погодилося. Рідкі хмари біля горизонту були схожі на баранців, сонце світило прямо у вікно. Дерева стояли, витягнувшись стрункою. Жодна гілка не ворухнеться.

Я виповз із ліжка, умився, випив знеболювальне та роздивився рану на губі в дзеркало. Не так страшно, як могло бути. Невеликий набряк та смужка підсохлої крові. Такі подряпини в академії гоїлися на мені як на Росомасі. Та навіть перелом руки зажив на мені за двадцять днів. Лікар зі студентського шпиталю був вкрай здивований.

Відмахнувшись від спогадів, я вдягнув чорні штани, сорочку, піджак й спустився на перший поверх. Ден сидів на кухні за прямокутним столом, похмуро попиваючи чай. Щось пішло не так, коли ми забули запастись продуктами. Поснідаємо у кафе.

Голодний Ден — не багатослівний. Він швидко допив чай, одягнув куртку і ми відправилися в місто.

На пропускному пункті пред'явили охоронцю посвідчення й о пів на одинадцяту вже сиділи в маленькому кафе з назвою «Зелена кава». Вона ж була їхньою фішкою. Ніде у центрі більше не продавали подібний напій. Я одного разу спробував. Не смачно, якщо чесно. На любителя. Мені більше до вподоби американо чи, коли хочеться солодкого, — мокачино.

Сьогодні від солодкого нудило, а мозок вимагав підзарядки. Тому я замовив американо і солону булочку з маслом. Ден не зрадив собі та взяв велику кружку чорного чаю з бергамотом і французькі вафлі.

Снідали ми під тихе кантрі. «Зелена кава», подобалася відвідувачам — мені в також — за атмосферу домашнього затишку, доброзичливий персонал та оперативність. Навіть у найбільш завантажений день чекати на замовлення доводилося не довше п'ятнадцяти хвилин.

У повітрі лунав аромат свіжої випічки. Смугасті скатертини на столах нагадували про пікніки, які ми з Уллою любили влаштовувати в дитинстві. Бувало просто виходили у двір, розстеляли червоне колюче покривало в клітинку та їли бутерброди з шинкою.

— То ти розкажеш, що дізнався вчора? І що з тобою сталося? — нарешті заговорив Ден. Він допив чай, покінчив із вафлями.

— Цієї ночі нам треба навідатися до бару «Лігво Дракули». Подивитися на виступ танцівниці. Її звуть Тельма Ревар. Я поговорив з Уллою. Вона стверджує, що Тельма бачила у барі когось підозрілого. — Я теж закінчив снідати. Бадьорий і ситий — готовий до будь-яких звершень.

Ден насупився.

— Підозрілого? Це може бути наш хлопець, — сказав він.

— Більше нема кому.

— Сподіваюся, Тельма зможе його описати. Тоді зможемо пробити за базою розпізнавання осіб. Ну, а хто тобі врізав?

Я знизав плечима, зітхнув:

— Два опівнічники напали на мене, коли я повертався додому. Вони штовхнули мене, я проїхався обличчям по тротуару та клумбі.

— Що вони хотіли? — В очах друга блиснула сталь. Іноді колір його райдужки змінювався залежно від настрою. Тривога, хвилювання, страх чи злість відбивалися сірим кольором. Якось я пожартував, що очі Дена — небо. І як небо вони бувають і ясними, і хмарними. Ден своєрідної метафори не сприйняв. Сказав, що з такими порівняннями мені тільки до дівчат чіплятися. Посміялися та забули.

— Вільяме! — Ден помахав рукою перед моїм обличчям.

Я труснув головою, потер повіки.

— Вибач, задумався. Опівнічники наказали припинити сунути носа в не свої справи й забратися з Хельна.

— Дідька лисого! — Ден вдарив кулаком по столу, чим привернув увагу інших відвідувачів. — Перепрошую.

Офіціантки біля стійки захихотіли, косячись у наш бік. Одна із дівчат зашарілася. Тон її обличчя зрівнявся з кольором сукні — рожевим.

Я стримав усмішку та перевів погляд на друга.

— Я не збираюся відступати, — сказав уже серйозно. — Мало того… Дене. Я хочу попросити у капітана дозволу на відкриття у Хельні бюро розслідувань. Опівнічникам потрібна якщо не поліція, то хоч хтось, хто зможе стати на їхній захист. Стривай заперечувати, дай домовлю. Я вже познайомився з Тельмою. Чисто випадково, коли йшов у лікарню до Улли. Так от Тельма сказала, що зникло кілька її знайомих. Це вже серйозно, якщо правда. Сьогодні нам потрібно дізнатися про імена зниклих. Потім можемо спробувати пошукати їх через вбудоване в чіпи GPS.

Ден мовчки кивнув. Барабанячи пальцями по столу, він обмірковував почуте і я не квапив. Одна частина розуму жадала того, щоб Ден відмовив мене від шаленої витівки відкрити бюро. Інша жадала підтримки.

— Якби ми не були стільки знайомі, Вільяме, я б здав тебе в психлікарню, вирішивши, що ти збожеволів. Але, чорт забирай, ми разом стільки пережили… А скільки разів ти кидався під кулі, щоб урятувати мене?

— Не порахувати, — гордо хмикнув я.

— Я зобов’язаний тобі…

— Нічого ти не зобов'язаний, Дене. Ти сам неодноразово приходив мені на допомогу.

— Все, припиняймо, бо я зараз розплачуся. — Він лукаво усміхнувся та дістав гроші.

— То що ти скажеш про бюро? — з побоюванням спитав я.

— Скажу, що у твоєму бюро має бути криміналіст. Але чи ти розумієш, що це, трясця, буде надто складно?

— Про це не хвилюйся. Спочатку поговоримо з капітаном. Решту вирішимо після.

— Вмовив. Тоді пішли. — Ден вклав гроші в скриньку, в якій принесли чек, та підвівся. Зняв зі спинки стільця куртку, але не вдягнув. Надворі було досить тепло.

Я також встав. Подивився на годинник й додав у скриньку кілька купюр офіціантці на чай. Кожен чек у кафе ми з Деном оплачували по черзі, також по черзі залишали чайові. Це стало нашою невеликою традицією. Їй ми давно не зраджували. Навіть не пригадую, коли вона з'явилася. Ось так буває: деякі речі трапляються самі собою. І добре, якщо вони не на шкоду. Хоча частіше погане переважає.

Але, всупереч усьому, залишив кафе я з гарним настроєм та помилково думав, що ніщо не зможе його спаплюжити.