Розділ дев’ятнадцятий

Туман є, виходу немає. І живими людьми не тягне. І що ж його робити? Вилизатись? Чи не треба, я ж не кіт, звіру вподоблюватись не можна, бо ним і залишишся. А ще цікаво, де ж дружина того чаклуна? Я двох них біля хати бачив! Невже вона не буде допомагати чоловікові? Навіть бандити родиною тримаються, а тут - ще гірше!

Чи вона вже допомогла, тому я й вийти до людей не можу? Не знаю. Але я додому хочу! А Кажана я тут теж не чую і не бачу. В стінку якусь мало головою не врізався, і все.

А що ж його за стінка? Стінки завжди бувають від чогось. Або тином. Або залишки того, що було раніше. Нагору видертися, чи що? Але там може бути дах. А нема більше чого тут робити! Лівою лапою, потім правою, потім вже задніми. О, стінка м’якенька. Тут не лізти, дерти треба! Дерти-роздирати, на дрібні шматки! Отак! Отак!

Ой! А я де? А я хто? Руку бачу. Або обладунок якось знявся, або я сиджу невідомо де. Не на болоті! Не біля човна. І не біля річки. Бо водою не тягне. І трава якась така, сіра. Це все ще світ духів, бо в мене рівні ноги. Куди я вліз? І звідкіля виліз? А тут ще хтось є.

Якісь діти, з землі ростуть. Сплять, але їх руки - земля, їх ноги - земля, а тіло людське. Я вщипнув одного з них - людина! Шкіра, тепла. Хто вони? То не оті, з глечиків, бо старші. П’ять-шість дощів, бо на плечах і грудях знаки вже кланові. Ромб, в ньому ще ромб, вибиті, не рубцями зрізані. Хто то? І чого вони всі хлопчики? І в них є руки та ноги чи нема? Але піднімати я їх не буду, бо не знаю, нащо вони тут лежать. Сплять собі, то нехай сплять. Просто дивно якось. Чи їх всіх духи вкрали? А вони якісь, як близнята. Чи і є близнята, п’ятеро однакових, шестеро, десятеро. Чотирнадцять? Ой, щось тут не те. Так багато близнят навіть у кицьки не буває! І вони всі міцненькі такі, а в живих близнят чим їх більше, тим вони кволіші.

А тут все одно нічого робити, то сиджу та на них витріщаюся. Ой! Один землею розпався. Що то сталось? І хтось йде до мене. Важко. Дорослий хтось. Хоч би Кажан.

А ні. Давно не бачились, вперше побачились! Лисий! Той самий.

- А ти хто?

- Ропуха. Завжди Ропухи. Де б я не був - сидить собі Ропуха.

А він мене бачить чи чує? Бо не відповів, але вже дражниться.

- А вони живі?

- Ні. Вони ще тоді вмерли, як я таким малим бігав.

- А чого вони тоді сплять та чому однакові?

- Бо мій батько дуже хотів, щоб я довго жив. То я - колодязь.

- Тебе так звати? Сенот? Чи як це буде?

- А ще знаючий! Отак вас вчать! Не звати мене колодязем, а я сам - колодязь духів!

А воно що таке? Вперше чую. Але мовчу. Бо зрозуміло, що то біда в лисого велика. Не хвалиться він таким.

- То ти що, заблукав?

Ні, він дражниться. А в зуби затопити йому можна, але без зброї я - мокре місце.

- Заблукав. Куди ми котимося? Знаючий заблукав у світі духів. У світ духів пустили підмайстра. То ж тобі смерть. Повільна. Від спраги.

Як би це йому в вухо затопити?

- А як це ти так сюди прийшов? Ти часом ніякої стіни не розбивав чи з ями або нори не вилазив?

А він звідкіля знає?

- То знаю. Деякі чаклуни можуть заривати людей у своїй голові. Як ото м’ясний хробак робить собі хатку в м’язах тварини чи людини. І, якщо звідти вирватись, то не можна повернутись туди, звідкіля прийшов.

Мені це ой як не подобається! Я не можу вийти зі світу духів, а ще й оце згори гепнуло.

- Вийти кудись, до людей, я можу. Але я - колодязь. Я не можу тут бути і не можу бути серед людей.

Я мовчу. Бо щось він дивне каже, а в мене нема зброї.

- А тепер слухай мене, недомірку. І слухай уважно Якщо ти дійдеш до якихось людей, то ти передаси своїм недолугим друзям, що я - колодязь духів. А якщо ні, то я тебе вб’ю. І родичів твоїх - теж усіх. І сестру. Я зжеру її з усіма хрящиками. Чув?

Та чув я, чув. От тільки чому це ти мені допомогти хочеш?

- Імені не маю, бо ніхто його вже з мого клану не вимовить, родичів не маю, бо клан мій вибитий. Вмерти не можу. Це що, життя?

Як так подумати, то дійсно важко йому. Але нащо він дітей краде? Що він з ними робить?

- Спитай у своїх недоумків, пуголовку, що таке колодязь духів. Бо до Ропухи тобі ще рости й рости. Якщо виростеш. Акиш! - ще й рукою на мене махнув, як на курку.

А він мене дійсно кудись вигнав. Бо трава зелена, сонце світить, нога кульгава. А я посеред степу? От чого він казав “якщо дійдеш”. Ах ти ж падло лисе, ім’я загубило! Я тобі яйця одірву, як наступного разу побачимось! Вони тобі все одно не потрібні вже!

А побачитися ми можемо швиденько, якщо я не знайду води чи людей. Я тоді буду за ним ходити і на лисину йому плювати! Чи ще щось таке робити, щоб він не міг сховатися гарно. Бо кажуть, що якщо людину не поховати та кістки звірі розтягнуть, то буде та людина привидом ходити. От і дізнаюся, хоч і не хочу.

А інших людей тут нема. Просто степ і сонце. А інших людей тут нема. Просто степ і сонце. Та ще чиїсь вівці. Їм добре, є що їсти. А я як поїв того коржика, так і не їв. А вівці знають, де вода. Піду за отарою. Як не вони знайдуть, то когось зустріну. Диких овець таких не буває. Або мене чабан приб’є, бо хто ж його знає? Я не схожий на гарного хлопчика. А цікаво, коли вівці воду п’ють? Сонце високо, а вони стоять, смердять, жують. І яку ще сестру? В мене нема сестри. Чи поки що нема? Бо про Сомів кажуть, що їм достатньо подивитися на жінку, і в тої вже спідниця коротіє. Сом наче непоганий, працьовитий. І матері веселіше буде.

Але то вже не моя біда. Мені б якийсь затінок та воду. А тут дохла змія лежить і дохла вівця. А вівця ще й обдерта. Скільки м’яса пропало! І до мене їде якийсь дід. Тут степ, коні дешевші. Їх тут більше.

- А ти хто?

- Ропуха!

- То й кумкай собі подалі! Ходять тут усякі! А потім від них діти безголові народжуються!

- То чаклун, жінку попсував. То вам, пане до знаючих треба.

- Це отакі тавровані, як ти? Дурна худоба!

- Я вже вбивав духів, пане. Їх плоть гірка.

- Що ти там кумкаєш. Одного духа вб’єш, за нього помститися десятеро прийдуть.

- Хіба духи мстяться?

- Тьху, річковий! В нас - мстяться! Бо не розбереш, чи дух, чи то сусід.

Я ж не вдома, я невідомо де. Треба спитати!

- Пане, а від вас Дві Сестри далеко? Скелі такі високі, червоні, на лівому березі річки та на правому по одній.

- Не чув. А річка яка?

- Чорна, з крокодилами. Там ще болота біля неї.

Оце я далеко забіг! Дід не знав, його онука не знала, ледве знайшли вони когось, хто знав, де ті скелі. Три тижні возом їхати! Мене мати вб’є! І осередок! І вуха одірвуть! Мені треба їм одписати, що я тут опинився! Та ще одбив собі всю дупу об коня, про що писати їм не буду. Я й не знав, що верхи їздити так важко. А ще вони в штанях ходять, їм зручніше. Кому? - Та кланові Пса, або Собаки. Вони на це не дуже увагу звертають, в них вівці дохнуть отарами цілими, і ніхто не знає, чому.

А мене вони не дуже люблять чомусь. Чи тому, що я тут незнайомець, чи за те, що знаючий. Осередків наших тут нема, аж до Яру. Яр тут один та великий. Зате про лисого вони чули, ще й обіцяли йому ноги поламати, як він ще раз сюди прийде. Що він їм встиг зробити? Не дав побратися закоханим? А то як? Вбив когось з них? Ні? То що тоді? А ось про це мені не кажуть. Але ж цікаво!

А ще цікавіше, як я стану додому добиратися. Коня мені не дадуть, бо їздити верхи я не дуже, грошей нема. Та й старші в цій родині гостей не люблять. В них біда, бо тих овець ріже хтось дуже так, з однієї родини, та ще й найкращих. І обдирає, бо от якраз цих овець не дуже їдять, але дуже доять та стрижуть, з чорної шерсті нитки прядуть, з ниток - тканину роблять, тканину продають на базарі. А тут ще й я, і руки в мене для їхньої роботи не з плечей ростуть, поки я до овець добіжу, вони в ліс утечуть чи до моря. А собацюр їхніх я боюся.

А людям смішно! Ну я не місцевий, видно ж по мені, тут люди бліді, руді, хати свої з собою возять, бо в них такі шатра зі шкур овечих та кінських, і на одному місці довго не затримуються. І діти в них такі дикі, що я - найвихованіша людина у селі. Але грамотні чомусь. Хто ж їх вчить?

- То як це ти в таке вляпався, що тавро на себе взяв? - а старому цікаво.

- То захотів та й прийшов, та й батько мій їх просив.

- Батько? Власну дитину отим віддати? Він при розумі був?

- А чого це ви нас так боїтеся?

- Вас? Я тут тільки тебе бачу. А інші де?

- В осередках. Це я сюди вискочив.

- От ти дурний! Хіба духів арканити не можеш, щоб їхати куди треба?

- Не вчили мене ще, та й річковий я, ми духів їмо.

Отепер він, старий той, злякався. І чіплятися до мене перестав, зразу очі в землю і мовчить.

- То що ж у вас таке, пане? У вас списи та луки, ви вовків канчуками б’єте, а я один та без зброї.

- Таке в нас, що не ропухам тут кумкати!

Та що ж його таке! Як Ропуха, так ні на що не здатен?

- Ти того не можеш, що нам треба. А схоже, що в нас шкуровиверт завівся.

Та я такого слова і не чув! Воно хто чи що?

- Людина, яка вивертається вовком. Назовні.

А це як?

- От я й кажу, що не ропухам тут кумкати. Біля ріки - так, в горах - отак. Та й бігати тобі не дуже. Тут тутешній треба.

- А вистежити його через світ духів не можна?

- Та якби можна було, я б з нього два килимка зробив би вже!

- А чого з нього? Хіба то не може жінкою бути?

- Не може. Шкуровиверт завжди чоловік.

- А звідкіля той шкуровиверт береться?

- А хто ж його знає, дитино. Він просто береться.

- А як?

- А я не знаю. Просто хтось перестає спати, а потім вже назовсім стає вовком посеред людей.

І що ж його робити? Допомогти нема як, залишатися з ними мені важкувато, а пішки до Яру я йти буду дуже довго. Чи спробувати його пошукати, того шкуровиверта?

- А я можу по сліду йти, там, в світі духів. То можу й пошукати.

- Як? Ти ж дитина. Тебе духи розірвуть!

- А там можу багато що. Вже вмію та можу туди зайти, чи вийти. Обладунок маю. Та такого, що ви й не бачили!

- І хто то? Воїн могутній? Чи пташка?

- І не те, і не те. Звір Тецкатліпоки!

- Не бачив я такого, але якщо звір, то користі від тебе не багато буде. Вовк той величенький.

- То й я не маленький. Там. І вмію виривати горлянки. Кров, вона солона.

- А як то такий могутній воїн аж з ріки, мало не вмер від спраги тут та злякався наших цуциків?

- То я ж вам, пане, не кажу, як ви рибалите.

- То я й не рибалю, тут риби немає, все сушену продають.

- Кожен своє вміє. Я вмію духам і людям-чаклунам горлянки виривати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.