Розділ чотирнадцятий

І от ми сиділи, гризли рибу, роздивлялися візерунки на стелі, та чекали, коли ж тіла на підлозі заворушаться. Жовтий корінь тим і небезпечний, що закидає саму душу в світ духів, а тіло тут, лежить собі на підлозі, дихає. А от якщо душу там пошкодять, то тіло вмре, стече кров’ю з усіх отворів, що там є. І самою душею в світі духів бути довго не можна, треба впоратися до заходу сонця, бо вночі духи сильніші. Могли б і Вовка взяти, він же не тілом піде. А часу в них мало залишилось, сонце вже тоді донизу поповзло, як вони глечик пити почали.

А от Кабан заворушився, чхнув. Живий.

- А нам тут листа від лисого принесли.

- Знову? - оце вже брат Паскаль з підлоги встав.

- То він отаке раніше писав?

- Ще й як! Робити йому нема чого, мабуть.

- А що він пише? - Вовкові ой цікаво, мало не підстрибує.

- Головним чином - різні занадто виховані слова про те, що ми всі дурні та його ніколи не знайдемо. І не набридло йому.

- То він же Метеликами вихований, що ще від нього чекати? - брат Тескаль зібрав себе до купи, встав та втупився у звіт.

- А що з ними не так? - Вовк чи не чув, чи не знає, які в того поважного клану звички.

- Та вони все повторюють разів по десять, особливо ті, що зі склом працюють.

- Це тому, що вони занадто собі кров загустили, щоб ремесло в них не вкрали. Іноді ж треба хлопців з інших кланів запрошувати, бо вже помітно.

Я мовчу, бо таке добре казати Кабанові, а не мені. Мені за такі слова вуха одірвуть.

- А як ви це прочитали? - Вовк все ж витер губи звітом про літаючі по хаті сандалі з усієї вулиці, так зацікавився.

- З дзеркальцем, а потім догори ногами текст перевернути треба, - брат Паскаль врятував інші звіти від таких розумників.

- Оце ї є їх ламане письмо?! - Вовк аж руками сплеснув.

- А ти що думав, пане-брате? Вони ж не на острові посеред моря жили, а серед людей.

- Я кому казав - руки після риби витирати об себе, а не трьома місцями роботи усього осередку? - брат Тескаль побачив оте неподобство.

Я мовчу, бо нарешті виявився най-найвихованішою людиною в усьому селі.

А от потім до нас підійшла якась жіночка, по вуха у браслетах. На руках - штук шість, на ногах - ще більше.

- Тільки не кажіть, що ось це - підмайстер, панове-браття. Тільки не кажіть!

- А чим поганий? Духовний обладунок в нього вже є, духів бачив.

Я мовчу.

- А як це так вийшло, панове-браття, що він у світ духів входити ще не вміє, а духовний обладунок вже має? То ж небезпечно, може на шматки порвати.

Ну дякую!

- Бо він перший поліз до вкраденої людини, ще й руками в чари вліз, - Кабан сміється.

- Ви не родичі? - жінка у браслетах з мене очей не зводить.

- Та ні, пані поважна. Я з Ропух, батько був Вужем.

- Я теж з Вужів, то якої гілки був - Білопузих?

- Болотяних.

- Злі хлопці. То я тебе і не буду питати, як це ти руками в чари вліз. А от як в світ духів входити, то повчу.

Ой не подобається це мені. Бо я тільки зараз збагнув, що то в неї кланові знаки на все обличчя - рубці як вужина морда, з роззявленою пащекою. Знаки головним чином на руках вирізають, як дитині стає п’ять-шість дощів. А жінці, на все обличчя - це щось мало статись. Страшне.

І от завела вона мене в кімнатку, знімає один браслет, дає мені.

- Як ти сам ще не вмієш, то слухай. Щоб повернутися зі світу духів, треба мати тут якір, річ. Тобі поки що треба щось велике та яскраве. Береш в руки, пам’ятаєш, що він в тебе в руках, і не випускаєш увесь час, поки там знаходишся. А заходиш так - починаєш думати, що духи навколо тебе. І вірити в це. Не лякатися, не битися з ними - просто ти серед них, у чорному тумані.

- В білому, пані поважна. Я там вже був.

- Тобі той туман білий, то і думай про білий. Мені він завжди чорний був. Ти думай, думай. Клич їх до себе, але про браслет не забувай!

То я думаю, думаю, аж в носі закрутило, так думаю. І браслет той на мене великий. Думаю, думаю.

А щось його холодно стало, як вітер з річки повіяв увечері. Холодно і біло! Я аж розічхався. І в мене лапи. А це ще хто? Чого в неї три голови? Одна своя, а дві інші до спини пришиті, мертві.

- Ні, це не мої родичі! В мене навіть братів немає, самі сестри! А в тебе шкурка гарненька. От би килима такого! А тепер виходь, згадуй про браслет тебе на руці в знімай його. Як він об підлогу дзенькне, то ти опинишся там, де був.

Чого зразу килим? І як зняти браслета, якщо його на мені немає? Чи є. Але на мені сама шерсть.

- Гризти себе не можна!

А вона, мабуть, знає про таку біду.

- Знімай, знімай, рукою стягуй донизу. Він не поб’ється.

Є! Злізло щось з мене! І тепліше стало.

- Очі розплющ! Бачиш мене?

То ж бачу.

- Погано. Такий обладунок і слабка зосередженість. Ти - людина. Не звір. Ще раз!

Я аж до заходу сонця лазив та лазив, та лазив, аж змерз. От цікаво, що то в пані Вужихи за голови такі? Чому я - звір, в Кабана тільки ікла, Вовк там безпорадний, а брат Паскаль та брат Тескаль там звичайні люди?

- Все! Погано, звісно, ще в тебе виходить, але й добре, що погано. Бо легко входять або дуже досвідчені знаючі, до яких тобі ще вчитися і вчитися, або ті, кого духи до себе самі кличуть. А кого духи кличуть, ті довго не живуть. От як донька того Кабана. А завтра зранку будемо вже без браслета вчитися, бо тобі його так впустити дуже легко. А в тебе якраз нога твоя коротша зручна. Звіром ти не кульгаєш.

- Хіба не можна так зробити, щоб здорові ноги були? Лікарі ж вихваляються, що будь-яку хворобу перемагають.

- Вихваляються, але не все кажуть. От як суглоби пухнути починають, це вже на весь залишок життя. А нога в тебе коротша стала чи з народження була?

- Мати, пані поважна, каже, що з народження.

- То про таке в них можна й не питати. Таке не лікується. В мене чоловік такий був, тільки рука в нього, а не нога.

Я про чоловіка не питаю, мені її гілка не родичі. Але все одно я втомився, а вона мене не відпускає. Щось ще треба. А, ось це - звіт писати про те, що вона буде зараз робити. А чого їй треба вночі до духів лазити? Мені ж казали, що так не можна.

- То тобі не можна, бо ти ще не вивчений, та й вчать тебе на бійця, а в жінки з твого села діти пішли в гості до мертвих діда з бабою. Чув про це?

Це вона з мертвими балакає? А я думав, що то буде хтось старезний, а не молода жінка в спідниці та розшитих сандалях. Я от в неї хочу спитати, чого це тут багато жінок ходять в такому одязі, що груди закриває? То ж не холодно! Але не буду. Бо за таке можна й в зуби отримати.

То я собі дивлюся і записую, як вона якісь кісточки розкладає та з двох браслетів таке пласкеньке робить, як тарілка. І оті кісточки по тій тарілці самі танцювати почали.

- Ти там нічого ще не почав? То ж я зроблю, а потім тобі надиктую. А то я вашу братію писарчукову знаю - як не знають, то пишуть “тарілка”. На столі з квасолею тарілка, а це - барабан!

То я написане зішкріб швиденько, чекаю. А ті кісточки танцюють собі. А це ще хто? Сусідські діти отут стоять? Живі? А з пані Вужихи піт рікою тече, вона ледве на ногах стоїть. Якби не сидів поруч, то не повірив би, як почув таке!

І от я не можу збагнути - чого мене з моїми сусідами не відправили? Це ж як похвалитися можна! Це ж ота сусідка, з Коней, тепер мене вихваляти буде та в приклад ставити! А я їй і горщики побив, і квіти потовк, і на її свинях верхи їздив, як малим був. Гарний в неї тоді був бурий підсвинок, якраз тини зносити та перегони з Тлані влаштовувати! Тлані тоді програв, але все одно мені свого дерев’яного меча не віддав.

А мене вже кудись кличуть, знов до тої пані Кролиці, з Ящірок. Що вже знову в них не те? Дід остаточно здурів та пошматував свою родину? Треба вмитися та йти, бо Вовк вже чекає, ще й кроля купив на базарі живого, і той вищить у кошику. Нащо? Вона ж може собі купити.

- Нас же в гості запросили, треба ж їм віддячити! А кроля я собі купив, жінка просила самця, щоб без плям, вона їх на хутро розводить, затемнити хоче.

Вовк одружений? Нещасна його родина! Його ж вдома не бачать навіть уночі. А він з тим кролем кудись звернув, сказав його не чекати, він підійде до тої пані Кролиці. Я дорогу туди ще не забув. Але нащо нас в гості запрошувати? Чи ми їм родичі? Заплатили - і добре. А аж зачесався. Коли ж вже можна буде голову голити, бо “де воші, там і діти” недарма кажуть.

А от і Вовк, прийшов нарешті. А ми туди йдемо? І чого в них з хати їжею не пахне тоді? Кіт - осьо, на даху вигріває біле пузо. Діти - от, у пилюці граються в жабок. А дорослі де? Кролиця, її чоловік, стара? А я ножа не взяв! Бо мені кажуть, що в гості зі зброєю не ходять!

А які то гості, як вдома нікого нема? Вовк теж глипнув навкруги. Начебто духів не чутно. Грабувати нас марно, на мені свого - волосся, а в Вовка кроля одібрати вже не зможуть.

- А чого ж ви не заходите? - привид діда обілляв нас обох водою, з глека над нашими головами, щедро так.

- І вам добрий день! - Вовка треба познайомити з нашим вчителем у школі, щоб діти побачили виховану людину на власні очі. Я нічого не сказав, бо вдавився і кашляв тою водою, а Вовк наче й не помітив.

- Та от цікаво мені, нащо ви нас запросили?

Дід той у дверях літає, на нас дивиться якось дивно.

- Та я їх в гості до інших родичів погнав, щоб без свідків з вами двома балакати. Не треба моїй доньці таке знати. І не можна.

- Ви, пане поважний, що, виростили підмінка як людину? Вони ж не ростуть! - Вовк нарешті зайшов, ляпаючи мокрими сандалями по підлозі. Я роззувся зразу, як в хату зайшов, а він - ні чомусь.

- Гірше. Підмінка дійсно виростити в людину неможливо. Але чи можна випросити в духів, щоб дружина понесла? Я ж сам лікарем був, панове поважні, то я знаю, як це.

- Ні. Міктлантекутлі визначає, чи йти душі знову до людей, чи ні. - Вовк аж очі зіщулив від такої балаканини.

- Але його можна обдурити. І ту душу вкрасти. І я вам зараз розповім те, що згадав нарешті - як доньку робив.

Я мовчу, бо не виховано з діда зараз сміятися.

- А ти стули пельку, жабеня недодушене! Не чим я доньку робив, а як! Моя дружина просто не могла понести. Вона здорова, я здоровий - а діти не зав’язуються. То я кого тільки не розпитував! І в гори їздив, і до моря. І чого тільки сам не їв і дружину не пхав - каміння навіть їв. А от, одного разу до мене прийшов якийсь такий лисий чоловік. Мені він тоді старим здався, а зараз вже розумію, що не дідом він був, а молодше. І тепер розумію, що те, що він нам дав, до зачаття дітей не придатне. Білі мурахи взагалі жінкам не корисні. Але це спрацювало. Доньку мою ви бачили. Жива, здорова, але ви ж її бачили.

- Білі мурахи нікому не корисні, то ж отрута! - Вовк аж здригнувся.

Я про таких мурах і не чув. Рибку-чорноспинку знаю, в неї шкурка отруйна. А на світі ще й отаке водиться!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.