Всі вірші

До Роду свого я звертаюсь щоденно,

І дякую що мені місце знайшли.

В цей світ я прийшов під опікою предків.

І пам'ять про Рід мені далі нести .

Ще щира подяка батькам за турботу,

За дідову мудрість, бабусі любов.

І те що навчили людиною бути,

Слова їх я згадую знову і знов.

Я дякую Роду за їхню підтримку,

Яка відчувалась в найтяжчі часи.

Коли пропадало бажання до всього,

Підказки давали і далі вели.

Свій Рід я кохаю і дуже шаную,

Бажаю здоров'я і довгих років.

А предкам що в Ірії вже спочивають,

Для них слова теплі і гарні дари.

До Роду любов передам своїм дітям,

Щоб знали коріння своє крізь віки.

Традиції вчили і не забували,

В свій Рід не ганьбу,а лиш гордість несли.

Верещако Сергій.

Рука страшної сили

Тягне мене в свою пустоту.

Ця сила скаже мені чесно,

Розкриє всі мої таємні мрії –

Потім перетворить їх у страх.

Рука страшної сили

Тягне мене в свою пустоту.

І вже немає жодного бажання –

Просто тиша несказанних слів,

Розруха нездійсненних мрій.

Рука страшної сили

Тягне мене в свою пустоту.

Опиратись їй не стану зовсім –

Віддамся повноцінно і назавжди,

Коли рука моя тягтиме вже когось.

Доля й Недоля разом плелися,

Безліч доріг серпанком вилися.

Сотня стежок — і всі в невідомість,

В що з того маю натомість?

Не знаю ким бути, нащо з'явилась...

Думать про це давно вже втомилась.

Поки інші камінням мостять життя,

Вишукую долю собі навмання.

Ступлю на землю — під ногами пливе,

В душу мою в невідомість ту рве.

Боязко, страшно, серце стискає,

Руки тремтять, бажання зникає.

Дивлюся вниз із високого скалля:

Простягнулося там глибоке провалля.

Хочу вперед — ціпенію уся:

Тієї дорогу не знаю кінця.

Колісниця ж прудких в'яже ко́ней,

Щоб залити дорогу в червоний.

Один хоче править королівством навіки,

Інший — позбутись швиденько опіки.

Смерть заточує лезо коси —

Чують приречені чужі голоси.

Чоловік готовий довіку висіти —

Чужі біль і скорботу терпіти.

Ходять окремо Справедливость й Суддя,

Виситься вежа з полону буття.

До хмар верхівкою тягне вона,

Що може й мене видно з вікна.

Над нею блищять яскраві Зірки,

Візьмуться за руки — вічні зв'язки.

Місяць на небі тайни ховає —

Стій і гадай що означає.

Яснеє Сонце тепло обіцяє,

Зайцями світла у дзеркалі грає.

Тулиться в руку морда смугаста,

На моїх колінах вона гостя часта.

Нічого або все! Що тут робити!

Все, що я можу — просто жити!

Навіть, якщо не знаю, що буде.

Таке, напевно, трапляється всюди.

Я одіж свою розшию словами

І тлумки наб'ю своїми речами,

На довгу патику старанно зав'яжу,

А потім жартик комусь свій розкажу.

У прірву крок: один, два...

Ось і почалась сторінка нова.

Напевно, це доля всіх Дурнів —

Плисти по річці до кінця днів.

Минає час невпинно й непомітно,

‎Ми тонемо в рутині сірих днів.

‎Вже діти виросли і стали самостійні,

‎Тепер своїм життям живуть вони.

‎

‎В цій метушні ми не помітимо моменти,

‎Що діти зроблять щось в останній раз.

‎І лиш з роками все оте згадаєш,

‎На що спочатку навіть не зважав.

‎

‎Не буде звуків ніжок в коридорі,

‎Коли прокинувшись до тебе мчить маля.

‎Стрибне під ковдру і обійме ніжно,

‎Цього уже не буде, не чекай.

‎

‎Не буде криків "Мама!" або "Тато!",

‎Коли знайде якусь цікаву річ.

‎І поки кличуть - кинь усе й дивися,

‎До поки їм цікава з вами мить.

‎

‎Не буде вже тримати вас за руку,

‎Крокуючи по вулиці гучній.

‎Долонька вислизне так тихо й не помітно,

‎Любов не зникла - виросли вони .

‎

‎Більш не засне у тебе на колінах,

‎Хвилини ці пройдуть неначе сон.

‎Без попереджень, навіть без причини,

‎Бо час іде, ти не втрачай його.

‎

‎Не прибіжить подмухати на ранку,

‎По поцілунок, що лікує все.

‎Тепер вони лікують свої ранки

‎Уже не вірять в чарівне слівце.

‎І більше не поділяться скарбами,

‎Чи то листок, а може камінець.

‎Прийміть з подякою цей дар простий дитячий,

‎Він неодмінно в пам'яті спливе .

‎

‎Дитинство - це не довгий час зростання,

‎Воно пройде як мить - і вже нема.

‎І поки діти просяться на руки,

‎Радій: бери на руки й обіймай.

‎

‎І не чекай ти вільної хвилини,

‎Аби погратися, побавити дитя.

‎Бо саме зараз ці безцінні миті,

‎Які з теплом ти будеш пам'ять.

‎

Верещако Сергій,

Лишіть мене лежати у зів'ялому листі

Кохана, прибери з лиця свої легенькі кисті

Нехай обгорне моє тіло сірий спокій

Прошу, залиш мій розум у прірві глибокій

Не чіпай мене руками,

Поріс я гниллю під листвою.

Не вкривай мене сльозами,

У снах побуду я з тобою.

Викривши серце, я зроблю ласку усім.

Ті, хто узріють нутро моє віднайдуть дім.

Можливо я сенсу в житті й не набув

Байдуже вже, бо мрії усі в листі я забув.

Забудь ті страшні спазми,

Давно я вже лежу без руху.

Не вдихай мої міазми,

Моя плоть уже позбулась духу.

Холод забрав молоде листя з дерев,

Брунатні листки знають те, як я помер.

Сіра земля мене приймати не хоче,

Корінь глибокий мені звідти вже не шепоче.

Попіл мій пусти по вітру,

Раз вже забрала моє тіло собі.

Не хочу бачити ту святу митру,

Краще лежати буду в багні.

Не побачу я ні світла святого в кінці,

Ні раю небесного у златій ранковій росі.

У останньому блиці я побачу одне,

І це твої обриси, що сформують лице.

Народ весь спав у ліжках тихо,мирно,

Всі набирались сил на новий день.

Ніхто й подумати не міг що того ранку,

Життя країни піде на нівець.

Почулись вибухи,вогонь по всій країні,

Летять ракети на усі міста.

І в телефонах тільки сльози й крики,

Вставайте швидко, почалась війна.

Через кордон ломилась чорна лава,

А в небі гвинтокрили й літаки.

Нахабно ворог йшов на наші землі

Хотів парад в столиці провести.

Вони вважали що їх тут чекають,

Із сіллю,хлібом,з квітами стоять.

Скував їх страх коли народ без зброї,

Почав колони їхні зупинять.

Горів Чернігів і горіли Суми,

В бої вступали хлопці ТРО.

Горіли танки в Ірпіні і Бучі,

Народ зубами гриз прокляте зло.

А ворог злився, людяність втрачалась

Розпочались насильства ,грабежі.

Хотіли так народ мій залякати,

Та тільки більший опір здобули.

Їх полювали по лісах мисливці,

А в Конотопі відьми прокляли.

Ідіть ви на ... ,кричали їм у вічі,

Щоб здохли ви Кремлівські халуї.

Зміїний острів огризнувся матом,

Що стало гаслом і підняло дух.

А їхній крейсер виконав підказку,

Пішов на дно без всякого жалю.

В Кремлі збагнули все йде не по плану

Команду дали військо відвести.

Щоб відпочити й зализати рани,

Та знали всі ,це не кінець війні.

Європа вся за цим спостерігає

Як Україна захищає світ.

Смішні байки про блок розповідає,

Що ніби НАТО захистить усіх.

Вже кілька років йде кровопролиття

Міста в руїнах і усе в хрестах

А ті кому війна як мати рідна,

Наїли морди і народ гноблять.

Але ж закінчиться війна, як все на світі,

І що ви потім будете казать.

Коли людей по вулицям ловили,

Як торгували ви чужим життям.

Народ мій вистоїть я в це всім серцем вірю,

Все відбудуємо,аби був тільки мир,

А ті що з ворогом народ мій катували,

Підуть з країни як весною сніг.

Верещако Сергій.

Нескінченна земля, дальний небокрай,

І небо тут сіре довічно.

Не пам'ятаю я сам, як тут опинивсь,

Але бути тут моїм мізкам калічно.

Величезні, несхильні кам'яні терикони,

Стовренні кимось, точно не Нами.

В моїй голові лиш далекі дзвони,

Що б'ються, коли розчахли вулкани.

Давні потвори, що вийшли з землі,

Які жили купу років під людськими ногами,

Вилізли з Пекла, немов уві сні.

І знищили Всіх, а мене не спіймали.

Час в цьому світі давно вже спинився —

Тепер тут лиш руїни, каміння та ці терикони.

Вічно сіре небо, ніби пухкий килим розлігся,

А я все блукаю планетою, що зву я "Ніколи".

Дитя згнило і потонуло в забутті,

Прийшов вже час зіткнутись із долею.

Доля, що у кожного в житті,

Створення себе з новою алегорією.

Коли ви вже відкинули рештки,

Що були до цього суто Вами,

Ви пригадаєте дорослі голоси,

Що завжди були поруч з нами.

І тисячі порад хотілось би почути

До того, як вступили ми в цвяхи.

Але прийшов вже час розлуки

З буднями спокійнішими, що вже згнили.

Вийшов він з густого туману,

Образ його заводив в оману.

В грудях щире серце, що черні не знало,

Окуталось мороком, тьму порождало.

Корона чорна окутала розум,

Любов народу — згори до навозу.

Праведний цар сіяв порядок,

Але чорне серце дісталося в спадок.

І всі королі Туманних земель

Будуть й були страшніше ночей.

Людські душі крав, міць набирав,

Усю силу предків в собі назбирав.

Великая влада в голову дала,

Чорна корона її зажимала.

І жив сивий цар без любові народу,

За голову царську мав нагороду.

Усі в королівстві сей смерті хотіли,

Але біля нього в них руки німіли.

Народ його серця життя все боялись.

Чорного, темного — воно не спинялось.

Воно пульсувало злістю до тих,

Хто ненависть до нього в собі не збергів.

Муки, страти, страшні катування —

Тільки на це король мав бажання.

Людські рештки їв і кров їхню пив,

Але божу кару сьогодні зловив.

Місяць світив в його тиху спальню,

І сну вже не бачив король в мить останню.

Серце чорнюще нарешті спинилось,

Але в його доньці тільки забилось.

Якоїсь днини в кінці літа,

Блукала лісом, в думи оповита.

Замріяна, зі стежки я зійшла

Й озерце дивне в хащі віднайшла.

Маленьке й кругле, наче те люстерко,

У квіти вбрані в нього береги.

Вода спокійна — підійшла близенько,

Так тихо стало, що аж дико навкруги.

Поверхні гладь дивилась мені в очі,

Щось гіпнотичне крилося в воді.

Я руку простягла — і легкий дотик

Сполохав тишу брижами тоді.

Прозорі води вихром закрутило,

Знявсь дикий вітер, день неначе згас.

Тривоги відчуттям мене зціпило,

Почувся з вод озерних тихий глас.

«Навіщо води ти мої збудила?

Чого чекала? З чим до мене йшла?

Чию ти душу поглядом згубила?

З яким проханням ти мене знайшла?»

«Велична пані, вод цих господине,

Прости, що я розгнівала в цей час.

Я випадково збилась зі стежини

І нехотя сполохала я Вас».

«Та все ж і я не маю більш спокою,

Думки твої мою тут тишу рвуть.

Я бачу тугу, змішану з журбою,

Хоч горда ти, та в серці твоїм — лють.

Тебе мій ліс привів невипадково,

Відчув він твій глибокий, скритий біль.

Промов до мене те єдине слово,

Яке ятрить твій старовинний рід.

Скажи його — і щезне з цього світу

Те зло, що в друзки рве твій рідний дім.

Своїм закляттям дам я їм пристріту,

Щоб зникло лихо на десятки літ!»

Завмерло все, і вітер вщух раптово,

Лиш серце гучно билося в мені.

Я знаю це одне, спасенне слово...

А ти яке би вимовив собі?

Чи робота, чи турбота

За якісь важливі речі,

Чи тривога, чи клопота

Давить пресом ваші плечі!

Неважливо, чим ваш розум

Зараз має піклуватись:

Чи трави нарвати козам,

Чи кацапам не здаватись.

Всьо то має місце бути,

Якщо є така потреба,

Гаманець десь свій забути.

Тільки скиглити не треба!

Бо скиглота не врятує,

Тільки розхитає нерви.

Зрозуміти, що дратує

І задіяти резерви!

Придивитись, що насправді

Нас наповнює запалом,

Ніби цицю знов смоктав я

І викакував напалмом!

Ніби знову крав черешню

З саду у якогось діда.

Ніби знову рака клЕшні

Маєш з пивом до обіду!

Коли робиш, те що хочеш,

А не граєш якісь ролі.

І не ниєш, не бурмочеш,

Що їси борщ без квасолі.

Що твоя задача - бути,

А не корчити із себе

Невідомо що! Забути

Про негоди чи потреби!

А навіщо? А щоб було!

Щоби міг ти, як годиться,

Знов вискакувати з тіла,

І не тільки, коли спиться!

Як я довго чекав коли з'явишся ти,

Та зустрінусь з тобою мій сину.

Всіх Богів я просив,про появу твою,

Як тебе я на руки підніму.

Ти підтримка моя,вже дорослий такий

Та з теплом я завжди пам'ятаю.

Твої перші слова,перші кроки в житті,

Що не легко із страхом давались.

Перше збите коліно і перший синяк,

Хоч і плакав,але здававсь мужнім.

Як до школи збирався у свій перший клас.

Перший крок у доросле майбутнє.

Буду я все життя вірним другом тобі,

Передам всі знання які маю.

І ніколи тебе не залишу в біді,

Всі проблеми разом подолаєм.

Пам'ятай про батьків,хто привів тебе в світ,

Не роби зла і буде повага.

Щоб не сталось в житті руки не опускай,

Рід тебе все життя захищає.

Верещако Сергій.

Ну от ти кажеш, що ніяк не піде по воді,

Ніяк не зможе простелитись в гаї,

Той чистий звук, звук спокою душі,

По синім небосхилі чи зеленім лані.

Ти кажеш забагато перепон, завадить,

Не може ж бути тихим океан.

Невже той звук пройде зовсім без вади,

Ти віриш в це? Я ні, скоріш це все обман.

Ти кажеш це, і не бажаєш бачить,

Не хочеш розтулити очі ти свої,

Напевно думку твою, все таки щось мрачить,

Напевно тихо там і темно, як на дні.

Але ж на кожнім дні є схована краса,

На кожнім дні існує не лиш вада,

Ніколи не побачиш ти у темряві дива,

Не спрямувавши промінь, щоб дізнатись правду.

Чим більше променів, чим більше світла ти,

Спрямуєш в ціль, в основу власної принади,

Тим менше погані, тим менше злиднів в тім,

Захоче жити царстві, із яскравим дном при владі.

А звук той, музика душі, в яку ти теж не віриш,

Зуміє пролягти на весь твій нескінченний край,

Дай лиш ти шанс, повір у силу, і тоді лиш зміниш,

Свій гнів, журбу на спокій, і потрапиш в рай.

Вона не та, вона не розуміє,

Чому ж не розуміє хтось пита

Вона не бачить захвату в подіях

Не бачить те, що бачу я.

Вона, це не одна людина, вона це безліч

Безліч лиць, думок, подій.

І жодна з них не спромоглась створити диво.

І жодна з них не змусила мене до дій.

Лиш раз траплялось це маленьке диво,

Гадав це все вже звичний захід, звичний день

Зустрів, побачив, побалакав, ледь не забув, прийшов і захворів

Вона, так, це була вона. Така одна.

Я був захоплений ідеями своїми,

Вона захоплена моїм.

Я розмовляв з нею про перспективу, про зорі, подихи, думки,

Вона все слухала, й любила це в собі.

Дії, так багато дій. Дурних, розумних, і маленьких і великих

Я втратив голову, відчув що було в ній.

І втратив стежку, забагато дій, у більшості не тих

Це ніби напівсон, накликав хмару, що закрила пару вій.

І так погасло полум'я, хоча, насправді "огоньок"

І так я втратив те, що наче так хотів знайти.

Це був єдиний раз коли я бачив,

Захоплення та захват у її очах, й те саме у моїх.

Ти знаєш люба, все в житті мінливе дуже,

Усі ті спогади, моменти - забуття!

Вони летять немов, позаду бурі дужі,

Немов той апогей, прийде лиш раз за все життя.

Часто сидять тихенько, у очікуванні настання,

Лоскочуть душу, щоб хотілось ще сильніше,

А як прийдуть, летять лиш в раз, без каяття,

Й сягнуть в глибини пам'яті, як в нори миші.

Пізніше всі хотітимуть назовні, щоб гниття,

Не зіпсувало їх структур в бездоннім гаю,

Бо спогади бажають, аж ніяк не забуття,

Хочуть щоб ми їх пам'ятали, хочуть з нами до раю.

Тож пам'ятай, постійно згадуй, смійся,

І посміхайсь щиріше, адже посмішка твоя,

Немов той незабутній спогад, і не бійся,

Коли засяде в моїй пам'яті, на все життя!

І часто так трапляється - ніщо не забувається,

І часто ми чекаємо на щось з глибин,

Та все ж, частіше не виходить, не трапляється,

Того, що ми чекали, ха, лиш крихта з домовин.

Померлих ще завчасно, ще до нових новин,

Померлих ще завчасно, ще до гірських вершин.

Нових вершин трясьця, клятих, нових вершин,

Та хай їм грець, забути, залишити серед тих глибин.

Й не так це сумно, коли було їх безліч,

Й не так це сумно, коли усі вони не ті.

Сумно лиш те, що було нізким,

Сумно лиш там, коли це були ті.

Я так одержимий незвіданим,

Красою Всесвіту, яка в далені,

Що забуваю про світ під зорями зітканий,

Що забуваю про красу на землі.

Те далеке і недосяжне,

Так манить в обійми свої,

Те незнане, й можливо справжнє,

Хоче забрати, поміж своїх.

Ха, дивина, дивитись на зорі,

Роздумами в інших світах,

Фантазії, думи, ніби прозорі,

Та все ж, це лиш мрії в думках.

Десь там, є та сутність, що снилась не раз,

Десь навіть там жевріє воля, або ж і коса,

Та певно це пошук, з поміж тисячі трас,

Хоч поруч давно вже, причаїлась краса.

Коли ми двоє стоїть мертва тиша,

Навколо мертва тиша, але не поміж нас.

Коли ми двоє світ мовчить як миша,

Мовчить, спинивши безупинний час.

Два погляди, і океан між них,

Глибинне море щирості емоцій,

Два серця, в близькості спирають дих,

Й любов, лежить у сяйві двох бездонних óчей.

Бувають дні, бувають навіть ночі,

Коли в думках, лиш образ твій.

Прекрасний силует, що так шепоче,

Знайди мене, знайди і зрозумій.

Часом так хочеться, поглянуть в очі,

Чарівні очі, що летять над небом мрій.

Часом так хочеться, піти з тобою на пів ночі,

Відчувши глибину всіх тих подій.

Й не раз побачивши тебе у снах, прийняти,

Прийняти дух твій, котрий вже як свій.

Й не раз відчувши подих, обійняти,

Діставши теплий плід, усіх цих дій.

І наче плавати я вмію, та й добряче,

І наче не втону, як прийде буревій.

Та ж кожен раз, я зазнаю невдачі,

Коли тону в очах, з під твоїх милих вій.

Ніч вимиє бруд із моїх мозолястих долоней,

Туман огорне втомлені, зранені плечі.

Я знаю: темрява — це лише тимчасова полонянка,

Яка дарує нам світло в останній, вирішальний вечір...

Не бійся мовчання, не бійся холодної тиші,

Бо тільки в руїнах народжується непохитна сталь.

Вибач собі сам — і світ тобі відповідь випише,

Змиваючи сльозами тугу, тривогу й жаль…

Ти кинув мене в холод, щоб я вчилась дихати,

Ти випек мій горб, щоб я стала прямою.

Я довго вважала це вироком і лихом,

Поки не стала сама собою.

Я мила кахель, збирала уламки і сором,

Стирала мозолі до блідих, мовчазних шрамів,

Щоб зрозуміти: твій суворий, залізний голос

Був не карателем — він був моїми дверима.

Дверима до гідності, хліба й чесного слова,

До права ходити під дощем без маски.

Я більше не псую своє чисте ім'я знову —

Я повертаю його тобі. Без казки.

Дякую, тобі, за це важке, але рятівне світло,

За те, що не дав мені згоріти в порожнечі.

Твоя думка нарешті розправила плечі.

(Коли вона сказала:

"Давай будемо просто друзями?"

...

Піти чи лишитись?

Ніби обираєш між смертю

І життям з невиліковною хворобою,

Що завдає постійного нестерпного болю.

І ти обираєш друге,

Бо занадто любиш "життя".

І просто не в силах розлюбити.)

I am in love,

But you need a friend.

So I have to decide:

Should I go or stay?

It's like a choice:

Death or life with unbearable pain,

That hurts you

Every Single Day.

And you choose the second one,

Because love "life" too much.

And have no strength to fall out of love

Just continuing to take the punch.

Тут питання є однО:

Чи нащупав я вже дно?

Чи ще досі я сповзаю

В ситуацію-лайно?

Кажуть, що у кожну кризу,

Хоч і зносить з хвилерізу,

Всесвіт надає нам шанс.

І якщо не нализався

З горя пляшкою горілки,

Не усрався/обісцявся,

Жваві маєш ти гомілки,

То, уміло маневруя,

Чи веслом, чи ,може, хуєм

ДоведЕш Ти долі так,

Що без тебе аж ніяк.

Усміхнеться доля мило,

Знову в сраку встрОмить шило

Й виконає реверанс.

Як теорія, красиво

Виглядає ця ідея.

А насправді косо-криво

З ситуацієй моєю.

Як би світу не всміхався,

Й не плекав добро у серці,

Бути чемним намагався,

Навіть трохи аж загрався,

А життя підсипе перцю!

І ось знову: як так вийшло?

Вроді все було гаразд,

А мені насрав під двері

Невідомий підарас!

І машина моя здохла,

І здоров'я не в пізду,

І себе, щоб пожаліти,

Завжди привід я знайду!

Тож питання звучить прямо:

Де єбучєє те дно,

Що приводить нас до тями

Та лікує заодно?

Ну а відповідь, мов вітер

В голові моїй вже свище:

Досить для вірша вже літер,

Подивись в бік кладовИща.....

Люлі люлі люлі,

Вщухли усі бурі.

Сонечко сідає,

Місяць визирає,

Час вже мити ніжки,

І лягати в ліжко.

Баю баю баю

Сон тебе чекає,

Книжечку цікаву,

Домовик читає.

В хаті тихо тихо,

Спить і кіт мурлика.

Люлі люлі люлі

Лада поцілує,

Щоб ніякі жахи

не мішали спати.

Вітерець шумить листком,

І присниться гарний сон.

Баю баю баю

Чур оберігає,

Стежить за вогнем в печі,

І щоб міцно спали всі.

Повертайся й засинай,

Не прийде тепер Бабай.

Люлі люлі люлі,

Іграшки заснули

Лиш один собака,

Він не спить до ранку.

Цілу ніч в дворі гуляє,

Вовкулаку не пускає.

Міцно очі закривай ,

Люлі люлі, баю бай.

Верещако Сергій.

Ⲭⲧⲟⲥь ⲕⲟⲗυⲥь ⲥⲕⲁⳅⲁⲃ ⳃⲟ ⲏⲁⲥυⲗⲗя ⲃⲯⲉ ⲏⲉ ⳝⲩⲇⲉ... 

Ⲧⲟ ⳃⲟ ⲯ цⲉ ⲕⲟїⲧьⲥя ⲧⲉⲡⲉⲣ? 

Ⲟⲥь ці ⳝⲉⳅⲥⲟⲏⲏі ⲅⲩⳡⲏі ⲏⲟⳡі, ⲭⲟⲗⲟⲇⲏі ⲥⲧіⲏυ ⲩ ⲡіⲇⲃⲁⲗі... 

Ⲭⲟⳡⲉⲧьⲥя ⲃіⲣυⲧυ ⲃ ⲏⲁύⲕⲣⲁⳃⲉ ⲧⲁ ⳃⲟⲥь ⲏⲉ ⲕⲗⲉїⲧьⲥя ⳅⲟⲃⲥіⲙ,

Ⲡⲣυύⲱⲟⲃ ⲃⲟⲣⲟⲅ ⲣⲩύⲏⲩⲃⲁⲧυ, ⲧⲉ ⳃⲟ ⲏⲁύⲇⲟⲣⲟⲯⳡⲉ ⲏⲁⲙ ⲩⲥіⲙ... 

Ⳝⲩⲇⲉⲙⲟ ⳝⲟⲣⲟⲧυⲥь ⲇⲟ ⲕіⲏця, ⲏⲉⳅⲁⲗⲉⲯⲏіⲥь ⲙυ ⲏⲉ ⲃⲧⲣⲁⲧυⲙ, 

Ⳝⲟⲅ ⲏⲁⲙ ⲃⲥіⲙ ⲇⲟⲡⲟⲙⲁⲅⲁє, ⲧⲟⲙⲩ ⲙυ ⳝⲟⲣⲉⲙⲟⲥя ⲇⲟ ⲕіⲏця

Давно вже втратила кохання,

Якого, мабуть, й не було.

Зітхань із вечора до рання,

Безсонних ночей мрій про очі,

про дотик ніжний і тепло...

Обійми, пристрасть, поцілунки..

і ревнощі, що душу рвуть...

Шкода..., що не було кохання,

А роки —

невблаганно йдуть.

І лиш в думках своїх відвертих,

Можу зізнаюсь лиш собі...

Що хочеться того кохання,

Хоч іншим я кажу, що "Ні",

Що досить! Я вже натерпілась,

що прожила життя своє,

що було! І було не мало..

Але оте все "не моє"..

Не хочу більше чоловіка,

що краще буду я одна...

Та на одинці із собою,

чекаю, що прийде весна!

Увесь цей світ — мов дзеркало велике,

Що відбиває душі без прикрас.

В очах чужих ми бачимо обличчя,

Яке насправді криється у нас.

Коли навколо тільки бруд і тіні,

І кожен крок здається нам чужим,

Це знак того, що в нашому сумлінні

Бракує світла у житті палкім.

Хто бачить бруд — той носить бруд у серці,

Хто кривить рота в осуді німім,

Той пробиває власну душу в герці

І тоне в егоїзмі лиш своїм.

А той, хто вміє крізь важкі колючки

Побачити троянду чарівну,

Простягне щиро і ласкаво ручки,

Подарувавши віру весняну.

Ми судимо людей за власним світом,

Своїм мерилом міряєм чуже.

Нехай же серце буде теплим літом,

Яке любові подарунок збереже.

Поглянь навколо оком незакутим,

Знайди в людині світло, не дефект.

Бо те, як бачиш інших ти у суті, —

Це твій душевний, власний силует.

Мамо рідна− найцінніше, що я маю

Те єдине, що завжди мені святе

Коли не поруч, згадую тебе

Коли далеко, то дзвоню

Без тебе нічого теплішого немаю

Пробач, якщо не розумію,

Пробач, якщо не помічаю

Але я тут, і я точно знаю

Для кого я живу

Маючи привід повертатись

До свого теплого, затишного дому

Мальовнича країна ти бажала всім миру,

Що була годувальниця довгі роки.

Тепер стала щитом для Європи і світу,

Зупиняєш ведмедя що на сказ захворів.

Ти довірлива й ніжна була свого часу,

І повірила казкам брехливих держав.

Віддала свою зброю,щоб не братись за неї,

Бо війна із фашизмом тобі важко далась.

Обіцяли тобі повний захист й повагу,

"Можеш ти відпочити,годі з тебе смертей".

А самі в кулуарах темні плани складали,

Як у рабство загнати,працьовитих людей.

Твої землі родючі не давали покою,

І любов до свободи, гріла сильно їм кров.

Тому ті хто кричали про братні народи,

Ніби рій сарани налетіли кругом.

Та не в змозі було вільний дух залякати,

І на захист держави весь піднявся народ.

Щоб звіринець ведмедя і орлів двоголових

Заколоти тризубом за все скоєне зло.

Верещако Сергій.

Десь там далеко в океані плавають кораблі

Тихі і самотні

Як мої одинокі дні

Десь там за хмарами сонце сховалось

Десь там тонуть мрії мої

Люди теж як кораблі

То приходять, то відходять

Когось із нетерпінням чекаєш,

А когось вже немає

Десь в душі болить це відчуття

Що сенс втратило життя

Десь там знову видніються мені

Ті люди, і ті дні

Коли сміх і радість наповнювали душі

Так щиро і по-дитячому

Ціннішого годі й шукати

Але вже не зараз...часи інші

Стало все вже не те..

Лише одне,що має сенс

Це маленька надія, яка жевріє у моєму серці...

( респектую Аонішікі )

Честь і славу віддамо

Видатним борцям сумо!

Це красиво і жорстоко -

Тицяти друг другу в око.

Так жбурляти жирне тіло,

Щоби публіка зімліла,

Може тільки справжній "бик",

М'ясобойні працівник!

Тільки-но дано сигналу

Туші схрестяться в запалі!

Іскри сиплять з під копита -

Чиясь морда буде бита!

Розхитати враже тіло,

Щоби кулею летіло,

І спостерігати раком,

Як стирчить десь гола срака

Серед залу, що вирує,

Тебе оплеском шанує.

Ну а ти, вже як взірець,

Струшуєш пісок з яєць.

Ну а потім гордівливо

Посміхаєшся, як слива!

За видовище таке

Буде й гейша і саке!

Після довгого тижня шуму і метушні,

Я не хочу ні барів ні танців.

Хочу я на природу, щоб спокій знайти,

Та відчуть атмосферу релаксу.

Я до лісу піду там знайду озерце,

Між дерев, як люстерко в оправі.

В нім купаються хмари і коси верби

І дуби там стоять величаві.

Я водою омиюсь з того джерела,

Прохолода додасть мені сили.

І багаття на березі я розпалю,

Вогонь випалить все негативне.

Сяду біля багаття з думками зберусь

Відпочину від шуму міського.

Звук природи, це ліки любої душі,

Що лікують від нервів і втоми.

Я послухаю вітер,що хвилі жене,

Що хлюпочуть об берег високий.

Як багаття тріщить і пускає димок,

Дійство це заворожує подих.

І не треба мені спа салон і масаж,

Алкоголь і другі речовини.

Треба вміти здоров'я з природи черпать,

Сила схована в кожній стихії.

Верещако Сергій.

Кожну хвилин, кожну мить і кожен час, що в житті моїм проходить,

Я віддав би це все тій, що душу мою заводить.

Тій, заради якої тобі хочеться жити, писати, творити, любити,

Тій і тільки тій, заради якої можна й вбити.

Я б хотів би все життя своє присвятити,

Тільки тому що тебе любити.

Я б хотів би душу продати,

Просто щоб поруч побувати.

Очі твої, що надихають мене, заради яких світ готовий зупинитись,

Хочу побачити ще раз я, просто щоб знову теплом зігрітись.

Ті очі, кольору яких я навіть не пам'ятаю,

Проте, ті очі, заради яких я оживаю.

Тут я мав би написати щось про волосся, шкіру або лице,

Проте не знаю що й сказати.

Просто знай, це все що в мене є.

Це все що дає мені привід дишати.

Знаєш, життя - як велика тирада порівняно з вічністю,

Але в моєму серці є місце, яке я хочу наповнити твоєю ніжністю.

Мені не цікаво що буде зі світом, з людьми та об'єктами,

Для мене важлива лиш ти, тільки з тобою я готов розділить бутоньєрки.

Мала б уяву як посмішка твоя заводить - пішла б одразу в монастир.

Мав би розуміння який колір тобі не підходить - пішов би з планети цій.

Хотів би я тебе зараз побачить, обійняти, прижатись, сказати:

"Кохана, ляг на коліна, а я тебе погладжу, як тоді, коли ти почала замерзати".

Якщо запитаєш "Чому? Чому так довго мовчав та боявся?",

Я просто скажу що не знав, не знав що так можна закохаться.

Так, я слабкий. Слабкий я поруч з тобою.

Проте пам'ятай, слабкими бувають навіть герої.

Ти мій криптоніт, моя п'ята, мій камінь спотикання,

Але ти моя муза, краса, музика серця і його коливання.

Я пишу... пишу те що навряд ти побачиш.

Пишу, ніби це щось значить.

Пишу, ніби це допоможе.

Пишу, тому що нема нічо дороже.

Мабуть тут повинно бути якесь закінчення -

Щось на кшталт дякую, кохаю або ж пригнічення,

Напишеш свою відповідь гарному хлопчику:

"*********, Котику"?