Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Слабкість притягувала до землі. Хотілося лягти, а то й заснути, але я намагався не показувати цього й сидів на дивані у вітальні Ноеля. Він справляв враження досвідченого військового. Різкі відпрацьовані рухи, ідеальна постава, суворий вираз обличчя. Від Ноеля віяло пережитками минулого, начебто те, що колись з ним трапилося, досі переслідувало його у нічних кошмарах. Через них опівнічник явно мало спав, про що свідчили чорні півмісяці під яскравими, наче діодні лампочки, очима, колір яких перекривали електрично-блакитні лінзи. Втім, темні кола, як і постава, як і манера рухатися могли бути пов'язані з його роботою. Ноель хірург. Як запевняла Улла — найкращий хірург у Хельні. Ось тільки він працює сам на себе.

Кіда прийшла з кухні та сіла поряд на диван. Здавалася напруженою, постійно смикала ланцюжок кулона на шиї.

— Ми вирушаємо за десять хвилин. Як тільки надійде команда від Реймонда, — промовила.

— Команда? Ви склали план? — похмуро відповів я, зиркнувши на неї.

— Можна і так сказати. Ноель надасть нам зброю та бронежилети. Реймонд для перестрахування пошле загін опівнічників. Вони приїдуть по нас. І прикриватимуть тил, коли ми ввійдемо всередину.

— Чому вони не підуть із нами?

— А якщо раптом з’явиться Дракула? Як ми дізнаємось, що він повернувся? Тоді ми не зможемо вийти. Опинимося загнаними в пастку.

— Тоді чому не навпаки? Ми залишимося, а загін Реймонда нехай іде усередину. — Я обернувся до Кіди. У її тьмяних очах відбився подив.

— Ти це зараз серйозно? — спалахнула вона. — Дракула приб’є нас усіх однією лівою. Ми не зможемо йому протистояти. Коли ж я самостійно одного разу поранила Пейдж і вбила Франко. Так, у тому, що я його вбила, у мене немає сумнівів, інакше він би теж приїхав у парк тієї ночі.

— Нас буде четверо, а Вілл вирушив до Дракули один, — їдко кинув я.

— Вілла перетворено від його крові. У ньому майже та сама сила. — Ноель увійшов до вітальні з двома бронежилетами. — Вдягайте. Ми виходимо.

Я взяв один бронежилет:

— Отже, загін Реймонда страхуватиме нас від провалу детектива Вілла? Якщо він не впорається зі Звіром.

Не отримавши відповіді, пирхнув і почав одягати захист:

— Якщо він не здолає Дракулу — ніхто не зможе.

— Ти нестерпний песиміст, солоденький. — Улла з’явилася за спиною Ноеля. Вона зібрала світле волосся в тугий пучок і здавалася впевненішою, ніж має. Власне, а що їй лишалося? Опустити руки й визнати, що ми послали Вілла на смерть? У чому я впевнений, так в тому, що ніхто з нас не виживе. Ми зараз самі наче засуджені вирушимо на ешафот. Це песимізм чи реальний погляд на обставини?

Незабаром ми залишили квартиру та опинилися біля під'їзду, де стояв фургон. За кермом сиділа опівнічниця суцільно одягнена в чорну шкіру, коли її власна була біліша від снігу, як і довге розпущене волосся.

Водійка кивнула нам, і двері фургона від'їхали убік.

За пару хвилин ми мчали в старенькому автомобілі, набитому опівнічниками. Сніговолоса Іда за кермом, а ікластий Рубен з широкоплечим Кастором затиснули мене між собою на сидінні й, схрестили погляди, вивчаючи ними Кіду та Уллу. Ден із Ноелем не викликали в нових знайомих жодного інтересу.

Фургон трусило на кожній купині. Дзвеніла підвіска з хрестиком, що бовтався на дзеркалі заднього виду. Пахло цигарковим димом та м'ятною жуйкою. Від Рубена ще й несло мокрим металом.

Я міцно стискав руки, складені в замок, не в змозі впоратися з бентежливим очікуванням. Подібне я відчував давно, коли вперше запланував самогубство та чекав моменту, щоб його вчинити. Неможливість сидіти на місці, трепет серця, холодний піт на спині. Страх та передчуття одночасно.

— Влаштуємо переворот, так? — кинула з сидіння водія Іда. Її вуст, підведених чорним олівцем, торкнулася усмішка.

— Революцію, — хмикнув Кастор. — Дуже багато цей Дракула з себе ставить.

— Тому, що дуже багато може, — зауважив Ден.

Погляди опівнічників зійшлися на ньому. З незворушним виглядом він знизав плечима.

— Ми вже знаємо, що він може. Чортовий виродок. Якщо ваш Вілл не розчленує його, це я зроблю. — Іда різко загальмувала й озирнулася назад. — Приїхали.

Я ледь з сидіння не злетів від такої раптової зупинки. Рубен схопив мене за передпліччя сталевим хватом тонких пальців, тим самим допоміг не розквасити ніс об підлогу.

— Дякую, — буркнув я.

Рубен усміхнувся, кивнув. Не втримавшись, я посміхнувся у відповідь, але помітивши на собі пильний погляд Кіди, поквапився залишити фургон слідом за Ноелем, Деном і Уллою.

Небо заволокло чорнильними хмарами, через що навколо панувала непроглядна темрява. У всіх ліхтарях поблизу лапочки перегоріли, а єдину гірлянду, яку я помітив на стовбурі дерева, хтось порвав.

Жодного шелесту листя. Повітря — вологе й задушливе.

Ми пройшли пару вулиць у повному мовчанні, оточені важкою тишею, що огортала цю частину району. І тільки кроки луною розліталися між одноповерховими будиночками. Не раз у чорних силуетах дерев або вивішених на мотузках простирадлах я помічав те, чого там не було і бути не могло.

Дошкуляли питання, знайти відповіді на які не виходило. Попри впевненість, що з кожною хвилиною ми наближаємося до власної смерті, я хвилювався за детектива Вілла. Як він там? Чи зможе повернути Тельму та вижити сам? Чи доживемо ми до світанку?

Поруч крокував Рубен. Зрідка відкидав назад хвилясте темне волосся, що падало на очі, і поглядав у мій бік. Опівнічник викликав у мене змішані почуття. Сталевий хват його пальців на передпліччі я відчував досі, як і пам’ятав його посмішку у відповідь на подяку.

— Це тут, — прошепотіла Кіда, коли після чергового повороту на розі виріс невеликий будинок із вибіленими стінами та жовтим черепичним дахом.

Придивившись, я зрозумів, що з цим будинком не так. У нього єдиного вікна не були заклеєні, забиті або зачинені, як у сусідських.

— Тоді не затягуймо. Вже п'ятнадцять хвилин на першу. — Кастор озирнувся довкола і по черзі подивився на кожного зі своїх. — Ідо, йди до чорного ходу. Рубене, ти з нею. Ми з Ноелем будемо біля парадного. А ви бігом усередину. Дійте у темпі. Що швидше впораємося, то краще для всіх нас.

— Постарайтеся не вляпатися в неприємності, — посміхнувшись, промовив Рубен, перш ніж піти разом з Ідою.

Ми ж підійшли до дерев'яної веранди. Ден та Улла піднялися першими. Ден почав зламувати замок, а Улла йому світила ліхтариком. Я з Кідою стояли трохи віддалік, щоб не заважати.

Навколо було так безлюдно, що мені захотілося повернутися у фургон і скоріше покинути Хельн. Але потім я згадав, що Дракула зробив з Нормою. Він має відповісти за її смерть. Яким би впливовим він був, яким би сильним, не можна безкарно чинити зло.

Якщо взяти за приклад Ноеля та його історію. Він захотів виступити проти Дракули, багато інших хотіли, але їм не вдалося. Чому? Тому що вони були самі, а проти таких як Келвін Дегстоун треба діяти спільно.

Розглядаючи постаті Кастора і Ноеля, що майже зливалися з темрявою, я настільки захопився, що не почув Кіду, а вона мене кликала. Озирнувшись, запитально скинув брови, і тільки потім помітив, що Ден вже закінчив з дверима.

По черзі ми обережно зайшли всередину.

Промінь ліхтарика в руках Улли вихоплював із мороку меблі родом з дев'яностих, вкриті товстим шаром пилу. Його частинки хаотично кружляли у повітрі, додаючи відчуття примарності подій.

Кіда повела нас уперед, крізь вузький, затісний коридор до маленької вітальні. Там, під вікном, самотньо стояв диван, обтягнутий гірчичним оксамитом, ніби з минулого століття. На тумбочці поруч спочивав знайомий екземпляр «Дракули» Брема Стокера. А ліворуч, уздовж стіни, тяглася величезна книжкова шафа, полиці якої прогиналися під вагою класичної літератури.

Ден підійшов до шафи, оглядаючи її:

— Як відчинити таємні двері, ти знаєш?

Кіда хитнула головою.

— Не знаю. Коли вони відчиняли їх, мені довелося сховатися. Один із братів Теодор мало не засік мене.

— Пощастило. — Ден зітхнув. Бігаючи пальцями по рядах книг, він хмурився.

— А тут не вистачає однієї. — Улла вказала на порожнє місце між двома корінцями.

Не вагаючись ні хвилини, я взяв «Дракулу» та поставив на полицю. Ден, скептично насупивши брови, простежив за мною, але промовчав.

У шафі щось хруснуло, наче надламали пінопласт. Пролунав звук, схожий на заведений генератор, і шафа повільно попливла в протилежний від дивана бік.

— Індіана Джонс якийсь… — прошепотіла Улла, не зводячи з шафи погляду. Я ж дивився на те, що було за нею. Точніше, того, хто був.

У темряві дверного отвору зі сходами вниз стояла облямована тінями Пейдж Гарті. На її червоних губах заграла злісна усмішка, а в руках блиснув ніж. Не встиг я нічого вдіяти, як нічну тишу розірвав гуркіт пострілу.