Розділ тринадцятий
І хто ж то за брат Тескаль, що від нього всі обабіч тримаються? Він же не кусається? Чи все ж таки може, бо я на нього уважніше подивився, зуби в нього гострі, обпиляні. Це ж треба! Таке робити боляче, і грошей коштує. Та й клан в нього незрозумілий, руки від плечей до пальців в шрамах, і ота морда на обличчі, звір Тецкатліпоки. Чи безклановий, чи ще що. Про таке питати неввічливо, то я мовчу.
А ще йому всі вклоняються. Мабуть, він тут головний. Ото моє щастя. Такий не пошкодує, то я буду мовчати і вихованим.
І він мене побачив.
- Ні у поле, ні на вівтар. Чого це сюди таке нещастя узяли?
А він не Кабана з Вовком питає, а мене.
- Духів бити, пане-брате.
- Пане-брате? - гострозубий зіщулився, махнув рукою. - Дожилися. Самі месники! А працювати одному мені.
А він що? А він як?
- Ще й невчений. В душу не вмієш дивитися. Вчити його та вчити. А потім його хтось з’їсть.
- Та я, пане-брате, і сам можу когось з’їсти. Там.
- І що? Ти там маленький ксоло? Голосно дзявкаєш?
Я мовчу.
- Чи ти тільки кажеш, а в бою не був?
- Був, та ще сам не вмію до духів ходити, пане-брате. Якщо вмієш, то зайдемо удвох, то й покажу, який я там маленький та лисенький!
Кабан просто сів і сидить. А він, той знаючий, мене зненацька схопив за вухо. Боляче, до речі. І отако ходить серед туману, на мене дивиться. О, плащ в нього плямистий такий, як моя шкура. Та він і сам в обладунку. Вояк-кіт. Чи як там на них брат Паскаль казав? Не кіт. Ягуар.
- Маленький. Худенький. Миршавенький. Саме хутро!
Ще й за хвоста смикнув!
- Тебе десять років годувати треба!
А я мовчу. Бо нявкати якось незручно.
- І що з тебе буде? - гострозубий повернувся зі мною в осередок.
Я знов мовчу, бо й сам того не знаю.
- А як тебе мати відпустила?
- Племінників моїх духи зжерли, то кому ж іще?
Гострозубий засміявся. І тепер мені стало страшно. А ще я не знаю, як його звати. Вовк і Кабан мені нічого не сказали.
- О! Кого це я бачу! - брат Паскаль. Несе глечика.
- Це твоя жаба? - гострозубий усміхнувся та облизався. Дражниться. А то я Тлані за це вдома носа не ламав.
- То ви ж і без того тезки. Що ти ще від нього хочеш? Щоб він був гарним хлопчиком та їв кашку?
- Це твоя жаба, пане-брате. Тебе завжди до таких тягнуло. Калік з кровожерливими серцями.
Ні, йому давно носа не ламали.
- Дух завжди був міцніше тіла, Тескалю. І ти це знаєш.А ще в нас біда з лисим.
- Сонце світить, Тлалок в воді, у вас біда з лисим. Нічого не змінилось.
- Та знову він! Раз на десять дощів, років, він звідкілясь вигулькує.
- Бо їх банда, я тобі ще тоді казав.
- Один! Всі свідки кажуть одне й те саме. В нього дві долі.
- Доля в усіх одна.
- А в нього дві.
- Одна. Просто він живе за багатьох.
- То в чому різниця? Одна своя, друга - кланова.
- Черепах не існує, пане-брате. Бо нема жінок з цього клану.
Тескаль? От це він і є? Отой ненормальний, що полював на духів? Що потоваришував з братом Паскалем, бо гуртом легше битись? А так молодий. Вояк-кіт, вони завжди навіжені.
- Чого витріщився? Людей не бачив? Чи мух ловиш?
- Таких людей, пане-брате, не бачив. Щоб так довго жили. А мух я не їм. От жабку в тісті - можу.
- Хто б тобі язика вкоротив, синку.
- Один вже хотів. Збирав зуби на дорозі.
- Ти б підріс, синку. А то з тебе духи шкуру здеруть, килимка зроблять.
- То ж їм. А щось не дуже росту.
- То як будеш вистрибувати, то не встигнеш. Бо ти вліз у велику таку халепу. Що лисий з тими дітьми робить, - того ніхто не знає. Бо Гадюки ретельно попалили усі книжки Черепах.
- Зовсім усі, пане-брате? - Вовк зацікавився.
- Зовсім. Бо Черепахи писали не просто словами, а так, щоб тільки вони і зрозуміли.
- Гадюки є Гадюки. Щось зламати - можуть, а зберегти - голова маленька, пласкенька. Самі зуби.
- А що вони тоді не поділили з Ропухами? Ніяк не збагну. Ропухи ж тихі такі, - Кабан чи теж дражниться, чи не знає.
- Та наша жінка раз дала своєму чоловікові з Гадюк по голові качалкою, бо спіймала його під сусідкою. Вони й образились.
- Двадцять років ображатись за це?
- Ну, там ще наш хлопець їхній дівчині наробив жабенят, а її батьки вже її видали за старого, потім вони в нас свиней покрали, потім ми в них.
Брат Паскаль тільки зітхнув.
- От тобі пояснення, чому духи так гуляють - люди, замість того, щоб гарно та побожно поводитись, крадуть свиней у родичів!
- А ти чого чекав? Щоб вони всі були такі, як твій неперевершений знайомий? Який пив все, що наливали, крав коней як дихав, ще й проти свого володаря пішов?
- Як людина свої гріхи усвідомлює та не вчиняє їх, то духи зла не зроблять. А король - здурів. Він тричі посилав людей шукати золото там, де його немає. Взагалі не було. Ми йшли у джунглі двічі. А на третій раз, після того, як ми вже просто кидали своїх мерців та доїдали тарганів, з долоню там вони, в тих джунглях, то він і збунтувався.
- І що з ним далі стало?
- Того не знаю, Тескалю. Я тоді загубився. І вийшов у ваші гори, - брат Паскаль Поставив на стіл, біля звітів, свого пузатого глечика.
Місцеві знаючі сиділи, глипали та мовчали. Вовк та Кабан теж чекали невідомо на що.
- А як то так вийшло, пане-брате, що ви потоваришували? - мені ж цікаво, хоча я мав би й мовчати. Мене ж ніхто не питав.
- А так, що я бив тих духів, які жерли моїх людей, моїх полонених та дітей від полонених, і зустрів оцього скаженого на отій тварюці кусючій. Як вони духів молотили! Я й зрозумів, що то теж не тутешній, а як я. То й думав, що він мене додому виведе. А повернутися ніяк.
- На коні я був! На звичайному сірому коні, - брат Паскаль сплеснув руками та мало не збив глечика на підлогу.
- На коні чи на свині - воно кусалось.
- На свинях малі діти гоцають, - зауважив Кабан.
- То тобі видніше.
Я мовчу, бо ж цікаво стало. Про брата Паскаля так і не подумаєш, що він може навіть таргана вбити, а він он який! А вони раніше, я так зрозумів, зовсім не знайомі були. Брат Тескаль на нас, річкових, більше схожий, а брат Паскаль зовсім ні. Навіть бліді гірські клани не такі, вони вищі, товщі, волосся не таке. Брат Паскаль лисий, але ну не тутешня він людина. Видно.
- То не міг я тебе додому вивести, бо час у світі духів не такий. Це ще добре, що Білий Ліс згорів в грозу вщент, бо люди звідтіля усякі виходили. Як я в ті ліси пішов, то Теночітчтлан давно впав. І храми його богів там давно зруйновані. Мій Бог там в силі!
- А тут - мої, - брат Тескаль витяг з-під столу баняк копченої риби та пхнув мені найменшу.
Нічогенька риба. Не наша, а отут таке розводять в ставках, що вона на змійку схожа та без кісток. Цікаво, а чим її годувати? Але ж я сюди не в гості прийшов, а за лисим. Поки вони собі радіють життю та не наливають мені, то я собі таке думаю: ніхто з його жертв не був з Гадюк. Навіть не родичалися. Тобто це не помста за клан. Начебто.
Або треба питати, з ким там Черепахи сварились в давні часи. Мабуть, з усіма, як вони стільки полонених брали. А нащо? На таких вже побожних вони були не схожі, якщо вірити Гадюкам. Чи це щось забуте? А запитати можна, тільки от як?
Всі інші їдять собі рибу, нікого не чіпають, глечик брата Паскаля ходить по колу, обминаючи мене. Чи ще тільки для дорослих?
- А тобі ще рано!
Ну от, можна було й не сподіватись. Але що ж там таке? Пиво?
- Жовтий корінь. Того тобі й рано, бо тебе ще не вивчили в світ духів заходити, та й не розмовляєш ти там.
А то не веселощі, то таке п’ють чи нюхають, щоб в світ духів піти. Утрьох? Ой не подобається це мені. І от що брат Паскаль, брат Тескаль і ще отой, з Кабанів, глечик вговорили - ще більше не подобається.
А ми з Вовком сидимо, їмо рибу та чекаємо. Невідомо чого. Головне - руки об звіти не витирати. Брат Тескаль тоді з мене шкіряні рукавиці зробить.
- От що за люди? Нікому не кажуть, взяли, пішли. А як їх там духи поїдять?
Я мовчу, бо з Вовком сперечатися не треба, він же ж не помиляється. А от нащо?
- Черепах шукати! Як діти малі! Хіба ж Черепахи з ними розмовляти стануть?
Я б став, бо як людина хижака за хвоста тягає, то краще такого розумника не дражнити. Але я не знаю Черепах. А Вовк більш розумний. То залишається сидіти, чекати, і поїсти усю рибу. Ми ж їм якір, бо розділили з ними їжу, а потім вони пішли. І треба, якщо я такі байки правильно запам’ятав, рибу виїсти усю, але кісток з неї не ламати. Того й таку приготували, що в ній кісток немає. То як ти рибу не обкусюй,а одненьку ж кісточку зламаєш, людей занапастиш.
Але все одно страшно. Як бій, то трохи легше, лякатися нема коли. А тут - дивися на стелю та плямкай собі. І страх сам лізе до тебе, як тінь, бруд, вода з ріки.
Але тут до нас пришла якась мала дитина та принесла листа. Від кого - не знає, що в ньому - а читати ще не вміє. Бо не всі батьки дітей до школи записують, а це ще й дівчинка. Віддала і тікати!
А от що в ньому було, я не розібрав, а Вовк мало рибою не вдавився, як побачив.
- То їх чекати треба. І когось, хто таке читати вміє. Ото тобі казали, як Черепахи книги свої писали, а оце воно є, ламане письмо.
- То цей лисий нам листа написав?
- Еге ж. Ще й дражниться.
- Чи там умови викупу.
- А на це не розраховуй. Що з нас брати? Сандалі? Баняк? Та й ніхто тих трьох в полон брати не буде.
Мені ж наче грошима платили. То що він там таке каже?
- Нам же речима, щоб духи не причепились, платять, і не дорогоцінними. А ми ті речі продаємо.
То як? Не можна заплатити золотом? То як тоді мені гроші платили? Я заплутався вже.
- Та ти ж ще знака не носиш. От якщо вивчишся, та дадуть, то будуть платити чим завгодно, але не грошима. Так в нас заведено. Ніхто ж не заважає тобі оте продати. На нашій ятці. На кожному великому базарі є біла ятка, для цього. Та й платять добре. Але якщо зможеш вивчитися. Я вже не першого такого бачу, що така з себе талановита дитина, а до намиста зі знаком просто не доживає. Духи , вони дуже підступні. А діти вони дурні, бо діти. А таких, як ти, обдурити легше.
Я мовчу, бо, коли так кажуть, то сперечатися не треба. Вони все самі пояснять.
- То, якщо духи тобі щось пропонувати будуть, не бери. А якщо ти собі думаєш, що духи тобі просто так словами скажуть, то дуже помиляєшся. Нічого в світі духів не бери, ні сам, ні від них, нічого не їж, квітів не зривай, води не пий, спати не лягай, з жінками не злягайся. Хоча тобі до цього ще рости й рости, але все одно - ніяких любощів!
Духи бридкі та холодні, як це з ними спати? Фе!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!