Розділ сьомий

І мене ці духи ще не побачили. Але я знаю, бачив, як кіт полює на пташок чи мишей - крадеться і стрибає, щоб одним укусом прокусити шию. Духи зараз схожі на людей. І їх плоть проходить крізь мої зуби, як вода. Стухла вода, з болота чи поганого колодязя. Хтось щось кричить. Я не розбираю слів. Один дух впав, розтікся туманом. Але інші мене побачили. І зроблять з мене килима! Оце зараз. Бо я занадто швидко до них добіг, високий та брат Паскаль десь позаду.

Ткаля верещить. Я ж її наче не зачепив! Але вона вищить, як підстрелена свиня у плавнях. Навіть голосніше, бо ближче. Я зачепив лапою ще одного з духів, людині так можна випустити нутрощі. Йому, їй, мабуть, так само, бо він відчепився від мене.

У духів хтось врізається. Вони кричать, кричать тонко, страшно, як голодне немовля. Високий! Він їх теж гризе, дере на клапті. І виходить в нього це краще, чим в мене. Ткаля зникає. Куди?! Її інші духи вкрали? Туман пливе навколо нас, крутиться, там видно чорні смуги. І розпадається чорним світлом.

Кімната! Ткаля ридає. Брат Паскаль ухопив її за середину і не дуже збирається відпускати. Високий влігся на підлозі. Я сиджу під верстатом. Розбитим закривавленим верстатом. Гарні в мене були пазурі! А тепер - знову людина, знову кульгаю. І я під тим верстатом, здається, застряг. Голова не витягається. Ой.

Власник будинку обережно дивиться у кімнату.

- Дитино, та як же ти туди пропхнувся? Я зараз піду до сусідів, вони знають, як його розбирати.

Високий підіймається і тягне мене за ногу.

- Ні, пане шановний. Він між рамою і нижнім навоєм заліз, то треба згори все знімати, всі уламки. Хай посидить трохи. І що тепер буде з моєю дочкою?

- Нічого. Поїсть, поспить, і кров повернеться. Тут біда в іншому - як духи до неї прийшли та на таке підбили? Не маленька вже ж, - брат Паскаль нарешті відпустив ткалю і обдивився кімнату.

- Може, залякали?

- Поки вона не оговтається, розпитувати її неможливо. Вона он на Тес Ке дивитися не може.

- Звір. Кіт. Вбиває!

І вона знову почала кричати. А я тепер пояснюй її батькам, що нічого поганого їй не зробив!

Ото тільки ми вийшли, далі вже не наша робота, треба інших знаючих, що заспокоювати вміють, як високий почав реготати на всю вулицю. Це він згадує, як мене витягали? Дуже смішно!

- Хвіст! Як ти хвоста власного ловив, пане-брате! Зроду такого не бачив!

Він ніколи не бачив котів? Осьо на даху один сидить, вмивається. А мені треба було знати, чи то мій хвіст, чи чийсь інший, то я його вкусив. Я ж не питаю, чого він вояком свиноголовим ходить! Свинозубим. Але чому я тоді там не став ропухою? А брат Паскаль так без зброї ходить, а там, серед духів – он з яким мечем. Чому це так?

- Тес Ке? А ти що бачив, коли ми там були?

- Туман, панове-браття, і земля там з туману, і небо таке саме. І духів, блідих, без очей. І оту дитину.

- Добре. Ти духам не цікавий. Поки що не цікавий. Бо як ти там щось звичне почнеш бачити, то духи тебе вже впізнають тоді, важче тобі там буде. Зі мною вони вже вітаються.

- То кожен своє бачить чи кожен різне бачить, пане-брате?

Високий аж зупинився.

- А цього ніхто не знає. Духи хіба що, але їх не спитаєш як слід. Зазвичай вкрадені бачать щось гарне та добре. І от мені дуже не подобається, як вона кричала. Аби з глузду не з’їхала. Її там духи добре обсіли, а тут ти на них налетів.

- Такий налетить - хто завгодно злякається! - брат Паскаль сміється.

- А ким я став, пане-брате? То що, справді звір Тецкатліпоки був?

- Був. Тут їх не водиться, а отам, де ацтеки спершу жили, то ягуаром зветься. Великий лісовий кіт. Рибу любить, пташок, кролів, і людину може загризти. З нього ще плащі шили для воїнів-ягуарів. Тут вони в котів перейменувались, щоб простіше було.

Непогано! Є чим родичам похвалитись!

- А ти б не дуже радів, - брат Паскаль мружиться на місяць, - це ж дикий звір. Духам такого обдурити легше. Запустять тобі перед носом кроля чи оленя товстенького, ти й побіжиш, про все забудеш. Не ти перший звіром у світі духів стаєш. І не першого такого я ховав.

Високий тільки зітхнув. Та мовчу я, мовчу. Як би дізнатися, що саме та дитина бачила? Не в неї ж питати? І не мені.

- Дзеркало в неї було в кімнаті, - згадує високий, коли ми вже прийшли назад, до тутешніх знаючих, - маленьке таке, мідне.

- Звичайне. Зі знаками, - брат Паскаль не здивувався, наче так і має бути.

- Є усякі способи знаки не пошкодити, але силу їх послабити. Тим більш - дзеркало. Зла річ. Живе воно було, поки я його не зламав.

Живе дзеркало? Хід до духів? Це ж що має статись, щоб дитина сама таку гидоту в руки брала? Дорослі - від горя. Від великого горя. Я й сам хотів таке зробити, коли брата хтось вбив тоді. Вже й міді накрав, два наконечники від дядькових дротиків і шматок старої маминої сережки. Воно невеличке, таке дзеркало, з собачий слід, то б вистачило міді. Але я тоді злякався. І добре зробив, що злякався.

Бо тепер я бачив, хто там живе. І їх плоть - стухла вода. Отрута. І допомоги від них можна не чекати. І просити не можна. Ніколи. Нічого.

Але що бачила вона, ткаля уві сні? Таким у вуха чіпляють золоті сережки, дарують спідниці не з магвею, а з дорогого льону, що на рівнинах росте. Чи - кого? Батьків? Братів? Сестер? Улюблену тітоньку? Нареченого? Треба спитати, чи не вмирав у тій родині хтось нещодавно.

Високий плечима знизав. Не вгадав я. Нема там мертвих улюблених родичів, та й з нареченими теж пусто. Її ще ніхто не сватав. Йому цікавіше те, з якого це дива я там тільки правду бачив, у світі духів. Я ж не дорослий ще.

Бо так воно ведеться, що дітей духам легше вкрасти. Покажи їм щось гарненьке, вони і зацікавляться. Золотих метеликів, лужок, товстеньку ксоло, яка грається з кошеням, таке. То виходить що? Духи крадуть малечу. Або таких, як я. Таких, та не таких. Мені хоч зброю залізну показуй - не можу я піти, хто ж матері жаб наловить чи риби? А от дітей, які ще граються в усяке, що ще не знають, що до чого та як воно - ще й як!

Бо дорослі шукають духів або від горя, або для чаклування, або задля прекрасних речей, як оті золоті намистини. Вони ж у того удівця залишились. Хоча я б їх втопив у купі гною. Брат Паскаль мені ще дерев’яну ксоло показував, теж духи зробили. Її гладиш - вона лащиться, як жива. То в жінки дитина вмерла, то вона до духів пішла, щоб вони їй заміну дали. Дали. Отаку іграшку.

І от з-за цього за мене взявся ще один. Вчений знаючий. Вовк, якщо я його кланові знаки ні з ким не сплутав. І я йому не подобаюсь! І почерк мій йому не подобається! І розмова моя йому не подобається! Ну вибачайте! Не всі ж такі освічені! А як він дізнався про те, ким я у світі духів був, так мало свідомість не втратив. Каже, що такого бути не має! Що то - небезпечно! Що на другий раз мене духи захоплять повністю! Що, коли там людина звіром стає, то тут довго не живе! І ще каже, що духовний обладунок - не міняється.

Я вже й високого згадував, бо в нього там - ікла, і казав, що то ж не крокодил з болота, а божественний звір, а що їв, що свистів. Вовк вважає, що з мене діла не буде. І от як мені тепер? То ж не сусідка каже. Я ж про ці обладунки не знаю нічого. Може, він не помиляється. То буду підмітати. Чи переписувати. Чи на ката вивчуся. Все одно не виженуть! Вбити можуть, але не вигнати!

Вовк це теж розуміє. І дуже шкодує, що вже не може випнути мене на вулицю. Бо він таких, як я, з десяток ховає кожен новий місяць. Та я здогадуюсь. Як ми утрьох ледве витягли оту ткалю, то краще не знати, що буває з менш вдалими підмайстрами. Але все одно не треба кричати, що я ті літери якось не з тим нахилом пишу! Як вмію, так і пишу.

Я на базарі бачив одну жіночку, вона дивну річ продавала. Ото як печатка, тільки туди літери пхати можна. Дощечка така мідна. Як Вовк знову галас здійме, то я просто піду і куплю. І він стулить пельку, бо літери там друковані та зроблені правильно.

Але от цікаво, а він ходить до духів? Я б на нього подивився.

- Мені одного разу вистачило на все життя.

А це вже цікаво. Як би це подивитися?

- Я тобі подивлюсь! Я тобі так подивлюсь, що все життя заїкатися станеш!

А це ще цікавіше!

- Смішно йому! Кіт драний! Я ж не винен, що воно так сталося!

А так - це як?

І тут Вовк просто схопив мене за руку. І показав. Ні. Це дійсно не смішно. Він, Вовк отой, у світі духів - крокодил без лап. Тобто отако лежить собі такий крокодил болотяний, буренький, зуби шкірить, крокодил звичайний, тільки без лап. Взагалі. То ж він як рухається?

- А ніяк!

І от тільки ми на вулицю вийшли, пиріжків купити, з м’ясом, як до нас йде чоловік п’ять.

- Панове поважні! У нас діда вкрали!

Так я і не пообідаю! Вовк вже свого пиріжка заковтнув, а я тільки рота відкрив, щоб вибрати.

- А то не у міську варту вам треба, люди добрі?

- Ні, панове поважні. Він вісім дощів тому помер.

- А як ви довідались, що кості вкрали?

- Та ми, того, панове поважні. Могила в нього ціла, ми вже дивились і стерв’ятників просили, вони теж дивились. В нас череп його був. На поличці. Щоб духи не чіпали.

Що? У великому місті? Отакі забобонні? Та голови старших родичів вже давно ніхто не тримає в хаті! Навіть в тому селі, що за болотом! Там люди трохи дурнуваті, на сестрах одружуються, але навіть вони голови в хаті вже не тримають!

- Тес Ке! Закрий рота та їж швидко пиріжок! То не жарти. То біда в людей.

Дитина з тої родини на мене очі витріщила. Тавро побачила. Дивись, дивись. Це я ще ножа свого на столі залишив, а то б і ножем похвалився! Тільки от з пиріжком дивно. З усієї ятки мені дали пиріжок з самою цибулею! Це продавець з переляку вирішив від себе біду одігнати.

- То ви сюди, за мною, заходьте, та розповідайте, що у вас трапилось та коли ви діда останній раз бачили. Мені якраз і розповідайте! - Вовк шкіриться так, що в того крокодила зубів менше буде.

І ота вся родина, жінка, ще жінка, чийсь чоловік та їх двоє дітей, нам таке розповіла! Що в них хтось по хаті лазить п’ятий день, як їх там немає, всі глечики переставляє, попіл з печі вигрібає та розкидає, кота їхнього так злякав, що він аж на дереві ночує, тільки, щоб води попити, злазить. Вони спершу на кота й думали, бо їжа розкидана, потім на дітей, але як дітей вдома нема, то хто ж так робить? А оце зараз діда вкрали! Гвіздок, яким той череп прибитий був, на місці, а діда вкрали!

І раніше такого не було! Ото днів шість тому все це як почалося! Ой що ж його робить, невістка ж вагітна, діти маленькі! Та жінка, що не розповідає, просто стоїть та плаче. Мовчки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Іра Савчук
19.07.2022 13:42
До частини "Розділ сьомий"
Перше, що хочу сказати: мені дуже подобається мова. Ти читаєш і вона ллється... Дуже гарно та приємно написано. Герої просто чудові, особливо головний герой. Такий крутий хлопчина. Сюжет цікавий, неможливо відірватися. Дуже легко читається. Обов'язково продовжу, адже цілісність тексту прекрасна та цікаво дізнатися, що буде далі... Загалом, дуже подобається!!!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше