Розділ двадцять воcьмий

І кого ж це я бачу біля тітчиного подвір’я? І що ж лисий забув отут?

- Ніколи б не подумав, що в такої доброї жінки племінник - ти.

- Що забув?

- Ще й не вихований!

- За тобою йде лихо. Не лізь до моїх родичів.

- А то що? А то що, дитино? Що ти мені зробиш, як я тобі і так другу ногу поламаю?

- Що ти тут забув?

- Я - нічого, а от твоя тітка мене в гості запросила, то я її чекаю.

- Я не запрошував.

- Дядько твій запрошував теж. Він мені винен три кільця. Так що або замовкни, або йди купи кроля на обід, бо в мене і до тебе розмова є. Про сліпі очі пам’ятаєш? То не зовсім дух.

- А чого це ти мені допомагати схотів?

- Бо ти колись зможеш мене вбити. Але до того “колись” тобі, пуголовку, ще рости та ноги вирощувати.

Жарти про жаб мені вже тоді набридли, коли я ходити навчився. Та й брехати він може, але ж допоміг вже! І я за це винен йому глечик того, що він любить. Але чи правду він каже? Було б добре! І я тоді вб’ю його повільно. Дуже повільно. Від повного місяця до нового буду ламати йому кістки.

Але кроля дійсно треба купити. І квасолі. І помідорів. От цікаво, чому на них тут так кажуть, а у степу - “томати”? То ж одна рослина. І дядько Пацюк ще просив нового ножа купити. Мій йому, бачте, не подобається! Гарний ніж, Сом його не поламав, нічого такого. І ще тітка хотіла купити меду з воском, у сотах, а не у глеках, бо хто ж його знає, що вони туди напхали. А нести все це одному мені! А кроля тітка хоче тільки живого! Бо знов кота підсунуть! А від котів дядько Пацюк пухне, не можна йому котятину їсти. А отих водяних пацюків вони, бачте, смажити не будуть! А ті водяні пацюки з рудими зубами смачніші, як на мене.

І от, коли кріль вже став печенею, а ми усі пооблизували після тої печені пальці, лисий мене і завів за хату.

- Сліпі очі з кривавими слізьми - то пороблено людині, то не самостійний дух. Твій дядько якось перейшов дорогу “Трьом вкраденим синам”.

Я тільки плюнув. З усіх поганих людей, які тільки водяться на річці, оці - ще й дурнуваті. Що інші банди роблять, як їм гроші не платять - вбивають родичів чи палять хату. А ці - дурнуваті, на своїх боржників порчі усякі наводять. А це вже наша справа, злі чари. Начувайтесь! А ще мені тепер треба лисому ще якось віддячити, і щоб собі не зашкодити.

Але все одно треба йти до того дядька з Кроликів, що в міській варті. Бо хто мій дядько, а хто “Троє вкрадених синів”? Замала рибка, як на мене. Але я ж гроші бачу ой не кожен день, а дядько - навпаки. І бідний та багатий - то таке, що й не зрозумієш, хто де і хто як живе. А той дядько з Кроликів мені зовсім не зрадів. В нього син одружується, підлеглі понапивалися і загубили два списи та сокиру, а на базарі завелися люди, що роблять фальшиві диски. І ото ще я кумкаю підголоском.

То ж правду люди кажуть, що біди ходять валкою. Бо я якраз свого дядька-Кажана і зустрів, як виходив. Він те саме казав, що й лисий. І ще казав, що до нього має прийти людина від них, вимагати ще гроші. Ото просто на базарі. Що ж то діється, людоньки?! Чи не можна оту людину схопити та видушити з неї, чи там з нього, де у банді головний?

Той, з Кроликів, тільки сміється, та не весело. Бо таке не допоможе. “Троє вкрадених синів” ніколи не мали отамана. Вони гуртом збираються, як їм щось треба, а для такого, щоб про гроші сказати, наймають перехожого. А от на чари зачепити можна. Треба мені крутитися коло дядька-Кажана, і так, щоб тавра не помітили, рубці світлі, на темній шкірі видно добре, а от зараз мені цього і не треба. А ще краще – мені вже піти до Вовка, бо він приховане зразу бачить. Звісно, якщо той Вовк зараз щось інше не робить.

І, як воно на світі ведеться, Вовка, коли треба, то в осередку й не було. Степовик якийсь незнайомий - отут стоїть, Кабан теж тут, а от Вовк дня три вже як і не приходив. А де ж це його носить? Чи свято якесь? Та наче ні. До жінки його сходити? Та вже! Нема його вдома, жінка думала, що він у осередку ночує. Все. Прийшли до тещі гості. Тепер треба шукати його залишки десь біля тих ставків, де жабок розводять. Це, звісно, якщо наш знайомий з міської варти не помилився.

Або ще щось сталося, що й тіла не знайти. Воно буває. Жінку його тільки шкода, вона все думала, що їй дещо перепаде з трофеїв, якісь браслети. А удові вже не до прикрас. Чи вона ще не удова? Ми ж не знаємо.

І до нас прийшли ще двоє з міської варти, тягнуть удвох якогось хлопця? Дядька? Не розбереш, бо і високий, і вдягнений як дорослий, а голова не голена, сережок в вухах немає, а борода добре росте тільки в гірських кланів.

- А що з ним? - степовик теж здивувався.

- Чи здурів, чи ще щось. Каже, що його вкрали в жінки-змії. От тільки в тутешнього двоє маленьких хлопчиків, а у сусідньому місті - одна донька. Ми вже в усіх питали, листи писали.

- Може, в справжньої?

- А такі бувають? - Кабан аж гикнув.

- Як духи перетворяться, то бувають.

- Не схожий. Може, просто хворий, з хати вийшов, заблукав.

- Та ні, - Вужиха підійшла з кімнати в глибині, - як з головою біда, то воно помітно. А в нього тіло живе, а з душею от щось не те. Чи вмерла, чи нема. Того він і такий.

- Отаке, як покійник? - я тих двох зразу згадав.

- Гірше. Голодний покійник хоч кидається. А от з ним таке, що його, судячи з усього, готують до того, щоб зробити з нього колодязь духів. Бачиш? Ні знаків, нічого, ледве розмовляє. Його, мабуть, ніхто не вчив як слід. І робити він теж нічого не може, бо в нього пальці обрубані.

- А хто його так? - степовик аж смикнувся.

- Рідня. Під носом у осередку отаке завелося!

- Щось забагато духів стало. Невже вони плодяться? - я ж не знаю, того й питаю.

- Духи зробили колись людей, але й люди можуть наробити духів. Ото як той дід з Ящірок, він же не дарма привид! І тільки тому ще привид, що доньці допомогти хотів, захищає. А так - духом би став, лютим злом без подоби людської.

- Рідня? Зі своєї рідної дитини? То ж не можна так? Завжди для такого шукають сироту, щоб самим не постраждати! - Кабан дещо знає.

А один з вартових зібрався поблювати у кутку, де сміття зметене. Мабуть, уявив, що з тою людиною роблять. Та от відро!

- А що тоді з ним робити? - другий з варти більш досвідчений.

- Залишити нам. А ви ото зараз пригадуйте, де ви його зустріли.

- А що ви з ним зробите? - от же ж нейметься людині!

- Та нічого! - Кабан подивися на оте нещастя. - Тецкатліпоці в жертву принесемо, щоб хоч щось від душі залишилось. Пішли, пішли.

Отак моя мати кроля на печеню до себе підманює.

Піти подивитися, як у людини серце виймають? Та я колись таке бачив, як одного злочинця зловили. Він навіть і не верещав довго. Кусався, відбивався, але його вшістьох на тому вівтарі притиснули, а наш жрець йому якось так пузо розрізав, руку запхнув і серце з рани вирвав. То він, той злочинець, верещав, як його тягли.

- Очі б мої такого не бачили, - пробуркотів брат Паскаль з дверей. От він чогось наших богів не сильно любить, я вже ж помітив. Духів ненавидить, а от щоб жертви приносити - то я не бачив. Ми ж усі вчора біля вівтаря стояли, бо жертовні дні були. Мабуть, у тій Севільї, звідкіля він, якісь не такі жертви його богам чи не ті дні. Чи брат Паскаль просто не любить Тецкатліпоку, бо сам вже старий, самогону не п’є, не б’ється, не бешкетує уночі.

А мені ж ще треба у тітки подивитися, яка зараза регоче в неї на кухні серед ночі! Зовсім забув! А от коли від неї почув, що то ніякі не сусіди, то й згадав! Вовка теж і не видно, і не чутно про нього, і не знайшли нічого. Зате брат Тескаль знайшов ще якихось Сорокопутів та видер з них, де живе якийсь майстер, що робить наче дуже вже могутні амулети. От тільки хто ті амулети купляє, в тих щось таке стається, страшне. Треба того майстра узяти за товсті боки. Але то вже не мені, бо ні дитини, ні підмайстра там не треба. А шкода. Трофеї мені б не завадили. Я все хотів спитати у Вовка, як той знак отримувати, але то те, то оте.

А я тепер маю стежити, не їсти коржики, бо тітка напекла для гостей, ні в якому разі не вплутувати в оте Пацючка, бо він такого не витримає, і щось зробити. Про Пацючка хто б казав. Це ж не мене притягли за вухо додому від вояків-вовків! Навіть не котів, а важкої піхоти! Але живий ворог - то одне, а духи - гірше. Значно. І тому Пацючок піде спати. Бо занадто легко мені тут заходити в білий туман, як сандалю зняти. Щось має бути, мене будуть бити.

І тут забагато духів. Десятеро? Чи туман - це теж вони?

- Хлопчику, хлопчику, куди ж ти поліз.

А це вже погано. Раніше вони зі мною отут не розмовляли. Не вони. Вовк? Оцього це не вистачало! То він чи голос схожий?

- Ти думав, що зможеш всіх перемогти, йти в перших рядах вояків-котів, як вони повертаються в місто.

- Не вгадали. Стерв’ятники йдуть останніми.

- Ти диви! Хтось не хоче слави та пошани?

А це вже інший голос, і за цей голос хтось отримає у неіснуючу пику усіма моїми пазурами. Я ще пам’ятаю, як казав слова мій брат. І не треба його з себе вдавати!

- Ще не пізно тобі змінити долю, стати кимось. Шановним, поважним.

А це вже вони не в те поле забігли. Я ж з малого села, з бідного клану. А великої війни наче не очікується. Та й такому, як я, там швидше вбитися, чим ворога в полон узяти.

- Думаєш, що ти розумний? Що вибрав собі добру долю?

Що назбираєш грошей та будеш свататися до тої дівчини у дорогій спідниці? А ти їй потрібен? Живуть же з людиною, а не з трофеями. Нащо їй каліки, що від тебе народяться?

А кому я одірву голову? Брат в мене здоровий був! Але в лікарів треба попитати, як воно може бути, бо дітей моїх мені вже шкода, якщо що.

- І, замість того, щоб допомагати матері, ти втік!

А ти ближче підійди, бо голос у тебе братів, а не схожий ти на нього зовсім. І я дошки купив, сарай зробив, духів подер, хати гасити допомагав, якщо це не допомога, то що ж тоді допомога? То я мав дарма гроші, ще й не свої, на ту дурну школу витрачати? Тлалокові молитися, щоб він мені рибу в ятер загнав? Тлалокові що молись, що не молись, риби він все одно не дасть, бо риба - не його.

А поки зі мною ті двоє чи троє балакали, а я їх слухав, то інші мене в коло узяли. І що? Вони думають, що я буду їх далі слухати? Чи тітку кину? Як мне вони тут роздеруть, то прийде Кабан чи Вужиха, я їм казав, куди йду. Вони від мене сильніші. А я можу вбити хоч одненького духа. Ну то що? Хто хоче стати цим одненьким? Хто перший на печеню з котика?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.