Розділ дев’ятий

І, от що дивно - ми порозпитували усіх на тій вулиці: повій, писарчука, чоботаря, вартового - ніхто того лисого лікаря і не роздивився як слід. Наче він з ними не балакав, а сидів удома. Але балакав він з ними багато, щось радив таке лікувальне. І от що казати? Щоб вони цього не робили? Чи це просто не той лікар? Тут же вони, поруч з базаром, працюють. Один он як зуби дере, крик чути аж у горах, другий щось на собачому салі варить, третій каже якомусь дядькові, щоб дружина того дядька наловила повен оцей кошичок живих чорних тарганів і йому, лікареві, принесла. А я думав, що таргани смугасті.

Вовк тільки зітхає. Але ті троє не такі старі, як наш лисий підозрюваний, молодші. І вони його не тільки бачили, а й посварились, бо він їх почав вчити, як якусь там хворобу лікувати, а отой, з собачим салом, здивувався, що так вже ніхто не робить, як він каже. Вовк тільки очі вирячив, мовляв, панове поважні, я ж не лікар! Ви звичайними словами скажіть, що він не так радив, це нам допоможе.

Той своє ще раз перемішав, з вогню зняв, руками розводить.

- Пане Вовче, то ж радив він правильно, та такі в нього ліки, що зараз неможливо хворим людям дати. Змій-трава тільки в люту посуху росте і сирою вживається. Того мені й дивно.

- Той, кого ми шукаємо, дуже старий. Він вчився в Білі Дощі, коли ріки пересихали.

- За сто років тій людині життя, пане поважний. А зуби всі.

- Та нам самим цікаво, як то він так зумів.

- І нічого доброго з той людини немає, якщо ви двоє ним цікавитесь. Це як з Ящірками - наче ж розумні люди, а плодяться тільки між собою.

Я питати не став, бо тоді трохи зрозуміліше, чого в пані тої Кролиці такі перші діти вийшли. От тільки чого на ній злі чари? Хто з ким спить, то біда Тласольтеотль, але буває усяке, та й Ящірки вкупі тримаються, на своїх чаклувати - біду на всіх навести. Тобто то не дід, чи хто він їй там. І це не свекруха, бо чари ті накладені ще давніше. От нащо так робити, щоб у майбутньому в людини горе стало, якщо можна вбити зараз? І ким потрібно бути? Я не знаю.

І тільки ми повернулися та мене засадили за написання звіту за три доби, як прийшов хлопчик і приніс нам запрошення. На дорогому папері, білому, ще й друковане! Хто то такий чемний? І імена незнайомі. Я високому показав, він теж здивувався, а потім і пригадав - це оті, з килимами та конем. Ткаля! Вона хоч жива? Бо людина з переляку вмерти може.

Але ж нас запрошують. Тобто не на похорон, бо було б те написано в запрошенні. Може, щось заплатять, бо я тих грошей в очі не бачив, що вони нам мають дати за порятунок доньки. Або хоч нагодують. Мабуть, нічого смачного в них на столі не буде, я ж не знаю, що то за люди.

То ми й вбралися-вмилися і пішли. І от з їжею я помилився. Стіл мало не вгинається! Ксоло печена, ксоло копчена, качка смажена, кукурудза варена качанами, кукурудза варена чищена з підливою, якесь варення, помідори печені, помідори солоні, помідори сирі, риба смажена, жаб’яча ікра смажена, індиків смажених аж трійко розсілось.

Ткалі мати самі печіночки підкладає, ще й встигає бідкатись, що вони нашвидкуруч готували, то тому так мало їжі. Мало? Скільки ж тоді в них “багато їжі”? Вони не худенькі, але навіть в мене вже не влазить варення. Високий індикам ніжки повиїдав, більше не хоче.

Ксоло під столом розлігся, я на нього ледь не наступив. Це не на сніданок куплене, а господині улюбленець, до людей лащиться, руки лиже. І худий.

А батько ніяк згадати не може, з чого те полотно виникло. Дитина в них з дому не виходить, а як ходить - так до жерців Міктлантекутлі, її вони мають вивчити. І дитина та хоче з власної волі, а не для того, щоб біду одвести. Але хід до духів вона теж сама зробила.

О, ткаля щось каже. Що?! Вона їм на похорон ткала? Зрозуміло! Вони її зловили на те, що вона вміє вже. І на добрі почуття, мовляв, діточок ніяк поховати, нема в що загорнути, нема чим обмити. От тільки власних дітей в духів не буває. А вона не знала.

- Так то чиї діти були? Бо духи на дотик - як вода, а то мерці були справжні. Троє дівчат, вже в дорослих спідницях, але ще без сережок.

То їм років по десять-дванадцять було. Треба дивитись, чи не вбили когось.

Але от що ще дивно - будинок в цієї родини новий, тобто духи не можуть використовувати згадку про перших хазяїв. Тому і ксоло на подушках спить, вони духів чують добре. Ткаля з ним тепер панькається, грається, від молодших братів захищає. І добре. Духи не люблять котів та собак, то, може, не полізуть до неї знову. Та й заплатили нам добре, пів диска, двадцять п’ять кілець кожному. Двадцять, по п’ятірці ми віддаємо осередку.

А так - гроші! І всі мої! Дощок куплю! Сарай збудую! І ще підсвинка куплю! Високий з мене сміється. Ну, кому що. Мені спершу треба матір забезпечити, щоб сусіди з неї не глузували. А от що з тими грошима, що залишаться, зробити - то вже добре обміркувати треба. Дротиків купити, чи що? Так я ж духовним обладунком - звір, рук не маю. Сховати? Не знаю.

А ще я не знаю, чому мені треба переписувати на один аркуш ось таку купу різних звітів про рівнинні клани та їхні звичаї. І Сокіл та Яструб - це гілки Сокола чи все ж два різних клани? Ви ж якось домовтеся? Та й Яструбів не бачили досить давно, ще як Білі Дощі нарешті водою пролилися, а не пилюкою, як було, тому ті часи посухи так і називають, то про Яструбів і казали тоді.

Дізнатися б, що з тими Яструбами стало. Бо щоб увесь клан зник - то довго людей вбивати треба. Або якісь хвороби водночас. Чи ото люди кажуть, що можна так проклясти, щоб у клані тільки хлопці народжувались, клан же йде від матері, якщо одна дитина або сирота. А як не одна, то другій дитині чи скільки їх там, вже вибирають. А якщо дівчинка, то завжди йде до материнського клану. Це я ще в школі вчив, бо то ж важливо знати - хто кому родич. Бо Гадюки на світі вже є, більше не треба. Вони не те щоб дуже злі, але от падлюки.

Про Вовків ото цікаво написано: вони ніколи не рятували людину, що потопає, бо це таке покарання за гріхи. Тепер вже рятують, але все одно краще біля них або вміти плавати, або взагалі до води не доторкатися.

А з Псами сміхота - вони ніколи не беруть у руки пташиного пір’я, щоб духи душу з тіла не вирвали. І птахів не чіпають. А, може, й не смішно - в нас, річкових, ніхто не виходить вночі на дитячий плач, особливо, коли з берега чути. А стерв’ятники усім братством не їдять раків, бо раки теж пораються з мертвими. То я на рівнинах пташок в руки брати не буду, якщо мене туди доля притягне.

От що ще мені цікаво - чи питав ще хтось у лікарів про того, лисого. Бо він таки ж лисий, а не голений, згідно зі свідченням людей, сам казав комусь. І як то так - його багато хто бачив, знають, хто він, але не на ім’я? Може, він все ж дух? У духів імен немає. Але ж нам казали, ворожка ота, Іштлі, що в лисого аж дві долі є, тобто він аж ніяк не дух.

А хто? Нащо йому дядькові діти? Чому він зіпсував коло? Простіше побитися з тим, хто робить неякісні речі, а не ламати йому начиння. Але ж в дядька гарні горщики, аж один на столі в тих, що нас тоді в гості запросили, стояв. З варенням!

І, якщо він думає, що врятував тих дітей, то від кого? Дядько над ними трусився, тітка з рук не спускала, хоча вони вже бігали добре. Хвороби в нас з річки взимку приходять, та в дядька гарна тепла хата, вони б не померзли.

О, вже й обідати час! В мене ще є той клунок сушеної риби, головне - її з’їсти якнайдалі від паперів. Звісно, можна піти поїсти безкоштовної каші, але такою кашею треба чаклунів катувати. Як можна настільки погано зварити? Це ж глина якась, а не каша. З неї можна свисточки робити! І ще й не солона зовсім. Тут же сіль роблять!

І я от ще чогось не розумію - чого не можна піти до жерців Камаштлі та подивитись, хто в місті сто років тому народився? А, то не я один такий розумний, вже три рази питали - а немає саме його в записах усяких. Дійсно немає. Бо знайшли дещо цікавіше - клан Метеликів прийняв до себе хлопця шести дощів, з клановими знаками Черепахи.

Отакої. Черепах як клану немає дуже, дуже давно. Ще давніше, чим сто років назад. Їх вирізали до немовляти у Війні Гадюк. Головним чином за те, що вони, Черепахи, налітали на прибережні поселення і захоплювали полонених для того, щоб їсти їх дорогою кудись. На третьому поселенні Гадюки сповзлися докупи, принесли велику жертву Уіцлопочтлі, найбагатшу родину зі свого клану, і пішли воювати. І от з того часу про Черепах як клан і не кажуть. Хіба що вчитель дуже поганих учнів з ними порівняє.

Як то так вийшло? Людина стільки не живе! Чи Гадюки щодо Черепах не брехали, що вони, тобто Черепахи, були якісь невмирущі? Але вбивати Черепах можна було, як і всеньке живе. То треба до Гадюк йти, а вони ж далеченько живуть. І мене не пустять, бо я ще тільки підмайстер. Ще й Ропуха. Ми з ними у сварці з того часу, як дерева на небі росли.

Але мене ніхто й не питав, бо до нас прибігла та сама жінка, яка підсвинка ловила. До неї донька прийшла! Воно б нічого такого, от тільки ця донька принесла подарунок, а ще - втопилась, коли великий паводок був, тіло потім знайшли та поховали, як треба. То чого б її привидом ходити?

То жінка зразу, з тим подарунком, пішла до нас. Доньці сказала, що в неї є коханець, то вона йому піде похвалитись. Брат Паскаль як зрозумів, що вона від нього хоче, то аж очі витріщив. Ну не мене ж в коханці записувати!

Але з тими сережками, що подарунок, вже щось не те. Вони мають бути важкі, бо з кісток вирізьблені, а вони легкі, наче ниточка. Брат Паскаль їх зразу на вівтар поклав і мене туди ж тягне. А вівтар Тецкатліпоці тут знатний, не з малюнками, а з цілим кам’яним звіром за ним.

І що далі? Ой! Ті сережки спалахнули, як ми на них кров пролили. А звір облизався. То й жінка б згоріла. Це що ж вийшло? Лисий за нами слідкував? Та вирішив прибрати свідка? Я ж у тітки сплю, то й чую, як дядько Пацюк свого брата, що в міській варті служить, питає. Та й я того Пацюка, що мені не дядько, попитав, про глиняні пиріжки дізнався. То жарт такий, щоб люди зуби поламали. Чи хтось для лікаря хворих вишукує. Та не тільки про пиріжки він казав, а й про страшне - як всяких убивць шукають. І як убивця свідків знищує. От дуже схоже. І отепер зрозуміло, що наш лисий - людина. Духи так складно не можуть зробити, їм сором, провина та свідчення не відомі. Погано.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.