Розділ шістнадцятий

І ото тільки я зібрався розкладати папір , як до мене підходить якийсь розцяцькований хлопчик і дає мені цілий сувій паперу, ще й зав’язаний гарним вузлом. Це що, запрошення в гості? Хлопчик і в сережках, і у браслетах, і волосся плетене, і сандалі розмальовані. І це саме мені принесли. Дивно. Я ж не хтось важливий чи розумний. А прочитати треба, бо на мене всі витріщились.

Отакої! То від тої ткалі. Вона з клану Сови. Не знав. Ну, де сова, там і Володар Міктлану близенько, зрозуміло, чого її до жерців тих тягне. А ще Сови дуже багаті. Дуже. Вони золотом та залізом володіють, і заліза в них ще більше, чим золота. І мене, Ропуху, запрошують у гості. Тільки мене. Якби я був старший чи вона, то можна б було подумати про щось більш розумне чи корисне, або про те, чому вчить Тласольтеотль. Але вона ще не носить дорослих сережок.

Нащо їй я? Та чи треба комусь казати? Брат Паскаль чимось своїм зайнятий, брата Тескаля я сам боюсь. Вовк на мене дивиться.

- Побачення? - Кабан шкірить зуби.

- Не знаю, пане-брате. Дивно це.

- Як дивно, то тим більш треба йти. Хоч вам і рано ще. А що тебе запрошують - так вона тебе і запам’ятала. Зуби та мордяку.

То я причесався та й пішов у ті гості. І от те, для чого мене кликали, то я не зрозумів. Нагодувати - це добре, але поїсти я і в осередку можу, чи на базарі щось купити. Овечий сир на базарі теж продають, хоч і не такий смачний. Але що то за малюнки такі, що вона їх мені принесла? Це - малюнок на спідницях тих дивних покійниць?

Вже щось! То вона у жерців Міктлантекутлі розпитала, що до чого. А це дивно, що духи просили в неї таке, чого тут не роблять. Тут ховають голими, тіло згортають, як ото сплять. Якщо покійниці були рівні та вдягнені і треба було червоне полотно, то вже треба питати клани узбережжя: Павук, Краб, Качка. От там так ховають. Її спершу збило з пантелику те, що полотно було кривавим, а не фарбованим. А потім вона й здогадалась.

Бо духи за людьми повторюють, недарма вони з дзеркалами пов’язані. Тобто колись був пишний похорон десь та когось. І був не так вже й давно. Тобто це навіть могли бути їх родичі, якщо чоловік пані Сови не з іншої гілки Сов, а звідтіля. Але то вже треба питати, та ще й не мені. А мені треба підмітати та прибирати. І за конем, на якому хтось приїхав - теж. Бо кінь наробив купу саме там, біля нас, де люди заходять. Цікаво, кого це принесло, що він прив’язав коня до дверей нашого осередку та подався кудись? Що то не жінка, це я вже побачив.

- Не підходь до тої кобили! - Вовк прийшов. - Власник каже, що вона на дах видерлась. І він її до нас привів.

- А високий дах?

- Як ото на осередку. Я зараз когось покличу, хто вміє виганяти духів з тварина, щоб тварина живою залишалась. Я б їй горлянку перерізав, а власникові шкода!

Мені таку гарну конячку теж шкода, то я і мовчу.

- То про ті візерунки на спідницях - Черепахи. Чисте кланове шиття, діти від двох гілок одного клану. Мабуть, біля них все ж крутився наш лисий.

Забагато лисого на один шматок землі, як на мене, але я мовчу.

- Сови самі пов’язані з Павуками, а Павуки - взагалі морські люди. Так що все може бути ще гірше, чим нам здається.

А що, може бути ще гірше? Живі Черепахи, чи як?

- Ні. Але їх ламане письмо міг прочитати і хтось інший. Ще гірший. Просто погана людина.

- А живих Черепах справді нема, пане-брате?

- Нема. Тобі вже казали.

А поки ми балакали, кобила виплуталась з мотузок і видерлась на дерево. Якби чув, то подумав таке, що дурні жарти. А осьо гніда кобила лежить на гілці, гілка тріщить.

- Як кицька. То кобила тої родини, в яких індик балакав. От не щастить їм з тваринами!

- А діти в них є?

- Та є. Дорослі.

- Я думав, що то діти таке роблять, бо схоже дуже.

- Це що ж за діти такі?

- А от як кажуть, щоб відчепився - “коли індик розмовляти стане”.

- Ні. Не схоже. Бо про кобилу ніде так не кажуть, а на дерево має видряпатись свиня.

Кобила тим часом змогла злізти.

- Не подобається це мені! - Вовк обережно підійшов до неї ближче.

- То ви з нею щось зробите чи ні? - до нас підійшов товстий лисий дядечко з чорним намистом на шиї.

- Та робимо, робимо. З дерева вона вже злізла, бачите? - Вовк вправно збрехав.

О, до нас йде батько ткалі. Біжить навіть.

- Щось сталось? - Вовк радісно вишкірився.

- Сталось. Ви мою дружину не бачили? Казала, що не може спати, бо хтось по кімнаті ходить. І ксоло гарчить, а нема нікого. То вона до вас пішла. І досі не повернулась.

- А вона сюди приходила? - з дверей визирнув старий писар.

- То я вас питаю.

- То я вам, пане поважний, і відповідаю, що сьогодні жінок не приходило. Може, вона не сюди прийшла?

- А куди ж іще? Ми ж усі духів бачили.

Питаннячко. Може, в неї коханець? Але я мовчу, бо мене ніхто не питає, і той чоловік ще образиться.

- То в нас ще три осередки є, до вас ближчий той, що біля річки.

- То ми їх не бачили, а вас бачили. Особливо того страшного плямистого котиська. Такий килим буде!

Ну чого мене всі хочуть оббілувати? Ну чому? Ну навіщо?

- Та не з твоєї шкури, а малюнок такий! Таке гарне хутро під ноги класти шкода, та й міль може побити.

Хоч десь я гарний! Шкода, що не можна людям так показатися. Багато хто б перелякався! Але не виходить ходити в духовному обладунку тут. Ніхто не може. А мені ще треба слухати, що пан Павук каже, бо він все-таки з Павуків, це жінка в нього Сова, і тому ткаля в них Сова. Бо в них, у Сов, у батьків його жінки, була, та й зараз є, дуже гарна скляна річ, такий глечик з чотирма кольорами. І отой глечик старий. Можливо, навіть роботи Черепах. Можливо, через нього духи і проходять, бо колись Сови трошки родичались з Черепахами. Дуже давно, ще до Білих Дощів.

Ой. То в них в хаті є хід до духів?! Я б там не жив ні доби! Вовк на пана Павука теж вирячився, але, як дуже вихована людина, не каже нічого. Бо той глечик ще й прикрашений усякими символами плодючості. Тобто бити або викидати його якось не зручно.

І треба шукати пані Сову, бо якщо то з нею пов’язано, то з неї треба духів виганяти чи ще щось. Та її молодших дітей теж дивитися треба, бо хто ж їх тепер знає, що в них сидіти може. Духи дітей люблять. Особливо - їсти. Того і зрозуміло, чому так вийшло з тим кривавим полотном. А так і не подумаєш, що в такої родини з такого клану можуть бути біди з духами.

І нарешті я їду додому! Бо дітей сусідчиних обдивилися, визнали, що вони - люди, а як вони люди, то хай живуть у себе вдома! А вони тільки мене тут і знають. То я їду додому, разом з ними та Кабаном. Кабан має щось забрати з нашого осередку. А я скучив за річкою, рибою, сусідами. Та й треба подивитися, як там наш сарай? Сом клявся та божився, що допоможе.

А ще мені ну дуже цікаво, чого це саме Сом почав залицятися до моєї матері. Не може ж він настільки любити смажену рибу. В селі на березі ріки. Він же не рівнинний, не лісовий. Сом - такий самий річковий клан, як і Ропуха. І удова в моєму селі - та по дві на кожній вулиці живе. Ріка - жорстока господиня, помилок не вибачає. А якщо Сом щось не теє робить? Не дарма ж кажуть, що “ріка закону не має”. І йому треба прихисток від знаючих?

От саме вітчима-чаклуна мені не вистачало! Тому й Кабан біля мене на возі вмостився. Він чаклунів винюхувати вміє, як ксоло. От дивно, чому є клан Псів, але немає клану Ксоло? Ксоло ж духів ой не люблять!

- Ти коли-небудь бачив ксоло у світі духів? Ні? То треба тобі показати, як повернемося.

Мені це вже не подобається. Я вже чув, що тварини виглядають для духів так само, як і для людей. То з ксоло якось не так, чи що? Почекаю.

- Здивуєшся. Всі дивуються, як бачать. Деякі навіть перестають ксоло їсти після цього.

Я що, мала дитина? Все життя їв ксоло і буду їсти! Хіба що там це люди. Тоді погано виходить. Тоді не буду їх більше їсти, якщо людьми побачу.

То ми доїхали потихеньку, ще й під вечір. То всі сусіди повитріщались! А сусідка, та, що з Коней, не вірить. Дивиться на дітей, руками махає. Діти вищать, чоловік її аж протверезів. І дітей вщипнув кожного. Діти ще голосніше вищати стали. Сусідка тоді і сама в них пальцем пхнула і як заплаче!

Та живі діти, здорові, що ж так голосити? От для чого знаючі є! Щоб в дзеркала дивитись можна було, щоб були ті дзеркала звичайними мертвими речами, щоб діти не губились серед духів!

І Сом видивляється.

- То це ти зробив, Тес Ке?

- Я розповів, робили інші. Моя справа - духів роздирати!

Сусідчин чоловік вже тягне глек нового пива. Краще зразу роззутись та роздягтись, бо я знаю, що він жене! Як не взуття згубиш після його пива, так машталь. Сусідка вже загнала дітей спати та знайшла качалку. Про всяк випадок. Бо буває на світі таке, про що і подумати не виходить.

Мати моя теж дивиться. І не дуже вона мені зраділа. Чого б це? Чи Сом її вже до себе приворожив?

- От раніше ти не вихвалявся, Тес Ке.

- Бо я його бачив, - Кабан втрутився, - це не порожні слова. Він дійсно може. З пазурями, з іклами він там.

- В батька пішов.

Я ж не знаю, чи вмів мій батько ходити до духів. Раніше не знав, бо не питав такого, а зараз і не спитаєш.

- Він там вмів дивитися, як пороги краще пройти. І от там в нього теж ікла були. Зміїні, з отрутою. І річкові духи його боялися.

От не знав! Я ж думав, що батько човни робить та на них іноді торгувати в місто ходить, а от чого його плотогони поважали. Не за човни міцні, хоча і за ними люди приходили, а бійцем в валку човнярську брали.

А так і не видно, бо батько в мене був малий та худий, як і я.

- А ти ще гірше. Бо страху не знаєш. Гірше від брата.

- А його що, теж духи?

- Мабуть. Бо крокодили на дерева не видряпуються.

Сом зітхнув. Та так сумно, що аж підозріло мені стало.

- Та не чаклун я, не вмію! - Сом під поглядом Кабана все ж почав говорити. - І не вмів. Просто я знав його батька. Декілька разів ходили на рівнини. І от мені страшно, в кого виросла мала пискля в пелюшках. Я Вужа боявся, а дарма.

- А чому? - мені ж цікаво.

- Ти його не бачив. А я пам’ятаю, як він духів ковтав. Бачив, як змії здобич заковтують? А тепер уяви таку людину.

Я уявив. Мабуть, зручніше, чим на шматки розривати.

- Але тобі вже не страшно, і от тому мені страшно. Духи ж по крові винищують. - Сом таке при свідках каже? Ой.

- То ж мене вчать, як треба. Батько робив, як сам вмів, а мене вчать, як живим після цього залишитися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.