Розділ тридцятий

І нащо нам було ходити? Павуків серед знаючих багато, клан в них дуже плодовитий та бідніший від Ропух, то вони і йдуть туди, де годують. А коси далеко не всі Павуки носять, а тільки одружені. Лисий теж своїх грошей не отримав, хоч мало з кулаками не кидався на отого, що йому був винен. Бо Вужиха свої браслети покрутила, бабцю порозпитувала - нема в її смерті нічиєї провини, вона просто була дуже стара. Лисий їй ліки дав, але не допомогли вони їй надовго. А от що притруювали її родичі - то до міської варти треба, хай вони шукають, нащо ті родичі так зробили і чому на неї оті трунки не діяли.

Дивно якось. І страшно. Вона ж не багата була, та й клан в неї - Кабани, гілка Смугастих. Вони усіляку городину вирощують і продають. За що вбивати жінку, діти якої вмерли ще тоді, коли річка затопила плавні? Вона жила серед чужих людей, бо не мала своїх. І лисий дивиться на оскаженілих свиней, що гоцають вулицею, з даху, та й ми всі біля нього. Свині тут величенькі.

І вони, ті свині, якось так рухаються. Ото як вояки кудись йдуть. Мабуть, то не зовсім духи чи чиїсь родичі. І ми маємо тікати оце вже зараз, бо усі сидять по хатам, а городина ціла. Свині б усе рознесли, якби були під духами. А тут тини цілі, квасоля - як мальована. Вужиха вже так дивиться на лисого, як ото жрець на полонених, де там треба пузо розрізати?

- А то - не я! Тут є хтось, хто керує свинями, бо чого б це я собі таке робив? Я вмерти не можу, але на шматки бути подертим теж не хочу!

- То не отой Павук? - Вужиха браслети свої крутить так, що й не розбереш, який там візерунок, а свині і не рохнули. Ото пруть мовчки до тої хати, де ми сидимо, і пруть.

- То в мене нащо питати? - лисий руками сплеснув.

- А в кого ж іще? Ти допомоги просив, ти нас сюди привів. І це дуже схоже на засідку.

- А Павук з ваших!

- А оті ноги з руками ти приніс, а не він! Може, ви змовились.

- Щоб вас двох вбити, мені таку дурницю робити не потрібно. Я ж вам можу просто приготувати обід і ви спокійно помрете без усякого чаклунства, ще й ніхто не здогадається, що то була не квасоля.

А де ж той свинячий отаман, що його тут не видно? Чи її, бо з тими чаклунами не зрозуміло, хто до чого хист має. В одному селі хлопці дівчат присушують, а в іншому - навпаки. Наскільки я знаю, то ми оце нещастя на тому світі побачимо, коли свині нас зжеруть. І буде це вже скоро. Бо зброї в нас немає, куди на таку шкуру з ножем з ікла? Тут лук потрібно мати, і стріли, які обладунки пробивають. Бо ті обладунки якраз зі свинячої шкіри і роблять. В острівних людей ще якісь такі риби є, я на базарі дорогою бачив, що хтось продавав, і спитав, з кого то панцир. А тут зі свині якось шиють. Та й навіть якщо б в нас був лук, то з нього ж треба вміти стріляти, а я тільки дротики кидати вмію.

Лисий теж не вояк, руки береже. І що робити?

- Ви удвох можете вискочити у світ духів?

Ти диви, який добрий став!

- А чого це ти за нас так переймаєшся? Не мати ж, не батько.

- Бо вам ваші повірять, а мені - ні. Тут щось таке сталось, що ми свідки небажані. Гроші несправжні роблять, чи ще щось. То зможете чи як?

Має йти Вужиха. Я ще волосся не зрізав, моїм словам сили бракує у суді. І за жінкою тут не так дивляться, як за чоловіками. Вона проповзе якось, чи прослизне, як там Вужі у клані жартують.

І отут я побачив. Побачив лучника з коротеньким, мисливським, луком і стрілою у руках. То не на свиней. То вже на нас. Бо свині його не чіпають. Що робить? Тікати? Свині унизу облизуються. Де Вужиха? Тутечки Вужиха, на солом’яному даху лежить, ми й не почули, як стріла пролетіла, є такі, на птахів полювати, що не свистять та не виють у польоті. Вужиха і не зойкнула, бо їй та стріла шию зразу прошила.

Треба його якось зняти. Треба якось ввійти у світ духів, поки з мене не зробили головну мішень на святі! Людина до того лучника не дострибне, а от величенький звір Тецкатліпоки, з товстим хутром - зможе. З мене велика жертва, Чорне Дзеркало, тільки допоможи кинутися як слід!

Вийшло! Ото якийсь камінь з очима - то той лучник. Роздеру! Лучник встигає вбити трьох піхотинців, так у школі вчитель казав. То я ті троє чи все ж четвертий?

А він від мене тікає, швиденько так! Не втечеш! Я не знаю, що ти робив у селі, але чар тут наче не було! То не наші справи! А ти, недоумку, взяв і убив людину ні за що! Я про таких тільки чув. І чув таке, що вас у жертву Тецкатліпоці приносять. Повільно. Тобі я такого щастя не подарую! А він це теж знає, бо чимось в мене кидається. Мабуть, то стріли. А якщо то стріли, то вони колись закінчаться. Сагайдаку на ньому там я не бачив. Трошечки ближче! Є! Він вищить і схожий на равлика. Тільки в того равлика хатка по всьому тілу росте, то я спершу і подумав, що то камінь. Тонка хатка, і живе м’ясо, яке кричить без свого захисту. Кричить і плаче. І вищить вже без слів, усе тихіше та тихіше, і його кров солона і гаряча на моїх іклах. То зовсім не той чаклун, що мало не порубав мене на печеню.

А тепер треба йти до осередку, тільки от як? Де місто? Чи шукати тут Кабана? Де він - там і осередок. Або Вовка, в нього такий обладунок, не забудеш. Вони не зрадіють. І ще ж чоловік Вужихи, йому теж горе.

Треба винюхувати, як собачка. Наче отамечки щось схоже. Отам, далеченько. А куди подівся лисий? Чи він мене не приб’є? Він може. Наче за мною не йде. Але хто ж його знає. Краще думати про Вовка. Він пішов додому спати. Цікаво, чи сподобався його дружині той кріль? Наче ж такий, гарненький, чорненький. Так, можна й подивитися, де я, бо Вовк ото теж так зайшов ненадовго, а ми його шукали по всьому місту. Смішно. Вужиха тоді так стрибала на кожен шурхіт, наче там хтось хотів нас зжерти. А воно отак вийшло. І вийти до людей я не можу. Не бачу нічого, крім туману, ще й спати хочеться. А от спати тут теж не можна, бо тоді духи зжеруть, разом з хвостом та нутрощами. Чи спробувати? Боя не знаю, скільки вже пройшов, зате знаю, що далі вже ноги не йдуть. Чи лапи. А запах загубився. А дійти треба, бо хто ж Вужу скаже, що з його дружиною сталося? Лисий за нас свідчити не буде, і не тому, що паскуда, ще й тому, що не з братства. А шкода, гарний би знаючий він був.

І я бачу щось червоне, яскраве попереду. І швидке. Духи розфарбувалися? Як би мені ото на ноги стати і не послизнутися, тут йти важко, ще й мокро, хочеться лапами постійно трусити.

Я Вовка шукав-шукав, а він мене сам знайшов, з отим ксоло, що ми у сусідки купили. Корисний який ксоло, я на нього тоді кричав, а він не з’їв мене навіть, а тільки узяв в зуби та й викинув до людей, на тверду підлогу, ще й носом об неї. Вужу під ноги. Отому самому, з однією ногою, що чоловік Вужихи.

- Як?

Він вже знає. Ім’я з чорної дошки зникло. Я про це й забув зовсім.

- Лучник. Там щось дуже не те було. Павук з місцевого осередку, отой, що в тому селі живе, може бути замішаний.

Вуж мені просто затопив у вухо, далі не розпитував. Нас усім осередком розтягали, бо я йому в руку зубами вчепився, а він почав мене душити. Я ж не вбивав його дружину, я ж того лучника загриз! Роздер.

А потім я все це розказував, з руками на вівтарі, і звір Тецкатліпоки терся об мої брудні ноги. Негарно якось вийшло. З другого боку, ворожа кров їм обом сподобається. А з мене - п’ять свиней чи двоє людей. Де б тих людей узяти? До міської варти піти, злочинців у них викупити?

- Не бреше. Звір до нього лащиться.

- А мою дружину, мабуть, поїли оті свині! Бо якби не ксоло, ніхто б нікуди не дійшов. Свідків в них немає! - на Вужа страшно глянути.

- А лисий?

- Він лисий, а не дурний. Хіба стане нам допомагати знову?

- То хіба ж я знаю. Чи він нам буде допомагати? В нього і питай! - Кабан до Вовка причепився.

Писар мої слова позаписував, мене за вухо від вівтаря відтяг, бо звір уже знову каменем став, а я все ще стою. Ой не так велику жертву приносять! Я й сам знаю, що не так, але подякувати хоч якось треба. Я ж зміг стрибнути на того лучника!

- То свині були кимось керовані? - Кабан ближче підійшов. Упритул.

- Нас під постріл заганяли вправно. Так тварини не роблять. І одержимі не роблять, бо все в селі було ціленьке.

- Це ми вже чули. Ти краще скажи, як той лучник виглядав, поки ти його не роздер на шматки.

- Звичайно. Річковий, темний такий, дорослий, волосся зрізане. І лук в руках тримав, такий, коротенький. Стріли ще в нього тихі були, ми й не почули.

- На Павука тамтешнього можна й не сподіватись. Він отих не видасть, жити хоче.

- А от Павука не чіпай! Він за цим Колом довго слідкує. І от він таке помітив, що вони, оті люди, що годують свиней покійниками, між собою не родичі. І родичами не були зроду. Павуки такі самі дурнуваті щодо похорону, то він і збагнув, що там дещо погане роблять. То він навпаки, усіх їх нам і здав. Але от лисий поплутав нам усі нитки, як то кажуть. Він нам засідку зірвав. І Вуж має тепер право його вбити, як побачить.

- А свині чиї? Що з ними робити треба, щоб вони отак ходили і саме на якихось людей кидалися, а не на все на вулиці, пане-брате?

- А це вже те, за що я Павука спитаю. І повириваю йому ноги. Усі вісім. Бо виходить те, що ті свині були в Колі, з чиїмось душами, які слухались двох чи трьох людей. Одного ти вбив, але тепер треба мені йти до осередку Воріт і просити в них того, хто вміє балакати з мертвими, бо лучник знав, для чого в селі Вужиха. А тобі, пане-брате, треба змити з себе кров і йти спати. В осередку. Бо десь ще заснеш - то можеш провалитися у світ духів і тебе тоді вже ніякий ксоло знайти не зможе.

А я що? Я й так майже сплю, то й добре, що йти нікуди не треба. Тут циновки є, ковдра стара. Зручно!

А от вранці ми удвох, я з Вовком, пішли до міської варти. І зіпсували тому одноокому дядькові з Кроликів увесь сніданок. Бо осередок Перехрестя - то ще під цим містом, під цією вартою. І оце, що сталося - їхня робота, не наша. Бо ховати родичів отако, як у Колі - не заборонено і не чари. То навіть Метелики іноді так ще роблять, гілка Червоних Крилець, щоб ніхто їх візерунки дорогоцінностей не вкрав. Тому вони через одного глухонімі, зате такі сережки роблять!

- І чого я не дивуюся? Ви знов влізли до “Трьох вкрадених синів”. Вони грабували селян свинями, виїдали всю городину, а потім начебто виганяли тих свиней, за гроші, а ви мені усю засідку зірвали! Я тільки не знав, як то в них свині такі розумні стали, поки ви не пояснили.

- Ні, синку, - Вовк так зуби вишкірив, що зрозуміло, чому його клан так зветься, - це вони до нас влізли. По шийку в болотечко.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.