Розділ третій

І не встиг я прийти додому, як мати вже почала бігати по сусідках та розпитувати їх, кого там розірвали на шматки аж на другому боці села? І хто ж то пліткувати почав? Чи то не сусідка, у якої племінник погано бачить? На жаль, я вже не можу потрощити її горщики. Не поважно якось виходить. А її чоловік тверезий! Що ж то сталось? Наче нічого не палає, чорноспинок теж ніхто не наївся, бо всі живі. І я бачу свою власну тітку, яка до на в гості заходить хіба що раз на дощ. На той самий дощ, який рік починає. А вона чогось у новій жовтій спідниці.

З другого боку, а чого б це їй у гості не зайти та не познущатись? У неї сини високі, здорові, ще й дорослі, дороги будують, є ким хвалитись. Зате я поламав закляту духами річ і можу про це розповісти, а дорогу збудувати кожен може. А, в неї старший одружився і вона прийшла з пиріжками. То й добре, більше Ропух буде, та й пиріжки в неї з овечим сиром, смачні. Тут на річці, таких і не купиш, хіба що на базарі на плотах, та й то не кожного разу. О, мати коріння з латаття насмажила. А то вже вона перед родичкою вихваляється. Бо в місті такого і не купить. Як я за ним пірнав! Та ще й дивився, щоб не дуже багато зібрати, бо латаття шкода, багато збереш - то не виросте наступного року. То я ноги витру та й зайду додому.

Родичка як підстрибнула!

- Тес Ке! То що, люди правду казали? Що ти на закляту річ голіруч кинувся?

- З черепком.

- І що, не злякався?

- Не було часу тоді. Ота річ вже двох малих дітей вкрала, швидко бити треба було.

- А ти що, дорослий? - мати на мене так подивилась, що не гріх і в плавні втекти.

- Від них старший. Вже кланові знаки давно ношу.

Родичка зітхає. Звісно ж, її слухняні синочки так не огризались. Але коли вони були такі, як я, то про духів тільки казочки розповідали.

- І, що, ніяких трофеїв? - мати з мене очей не зводить.

- З заклятої речі не можна нічого брати. Може, завтра заплатять, як усе про цей випадок запишуть. Може, й ні.

- А з дітьми що? - родичка все коріння погризла, пуста перед нею тарілка.

- Замалі вони були, щоб втекти. Нема в мене більше племінників.

А наступного дня я під дощ вискочив. А на річці - п’ять плотів навпроти хат. Базар приплив. А грошей немає. І часу витріщатися теж немає. Бо я ще й раніше встав, щоб все учорашнє переказати. І переказував я все те два рази. І тільки потім попідмітав, як мені і сказано було. І нічого за це не отримав. По шиї теж не отримав, але все одно.

О, мене до себе отой дідуган кличе, що я його в перший день побачив. Я ж наче все зробив! І всі розсипані папери позбирав назад, як лежали. Цікаво, як це вони так рівненько понаписували? Я так і не вмію. Літери дрібненькі, кругленькі.

- Ти вчорашнього бою не злякався. Тобі скільки дощів? Десять?

- Було дванадцять, пане поважний.

- В мене вдома хлопців твого віку вже й в зброєносці віддавали. Тримай! Заробив відвагою!

Я аж рота роззявив, бо мені той дідуган дав два кільця. І так йому кланятися почав, що в ногах заплутався, та й впав йому в ноги. Дідуган сміється. Це ж тепер ще встигну на базар сходити, там вночі якраз усі приходять, бо удень всі зайняті! І що б його придбати?

Я на плотах бачив чорні стрічки над одним, то зброярі там припливли, клан Кабана. В невелике село? Ой, треба когось попитати, що стало. Може, війна якась.

Так, одне кільце зразу матері в руки, вона аж здивувалась, а друге - то моє! Що там люди попривозили? О, тут наш пліт, рибки усякі, водорості річкові, гребінці з риб’ячих кісток, наш плот легкий, з очеретів, бо й товар легкий. А мені треба ось туди, на останній, на здоровий, з дерев. Плоти високі, ноги не замочу. Мати не там ходить, вона посуд розглядає. Дядько нам знижки і тоді не робив, а зараз і не може. О, ціла ятка амулетів, голова розпатлана з маскою-черепом, Міктлантекутлі, Володар Мертвих. Чомусь ці амулети жінки купляють.

Ось тут прикраси, сережки усякі. Гарні, з перлами. Але я ж не дівчинка! Тут одяг, машталі усякі кольорові, хустки, спідниці, сандалі висять на жердині. А от і зброярі. Вони дійсно на кабанів схожі, в одного аж грива нижче вух росте.

- А якого ножа можна за кільце купити? І чого це ви тут, чи не війна якась?

- Паводок! Дорогу рознесло, проїхати возами ніяк, то ми річкою, тільки третину товару узяли! - це той, з гривою, каже. Другий мовчить.

- А нащо тобі ніж? На рибу? - а це вже другий, товстелезний, обізвався.

Воно б і непогано було, таку дряпку бронзову, щоб луску здирати, а шкурку не продерти. Але - я не для того сюди прийшов.

- Є такий, щоб проти і живого, і неживого, щоб і ворога різав, і духів?

- Дитино, то тобі в місто треба! Ми звичайну зброю продаємо. І такий ніж дорогий. Дисків з п’ять буде. Тобі за кільце - з ікла зроблений, міцний, гострий. Духа теж пошкодити може.

Ну, хоч не з риби. Дешево, та й сирості такий ніж не любить. Але згодиться!

- То тобі довший чи товариша?

- Довший, звісно. Ви, дядьку, на мене подивіться, я ж низенький.

О, і мати теж скупилась, кошика купила, ще щось у кошику. А я ножа роздивляюся, довгий, жовтий, його треба щомісяця у жир на добу занурювати, щоб не потріскався. Ще й піхви дали, на шиї носити, чи на поясі. Руків’я шкірою обмотане, щоб не вислизнуло, коли руки мокрі.

- Тес Ке! Ти ножа купив? Ой, не до води таке можна, то вже зброя.

Цікаво, чи треба буде мені того ножа віддавати? У сусідів син, мене трохи старший, теж ножа купив, то назад поніс, батько не дозволив.

- То ти ж його в людей і не думай встромляти! Я б тобі і не дозволила, якби ти вчора в таке не втрапив.

Ото дякую! Буде в мене ніж!

А от щодо духів - це вже питати треба, і питати треба ретельно, бо хто ж їх знає! Відомо усім людям тільки дві речі: духам можна зашкодити та духи бояться заліза. Того залізо дороге дуже та рідкісне. Хто руду в болотах шукає, той довго не живе. Хто залізо кує, той завжди зі жерцями разом, з їх кланів. Простій людині в ковалі ніяк не потрапити, бо й ковалі не живуть довго, духи мстиві їм дуже. Це - правда. А от чи правдиве те, що люди кажуть про духів? З племінниками моїми вже зрозуміло, що воно не зовсім. Чи навпаки, кажуть же люди, що духи дітей крадуть - то й вкрали.

А от у кого б завтра спитати? І як, щоб відповіли? Я ж у них працюю, а не на них вчуся. Може той, зі знаками на обличчі, буде, то в нього й поцікавлюся. Тільки обережно. Бо я вже попідмітав те, що залишилося від Ятеля та Дзуми, попіл з рештами кісток, ще й почув, за що їх так - Дзума пішов кудись, дорогою вмер, потім додому прийшов. Добре, що жінка його вмовила сходити до знаючих, а то б не було вже ні жінки, ні дітей, бо він би їх роздер на шматки. То таке буває іноді, не те щоб кожного дня, але от хто в дорозі вмер та не поховали - може й прийти, і не буде тій людині вода в горло лізти. Того гостям завжди води дають, перед привітанням.

А от Ятель, блідий отой - то вже погані речі робив. Чаклунські. І вже змінюватись почав, більше на духів схожим ставати. В духів шкіра біла, не пітніє зовсім. І волосся немає. То як з людиною таке стає, то тікати треба! Отак до духів чіплятися - я не розумію. Що вони можуть дати, чого в житті немає?

І тільки я прибіг підмітати, як мене ловить за віника ще один знаючий, з наших, річкових, бо теж темний шкірою і очі темні, як водорості, і волосся чорне.

- А ти мені скажи, чого люди один одному заздрять?

Нічого собі питаннячко натще, я й поїсти не встиг, бо заспався трохи.

- Бо в однієї людини, пане поважний, щось є, а в другої отого саме і немає. А хочеться.

- А як саме хочеться? Зло зробити чи перевершити?

- То, пане поважний, на тих людей та на те щось дивитись треба. Так і не зрозумієш одразу.

- Правильно, та не все ти сказав. Ти ще маленький, щоб про це повністю знати.

А яка ще заздрість буває? Я мовчу, бо щось він мені таке каже, що знати треба.

- А ще таке буває, коли людина собі щось уявляє та цьому уявному в інших людей заздрить. А чому людина може вбити іншу людину?

Ще гірше, чим у школі! І це питання важче.

- На війні може, коли п’яна, просто так, з власної волі, за гроші. Можуть ще хлопці за дівчину один одного вительбушити, сам таке бачив, пане поважний.

- Правильно кажеш, тепер сам мене спитати можеш. Два рази.

- Пане поважний, то перше запитую: а мого дядька пошкодувати не могли? От на нього хто духів запустив, то думав, що допоможе, мовляв, він - бідна людина, діти кволі, працює важко. То й допоміг.

- Страшні в тебе думки, Тес Ке з Ропух. Не кожен дорослий таке скаже. Чи ти у паперах друкованих піддивився?

- Ото ті рівненькими літерами, пане поважний? В учорашніх такого не було, а сьогоднішні я ще не розкладав. А друковані, пане поважний, то які? Як то люди так пишуть?

- То такі бронзові літери роблять, складають з них слова не тим боком, бо відбиваються вони як читають, та мажуть фарбою, та папір до них притискають. У містах друкарні є, де друкованого багато продають.

- Дякую, пане поважний. Друге запитую - чим саме духів назовсім вбивати? Самим залізом?

- Розумне питання. Як ще ти таке розумне запитуєш, а у школі вчитель на тебе одного увесь перець пекучий витрачав?

- Та нудно у школі, пане поважний, та ще й я в родині єдиний мисливець залишився, то й ходив я туди не кожен день.

- А духа можна вбити не тільки залізом, а навіть оцим твоїм ножем. Головне - хотіти. Справді хотіти, як лучник в живіт цілить, як піхотинець голову трощить ворогові. Отак хотіти треба, усім серцем, усім тілом. І самому, невченому, з духами воювати - смерть. І родичів своїх поки що не питай. Ти цього ще не вмієш.

На цей раз я вклонився як потрібно.

І ото тільки я додому прийшов, а в кімнаті вже дядько сидить, аж заріс, бо голову з того часу й не голив, і до того йому вже треба було.

- Тес Ке! Я ж згадав, що ото за два дні до того, як сталось, я з одним на базарі балакав, не на цьому, а в місті. Ми якраз про дітей розмовляли.

- А який?

- То я тобі скажу, а ти запиши. Бо я до них прийти не можу, в мене в казармі чергування. Я потім до них збігаю.

То я папір знайшов, свічку запалив, пишу: “постраждалий Отлі, у якого духи вкрали дітей, свідчить, що :”, бо надивився, як оті папери пишуть.

- Високий такий був. Не світла шкіра, не темна, ото як жовта полива на горщику, такий. Чи зовсім лисий, чи голений. Одягу не роздивився, він як балакав, то так свистів носом. Зуби почорнені. І він такий був, не молодий, видно вже, але й не дід старий. І багато про хвороби казав дуже.

Чорні зуби, голена голова - то не клан. То вчена людина, лікар. Отакої!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.