Всі вірші

Зима. А я чекаю снігу.

В'язке багно ковтає сквери,

Руйнує всі життєві сфери,

Дощі лукаві зве на втіху.

Крадеться осінь попід стріху,

Листками грюкає у двері.

Зима. А я чекаю снігу!

В'язке багно ковтає сквери...

Але пузаті хмари вміють

Ховати в рукаві прем'єри,

Тасуючи сезонні ери,

Потрібну кинути у нішу.

Зима. А я чекаю снігу.

Грудень 2025 р.

1. Мирослав Манюк 26.07.2025 р.

Згасає вогонь, та поезія буде завжди,

Як стежка у полі, протоптана в різних місцях,

Вона буде жити у душах і в щирих серцях.

Де час не мовчить, там вона залишає сліди.

Ця мить пролітає у вічність, і гинуть плоди,

Посеред яких заспіває пір'їна в руках.

Згасає вогонь, та поезія буде завжди,

Як стежка у полі, протоптана в різних місцях.

Коли у віршованих текстах не буде води

І думи назавжди покине тривога і страх,

Тоді запульсує і слово, і сила в рядках,

А кращі цитати складуться у довгі ряди...

Згасає вогонь, та поезія буде завжди,

2. Любов Інішева 27.07.2025 р.

Як стежка у полі протоптана в різних місцях,

Покличе поета тримати книжкові фронти.

Хто вибрав письмо, вже не зможе спалити мости,

Надію на краще майбутнє побачить в словах.

Він буде і далі творити, освітить твій шлях,

Поезія душі рятує в часи темноти:

Як стежка у полі протоптана в різних місцях,

Покличе поета тримати книжкові фронти.

І навіть століття мине — його вірш на вустах,

Комусь допоможе в негоду і дощ розцвісти,

Життєвою силою сповнить, надасть повноти...

Лунатиме думка у найщасливіших піснях,

Як стежка у полі протоптана в різних місцях,

3. Роман Фещак 04.09.2025 р.

Покличе поета тримати книжкові фронти.

Згасає вогонь, та поезія буде завжди:

Підхоплять весняні вітри закіптюжений дим,

Аби крізь віки життєдайну жарину нести.

І буде багаття між люду палати й рости,

Віршовані іскри садити між знань молодих,

Покличе поета тримати книжкові фронти:

Згасає вогонь, та поезія буде завжди...

І хай обтинають талантам натхнення квітки,

Хай тішаться злобою в пеклі бездарні чорти,

Нове покоління підпалить рогатим хвости!

Потрібно лише до жаровні з пером підійти...

Готові, поети, тримати книжкові фронти?

©️ Мирослав Манюк, Любов Інішева та Роман Фещак (04.09.2025 р.)

Ця жінка приходить без попереджень,

Зазвичай у вівторок зранку.

Немов ураган не помічає обмежень,

Та грає зі мною в мовчанку.

І я якось звик, що їй не треба дверей,

Їй завжди вистачає вікон.

Вона ходить в музей, любить дітей.

Тане в повітрі сміхом.

Я не питав коли з’явиться ще,

Не жадав дешевої втіхи.

Та на ранок похмілля буває важке.

Це ж не привід, щоб кидати пити.

Кожен день прокладаючи новий маршрут,

Поміж вулиць, сміттєвих баків.

Я завжди сподіваюсь, знайти її тут,

Доторкнутися ніжних пальців.

Занурившись в тишу, вона читає вірши,

Про те, що не міг їй сказати.

І там між рядків заховав всі гріхи,

Щоб тільки її не злякати.

Вона малює червоним губи,

Лягає рівно цей колір теплий,

Вже не обходить, що скажуть люди,

Бо поруч є своє власне пекло.

Вона збирає дівчачу сумку,

Ліхтарик, пластир, два турнікети,

Холодний ворох чужих обіймів,

Тривожно б’ється у скронях - де ти?

Вона крокує у старих берцях

Підбори мерзнуть у склі вітрини,

Весна погляне крізь биті скельця…

Вона – це ти. Вона –Україна.

Щоб освітити душу - сонця недостатньо

Зігріти щоб - не вистачить вогню.

Для тебе одягла я гарну сукню,

Але ти все ж таки порвав струну.

Тобі найкраще що могла віддала:

Світанки, сни, солодкі почуття.

А твоє серце, ніби із металу,

Зовсім не б'ється. Я тобі ,,не та,,.

Зірвавши квітку - не забудь про догляд,

Бо вдруге вона вже не зацвіте.

Змарнілі очі ще дарують погляд,

А у душі вже місце біль краде.

Нарешті зупинюсь. Стомились ноги.

Куди я йшла? Навіщо було це?

Попереду ще більш ніж пів дороги,

А я забула вже твоє лице.

Хутко

давай

мершій

перевір

наш графік відключень

Хочу дізнатись

Чи побачу я очі і зорі

Що сяють незбагненно

і знову незрозуміло

Ти скажеш

Собі ти надумав

А я не проти дорам

Але краще мені ЮФС

Там сильніше б'ють справа

щиро відіграють біль

і не так розбивають серця

Кожен дивиться

і тренує в умі своє

виходить

Вимкнуть все таки світло

Полетять шахеди

Ти тоді захочеш притиснутись

Я розкажу тобі цей вірш без рими

На вушко

"Та хіба це вірш?"

Засмієшся

Та хіба це важливо

Не ображаюсь

Я його читав

І ти не помітила

Світло вже є.

P.s. Наступного разу

додати згадку

про Лі Джун Кі

чи іншого випадкового любителя кімчі, що актор чи співає.

Принаймні це легше

Ніж гратись у силабо - тоніку

Слабаку, що закриває очі

коли любов головного героя

Втопає на його очах.

Ніби пінцетом витягує душу

Думка непрошена.

Цілісність мозку повзуче порушує

Сумнів з горошину.

Радість висмоктує з ніздрів

Питома провина.

Хто ще лишився на самому вістрі

Голки з морфіном?

Хто ще відгадує ребуси

Мертворожденної долі?

Ти, що одвічно на небі єси

І не відаєш болю?

Ти, що бачиш агонію тисячі міст

І удачі мінливість,

Тупни, гаркни, схопися на повний зріст,

Віднови справедливість.

"Сил немає ні в кого, ні в чорта, ні в Бога, -

Відповідає, -

Я зрікаюся клятого бОжества свОго."

Й на землю безрушно сідає.

Така ненасильницька боротьба,

Акт Господньої непокори...

Лунають ріденькі оплески, крики "Ганьба!"

Згасають монітори...

Тихо на небі, безбожно

І безправдиво.

Єдине, що ми ще можемо -

Вірити в диво.

Давай сховаємося

Серед космічного пилу?

Де наша любов,

Буде яскравіше за зірку.

Давай сховаємося

У найтемніших замках?

Де, між нами,

Не буде жодних секретів.

Давай сховаємося

У густих хащах?

Де ми розділимо,

Наші почуття між собою.

Давай сховаємося

Для цієї реальності?

Де немає місця,

Для нашого кохання.

В моїй каві немає ні грама цукру,

У моїх віршах стало більше душі.

Ти був моїм теплим ковтком повітря

Яскравим вогником уночі...

Знаєш, болить десь настільки глибоко,

Що не знайдеш навіть за тисячу літ.

Я не спала всю ніч, заплакані очі -

На ранок знов повертаюсь в цей світ.

Описати цю рану не вистачить рими,

А проза, на жаль не моє.

Вертаюсь в минуле стежками пустими,

Щоб там знову зустріти тебе.

Згоріли до тла всі забуті надії,

Я стала противна сама собі.

Ти більше не мій. Спалені мрії.

«Навіки твоя» лиш пишу на воді.

Ще ніколи не була настільки розбита

Смак сигарет не зменшує біль.

Я піду назавжди. Залишу недопитим

Ранковий коктейль своєї журби.

Ти минулим моїм, на жаль, став завчасно,

Так багато не встигли зробити ми.

Тільки в спогадах наших усе прекрасно, -

Час розвіває хмари вини.

Що ж, мабуть, треба ставити крапку

Моїй печалі немає кінця.

Свою душу тобі віддала до останку -

Ти ж, як скельце, її розтоптав.

Змінила адресу, заросла вже дорога

Де колись крокували щасливі удвох.

Та свій номер усе ще змінити не можу

Надіється серце на «той самий» дзвінок.

«Ти житимеш вічно. Твою душу кохає поет

Через сотню віків ти будеш на папері».

Хоч і болить, та зовсі́м не жалкую про це

Я відпустила, але не закрила ще двері.

Ще не сказано все. Ще про тебе не все написала.

Не розкрила ім'я, приховала колір очей.

Моя вічність про тебе. Моя муза тебе покохала.

Ти світанок моїх безкінечних ночей.

Ти моя кава, гірка і холодна, як завжди;

Ти цукор до неї, який вже давно не беру.

Зламана вчора дивиться щиро у завтра -

Та знаю, ніколи туди не дійду.

Я в тобі потонула. Ти є тим, хто мене врятував.

Дивно, авжеж, та нічого, таке життя.

Кожен вірш того болю мого вартував.

Я напишу ще сто, перед тим як піти в небуття.

Сім по сім відцвітало тюльпанами

і манило гарячим літом…

Ми з тобою були ніби п’яними,

від людей заховавшись і світу.

І було нам так добре під зорями,

де мовчання ніяка не мука.

І шляхами всіма неозорими

я б поніс тебе, взявши на руки…

П’ять на десять запахло кульбабами

і п’янким ароматом жасмину,

небо плакало десь зорепадами

і комети нам дихали в спину.

Та було ж нам так добре у Всесвіті

під промінням гарячого сонця

і тепла, що в собі мені несла ти,

привідкривши у душу віконце.

На вулиці рейн,

На душі рейн,

Мама занесла в офіс портвейн,

Мій останній робочий день.

На папері принизливу спробу сповіді

Викарбовує словом відлуння спогадів

На границі між тим, що легке і правильне

Височіли величні фігури з каменю

Наставляли, щоб завжди робив по совісті,

Був хорошим героєм своєї повісті

Повсякчас не хорошим, а навіть праведним

(повсякчас неодмінно себе ненавидів)

Підкоряючи гнів, формувався брилою,

Кам’яною почварою білокрилою

Під поверхнею тіла стікав розірваним

Павутинням думок над лункою прірвою

Так надіявся, щоб не лунали постріли

Заколисував мрію теплом і постіллю,

Та впізнавши цей світ ненароком вистрілив,

Вгамувавши бажання дійти до істини

Комендантський режим відтепер ухвалений

На границі між тим, що нове і спалене

Обираєш мірила пропорцій заново

На папері свідомий ти – порцеляновий

Я римами грати, на жаль, не вмію,

Не вмію словами пастки плести.

Та розум мій мчить без упину,

Мусить лиш правду на папір нести.

Над думками влади я не шукаю,

Не бажаю чужі кроки вести у пітьму.

Бо власна голова — моя в'язниця,

Де тіні тримають у владі мене.

Слова приходять як гроза вночі,

Нестримно, зненацька, б'ють без пощади.

Впиваються в мозок, отрутою ллються,

А часом зникають на довгі роки.

Я тільки тримаю олівець у руках,

Слухаю подих, що сам промовляє.

Я лиш провідник для потужної сили,

Для правди, що бачить мене у пітьмі.

Мушу писати, навіть коли не бажаю,

Слова самі вихід знаходять в душі.

Вони ведуть мене, як стежка у прірву,

І змушують світу відкрити себе.

Розум мій прагне волі безмежної,

Хоче крила розкрити і мчати життям.

Та думка кожна, палає вогнем,

Замикає в кайдани власної суті.

Часом здається, що це зовсім не я,

Що рядки керують моїм існуванням.

Я — відлуння думок невидимих,

Лиш лялька у їхній вічній грі...

Знов вулиця вдяглася в хризантеми,

І тротуар подекуди жовтить.

Гарбузи, мов швейцари,  просять в двері

Десь каву пити,  десь красу творить.

Дощить у місті і в серцях дощить.

Вітрини ловлять погляди хітливі.

Ліхтар ліниво ледве мерехтить,

Мовби нотує миті особливі.

Повітря так дурманить, що здається -

нема війни, нікому не болить.

Душа щемить: то плаче, то сміється,

Але від насолоди хоче жить.

Горнятко кави нас зігріє зранку,

Наповнить руки затишком, теплом.

Кохана знов покличе до сніданку,

Обв’язана біленьким фартушком.

Осінній сад вже одягнувся в шати,

Знов кличе нас до танцю під вікном.

Так хочеться, ще трішки літа вкрасти,

Напитися пахучим квітником...

Та все це сон, який на жаль не сниться.

Відлуння мрій. Омана та брехня.

Плаче в саду, давно згоріла вишня

Та згадує маленьке кошеня.

Ми ж душі одягнули в вишиванки,

Не задля свята чи своїх розваг.

Лиш зранку помолилися світанку,

Щоб підхопити предків гордий стяг.

На голій шкірі ми набили піксель,

Шалений лютий видав нам броню.

В прозоре небо журавель покличе

Всіх хлопців, що тепер навік в строю.

Тепер бліндаж, гірка заміна дому,

В неба благає літнього тепла.

Всі, хто тут був, в очах ховають втому,

Хоч і живі та душі вже зі скла.

Своє кохання переплавим в кулі,

Нехай тече залізо мов сльоза.

А вранці будуть плакати зозулі,

Шукати й не знаходити слова.

Безмовна тиша гірше за проказу,

Несе по колу вічну карусель.

Учора ти розбив любиму вазу,

Сьогодні фото занесуть в музей.

Ми ввечері за тебе вип’єм чарку,

Наповнену скорботою й віном.

І потягнувши гіркий дим цигарки,

Вдихаємо світанок за вікном.

(Пам’яті БАТІ)

Ця осінь стисла у долоні

мої літа, мої думки,

мене колише, наче доню,

співає голосом тремким.

Ця осінь наче проросла

зерном самотності в мені.

Нагодувала і пішла,

лиш бачу посох вдалині.

Я ще бреду поміж дерев,

які крізь відчай догорають,

і їхні спогади-листки

жовтіють, стиха опадають.

Ця осінь знову віддає

вітрам холодним на поталу

все те, що в мене в серці є,

тримає сум‘яття октаву.

Ця осінь стиха знов піде,

залишить лиш мені надію,

що знову дощ з небес впаде

й омиє вкотре в душі мрію.

Іноді не важливі дороги й кілометри,

Візьму лиш з собою каву, надії й сигарети.

Небо мене запитає: А де твої документи?

Я покажу на щастя виписані рецепти.

Вокзал знов обіймає, мов давній знайомий.

Налляє гарячу каву в стаканчик одноразовий.

Прокладе на мапі маршрут, лиш йому відомий,

Посадить на потяг до тебе. Швидкий, терміновий.

Колеса будуть співати, щось із джазу і блюзу,

Вагон буде колисати, тільки спати не буду.

Розбуджу провідницю попрошу гарячого чаю.

Буду палити у тамбурі, дивитись до небокраю.

Зранку мене зустріне вокзал на кінцевій станції.

Це місто здалося в полон весні та квітучій акації.

Таксист балакучий, розкаже про погоду і втому,

А я у думках вже з тобою, у знайомого дому.

Я боюся признати, що я - не та..

Так, це правда.. мене трясе..

Хоч яка б не була я золота -

Але все ще є варіант «не те»

В голові розумію, що я баласт

Серце ж прагне тепла і планету мрій.

Ангел мій нізащо мене не здасть -

Хоч вмиратиму тихо в кімнаті пустій.

В тебе десятки вартих доріг

Кожна з яких приведе у рай.

А мене ти не впустиш на свій поріг

Я для тебе давно стала «вибач.

прощай»

Незамінних замінять. Вірних зітруть.

Я чужа. І ти вирок не мій.

Мені страшно признати

« мене не ждуть » ..

Не доповню я образ твій.

Я піду. Не залишу ні краплі сліз

Хоч і важко це все прийняти.

Німим листом надішлю ескіз.

Збережи. Я боюсь прощатись.

Посеред теплого лісу, мовчазного,

Де ніч стає гостро-чарівною,

Сиджу перед вогнищем таємним,

В обіймах тиші, де кипить жага.

Струни серця рвуться, гучні, мов грім,

Кожна нота наче вибух у грудях.

Дим і пісня — тінь і світло разом,

Творять світ новий, безмежний.

Ніч всі шрами оголить без жалю,

І в пахощах дикого, рідного місця.

Відкриваюсь — і волає від болю душа.

Я сама, але вже не самотня...

Вогонь розбиває темряву спалахами,

Немов життя гаряче — пульсує, тремтить.

Іскри злітають у темінь високу,

Світлячками, що губляться між зір.

Вітер рве мовчання шелестом листя,

Таємниці шепоче, уламками тріщить.

Світ, мов полотно — кров і спокій,

Знову стає безжальним, живим.

Солодке повітря — отрута і зілля,

Воно п'янить, запалює пристрастю кров.

Цей аромат, роздирає на клапті,

Вливається в груди первинним вогнем.

Цієї ночі даю волю крилам палати,

Відчуваю, як мрія, зростає крізь біль.

Як спалах в безодні, крик у пітьмі,

Тиша, що вічно звучить у мені.

І коли згасне остання жарина,

Ніч затихне, перед вільним світанком.

Відступить сумнів, як на вітрі попіл,

І я розквітну ураганом нових відчуттів.

Я більше не ємність для вашого болю

На цьому – усе. Нема більше сил.

Вдихаю ковток повітря поволі

Віднині відношуся я до чужих.

Кожнісіньке слово мене тепер душить

,,Любий щоденник,, згорає до тла.

Більше ніхто мене не осудить

За холодні підтримки слова.

До крику болить та ніхто не відчує.

У неї, як завжди, все добро було.

Відкладені в скриню холоднії кулі

Дарують усмішку приближаючи дно.

Там вдалині —

самотній тихий крик,

лунає гучно, плачучи росою,

бо на одинці плакати не звик.

А серце б’ється, марить долиною,

де виріс ти, де пророста гілля,

міцне коріння волю не забути,

де серцю мила і лише твоя.

Та сьогодення мить кує у путі,

Пташиний крик -це чудо із чудес ,

Гаїв роздолля ,

Щире існування .

Там ти навік в полоні забуття,

за крок до щастя, в миті до прощання.

Ніщо не вічно, туга як ріка

розлилася бентежно долиною.

Тріпоче серце, рідне почуття —

лише удома будеш ти собою!

Наше літо від нас втекло,

Не залишило навіть дощів,

Та все тепле, що в нас було,

Завжди буде в моїй душі.

І в глибинах твоїх очей

Моє серце все ще пірна,

Як в безсонні серпневих ночей

Ще живе та найкраща весна.

Я не виставлю жодних образ

І не викажу й крихти жалю.

Нас розсудить тепер лише час,

А я досі тебе ще люблю.

я не вмів ловити метеликів

дописувати вірші

прошивати ґудзики

купувати потрібні речі

заводити розмови

носити парасольку

обирати серіали

зізнаватись навмисне

я не хотів слухати натяків

читати новини

стояти в чергах

дотримуватись режиму

мити вікна

носити годинник

прокидатися зранку

рахувати калорії

я не розумівся на місяці

не вів календарів

не вірив у прикмети

не збирав квитанцій

боявся мовчання

нічних смс

раптових зізнань

зайвих очікувань

що закінчиться світло

що зламається час

що стане надто людно

що зникне пошта

що сонце програє

і зникне його логіка

замовкне музика

забудуть імена

і не дійде жоден лист

і вона не дізнається

що мені з усім цим

попри усе

живеться (ні)

досить добре (ні)

Вони хотіли загнати нас під землю,

Притиснути бомбами, зламати спини.

Та наш підвал — це кузня, не темниця,

Ми гартуєм свої серця у грозі та вогні.

Подих почули — прийняли за страх,

То не страх, а рик, що росте в кутках.

Ваші глухі кроки — для нас метроном,

Ми чекати вміємо, тепер йдемо напролом!

Підвал — наш дім, наш щит, наш храм,

Звір народився тут серед ран.

Ви хотіли зламати — але закипіла кров,

Ми підвальні хижаки, йдемо як ураган!

Ви гатили ракетами, розривали небо,

А ми будували рими, та тримали землю.

Страх згорів, зостався пекельний вогонь,

Ваші крики гаснуть — наші крила гримлять!

Ми гостріші за леза, ми рвемо, мов грім,

Кожен крок наш — то вирок для вас.

Гнали під землю? — та ми проросли,

Хижаки з очима, що світяться в пітьмі!

Де плакали діти — тепер лунає рик!

То ритм, то наш бойовий клич!

Хотіли зробити з нас підвальних щурів?

Щоб вічно тремтіли та тепер ми ураган!

Наша сила, що росте з глибини,

Дикі кішки виходять із тьми!

Ви зробили пекло — ми повернемо вам!

Ваші стіни падають, ми стоїмо там!

два дні:

як два крила метелика,

як уві сні.

так мало — вирує істерика.

два дні:

це час насправді чималий,

а поготів для тих,

у кого завсігди

все має бути день у день.

два дні:

цілком достатньо —

це ефект метелика:

слова необережні

тягнуть непоправні наслідки.

два дні:

так мало,

а часом — до біса багато.

це нервів струна,

тонка, як нитка.

я можу поділитись тими днями,

відсипати з кишень

по жмені годин

до ваших долонь.

два дні:

крихкі, але вагомі.

вони можуть буть ліпшими

двох десятиліть, що минули.

два дні несуть когось на крилах —

тандем: бражник і аполлон.

бражник уночі

впліта гіркий нектар у сни,

в безсонне царство,

на будь-який поверх.

аполлон — це денний вісник,

знає кожну квітку

в радіусі п’яти кілометрів.

охмелений пилком

найсолодших із них.

та в них мета одна,

хоч і нездійсненна, як не крути:

приборкать петлі часу й ха‌осу,

нести крізь ці світи листи.

***

два крильця складені для всіх.

о, диво, диво у симе́трії.

два дні — вже давно страчені,

як пісні Офелії.

ключами в'ється щастя в далині.