Розділ двадцять другий

Мене вже ховати збирались! Без жартів, вже й знайшли мою стару сандалю, щоб щось покласти в могилу. Бо я нікого тоді не слухав, та й влетів в пастку, з якої не кожен вивчений знаючий врятується. Мене шість діб не було!

Всі тоді побачили, як чаклун сам роздерся на шматки, а мене ніде нема. І що тут думати? Що мене з’їли. Його жінка з’їла, бо вона в родині була сильнішою. Я ж не знав, що вона вміє! Це “глечиком” називають, пастка в світі духів, на смерть чаклуна зроблена. Я того дядечка вбив - я глечика зачинив, вийти не міг. Так що лисого я вб’ю. Але пульке перед смертю він заробив, повний глечик. Чи що він там любить, те й куплю. Бо витягнув мене чомусь.

А от товстий знаючий по селу бігає та всім скаржиться, що не знає, де він, та як йому поїсти. Та от же ж тобі риба, жабки, качки, їстівні водорості. А сиру нема! Ніякого. Ще коржики є, бо мені не дістануться. Мати досі хоче мені вуха одірвати, бо як зрозуміла, куди я втрапив і що б зі мною стало, то її б і Тецкатліпока злякався. Я такого крику від неї і не чув ніколи.

Товстий знаючий на човни витріщається, наче вперше в житті побачив. А він і не бачив отакого очеретяного човна, в степу такого нема. Тут же ріка, усяке буває, ото - пліт з дровиняк, його розбирають на колоди, отам - шкіряний човник чийсь, Гадюка до берега теж пришвартувався, в нього довбанка з однієї колодини, не перекидається, ще й в чорне профарбована.

Сом до матері прийшов, пирога приніс. А з чим? Може, товстий знаючий хоч це їсти буде? Бо на рибу він дивиться з жахом. З помідорами? А то як? Пахне, наче він солодкий. Сом, бачте, плавав вище за течією, та зустрів там когось, хто такі пироги продавав. І сам вирішив отаке спекти. Тим більш, в нього помідори вродили, але на продаж ще мало, а так їсти - вже в вуха лізуть. Щось мені вже і не хочеться того пирога. Бо я ж не знаю, чи йому правильно сказали той рецепт, чи ні. І, головне, хто ж ті пироги продавав? Не Білки? Бо Білки і Сороки можуть їсти усяке отруйне, від чого інші люди вмирають, а їм - нічого.

І в осередку мені сказали багато чого, такими словами, що біля жінок не кажуть, навіть біля отої, яка з себе пастку зробила. І що зник - теж винен. Я ж не знав! І що товстого сюди привів - теж винен, так і вбитися можна, і його мало не вбив, павука-плетуна треба слухатись і виконувати саме так, як він каже! Я ж не знав! І я не знав, що на павука вчать, але не мене.

І я ледве встиг сказати про лисого та те, що він мене просив повідомити, поки мені якусь роботу не знайшли неприємну. Кажан та Кажаниха, що мене лаяли у два голоси, замовкли. Дивляться.

- Це він тобі таке сказав? І ти повірив?

- То він же мене з тої пастки витягнув, панове-браття. То нащо? Думає, що я його не вб’ю? От правду кажуть, що старі - вони дурні. Дуже дурні.

- А це ти кровожерлививй, старих людей не поважаєш, про подяку за врятоване життя і не думаєш, - Кажанижа почухала свій горб.

- То ж ворог! Його не треба шкодувати.

- А в жертву тоді кого приносии? - Кажан на мене теж вирячився.

- Кролів. Ксоло. Дітей. Своїх дітей. Тещу.

- А тещу кому?

- Тлалоку. Щоб йому не було сумно.

- Ото запам’ятай, Тес Ке - родичів в жертву майже не приносять, тільки коли біда велика, а Тлалоку тещу - то образа для тещі. Тлалоку якраз дітей і жертвують.

- А з лисим що? І що воно таке, той колодязь духів?

- В тому й річ, що колодязь духів - то назва для багатьох чар. Що з ним таке - ми достеменно не знаємо. Але то не те, як називаємо це ми. Він же радить добре, тобі допоміг, сам ходить, з нами листується - в нього є розум. А тут колодязь духів - то ще живе тіло, через яке йдуть духи. Людина не може нічого. Їсти - теж, та й рота тоді зашивають. І очі.

- А нащо?

- Не знаю. Я ж не чаклун. То й роблять не кожен день, а на велику біду. Але то не наш лисий. В нього або щось не те, або нам треба перекладача з мови Черепах на звичайну. А їх нема!

- То кого нема? - Кажаниха засміялась.

- Обох. Що хотіли сказати Черепахи, розуміли тільки вони самі. Але з іншими людьми вони балакали, як усі. І тому ми сидимо вже не один рік над тими текстами, які дивом вціліли. Бо кожен з них писав, якщо то не листування з його тіткою про квасолю, так, як хотів.

Жінка чаклуна теж сміється, бо вона не знала, що я за один, а тепер - побачила. І що? Блощиця теж маленька, а найсильнішого бика може звалити. Та й ми ж не каміння у свято підіймали, щоб силою похвалитися. Бився її чоловік добре, тут я нічого не кажу, мало з мене печеню насправді не зробив.

- В вас що, дорослих вже нема? Діти-каліки.

- А яка тобі різниця? - Кажан чхнув. - Все одно з тебе зроблять декілька зшитків для листування. Може, навіть я зроблю. Якщо ти все ще людина, бо в духів шкіри немає, як у слимаків.

- А нащо з людей таке робити?

- Як нащо? Щоб ви боялися. Щоб про ваші чари не забувати. Що записано, то не загубиться.

- Хіба? Що записано, то сили не має!

- От чому ніколи не треба у чаклунів вчитися, - Кажаниха розкладала якісь папери на столі, - бо як один в чомусь помилиться, то другий чаклун в нього вивчиться з помилкою та стане ще гірше. Та й брехати вони можуть не тільки звичайним людям.

- Багато ви знаєте!

- Та більше, чи ви обидва! - Кажаниха аж образилась. - Бо ваш ритуал з дітьми в меду міг дати вашій доньці сили, а не оте, що ви зробили. Бо ви переплутали знаки на глечиках. Орнамент мав бути на тій стороні глечика, куди наливають щось, у меду. Бо ви це чули від людей з-за міста, там так кажуть, що треба перепитувати, чи ліворуч, чи праворуч.

- А я йому казала! А я казала, що тут щось не те, тільки риба розжиріла! А він мені все відгавкувався, що я нічого не розумію! А вийшло, як я казала!

- А ваш чоловік завжди такий дурний був чи тільки після того, як оте зробив? - Кажан щось собі записує.

- Завжди. Минулого разу він чарами хотів навчити шершнів приносити мед, бо вони ж великі.

- І як? - Кажаниха аж ляскнула зубами.

- Як, як - ніяк! Шершні узяли та й повиздихали. От чим він думав?

- А навіщо він це робив? - отакої дурниці я ще ні від кого не чув.

- Захотілося йому. А як молодий був, то таким розумником здавався! Чоловіки всі дурні!

Я мовчу, бо тут і сперечатися не треба. Але от чому ніхто ніколи не зміг зачаклувати глека чи відро, щоб воно саме воду носило?

І відповіді на оте питання з глеком не знає ніхто. Чомусь не виходить, з чого б той глек чи відро не були зроблені та яка б не була вода - неможливо. Та ще й жінка чаклуна узяла та й розтеклася, як ото рідке тісто, по всій підлозі. От тобі і вичинена шкіра для листування. Зжерли її духи. От чому не можна чаклуном бути - зникнеш зовсім. Так хоч душа після смерті залишиться, можна з родичами поспілкуватися, якщо знаєш, як.

А от візьму, та й спитаю. Бо отой барабан я вже бачив. Хто ж мого брата вбив? І куди його душа пішла? Але то потім, бо зараз увесь осередок бігає та шукає, як знищувати колодязь духів та які вони бувають. Поламав я їм всі кошики, як кажуть на зайву роботу. Бо біда не в тому, що лисий досі ходить, а в кому, як. І оті діти, що з землі ростуть, з ним якось пов’язані. Бо він мене від них швиденько так відволік. А я наче не знаю, коли від чогось женуть, то воно цікаве чи смачне. Чи глечик з пульке.

І отой Сом, що з нашого осередку, теж зі мною згоден. Тут щось не те, і оте не те не таке, яке ми бачимо. Бо якби було так, як ми думаємо, то лисий би вже давно став обідом Володаря Міктлану. Або ні, він, той лисий, щось добре теж зробив. А з ним, з лисим , щось таке сталося, що навіть він сам, якщо не бреше, то не знає.

А то як? Я ж знаю, яка нога в мене коротша, чи що беру все лівою. А він же не вчорашній, бо казав про себе так, що й не знайти. Або він не один, а їх декілька? Одна дитина там, де вони з землі ростуть, розсипалась, ще одного лисого земля народила. Але я не знаю, чи так можна, бо все, що бачив у світі духів - воно не справжнє, крім крові та смерті. І всі мої здогадки їдуть пірнати по латаття взимку. Чи під собачий хвостик.

І тому я мовчу та підмітаю. А насвинячили вони тут добре! Якісь горілі гілки, розбита чорнильниця, купа битих глеків, отих самих, половина пацюка, чиясь права сандаля, її викидати не треба, покладу в куточку, котячий череп з білого дерева. А це що? Іграшка? Теж не буду викидати, покладу в сандалю. Намисто Кажанихи, розсипане. Так, що ж вони тут робили, що намисто порвали? “Я чхнула”, чи що?

А як таке в самої Кажанихи питати? Вона ж образиться. Хоча? Я ж наче всі намистини позбирав, поклав до тої мисочки, де рибу їли, сало такому не заважає. Цікаво, чи не вграв Сом мого ножа? Він же мені гроші не віддасть, якщо зламає. Отой жарт про вже тріснуту миску зовсім і не жарт, а Соми усі такі.

О, Кажаниха біжить. То її дерев’яний череп, виявляється, вона щось з ним робить, щоб духів з хати виганяти. А от намисто - не її. Вона намистину гризонула, плюнула.

- Не водяний камінь, а глина облита. Хто б тебе повчив у прикрасах розбиратися, пане-брате, бо як таке подаруєш, то твоя майбутня теща буде дуже сміятися, а твоя майбутня дружина - плакати, що тебе так обдурили.

Але чому те намисто опинилось на підлозі та чиє воно - того вона не знає. Але зранку його не було. Гілки були, а оце щось нове. Погано. Бо так можна біду навести, так одна з тих старих, що до моєї тітки в місті тоді почали лазити та скаржитися , казала, я і запам’ятав.

О, і Сом, який знаючий, прийшов. Теж намистин раніше не бачив. Треба їх на вівтар Тецкатліпоки нести, чого ми удвох не зробили, а зате до рук брали. Тому Сом-знаючий тут не перший рік, а от інші знаючі міняються, і не тому, що хтось кудись поплив чи возом їхав.

І як ті намистини спалахнули! Кажаниха аж підстрибнула. То ж від неї тепер треба духів відганяти добу цілісіньку. А в мене ще підвал неметений, відра немиті. А чого не від мене? Це такі духи, що ласі до жінок? Я ж далі вже нічого не кажу, бо ж вона мені за таке вуха одірве. Ні? То я для них ще малий? Нічого, зачекайте. Я вам давно голови не відривав! Тоді побачите, який я малий! Чи це саме на неї зроблено? Я не знаю, але вже хочу таких розумників трошки погризти. Але хто ж мені зараз дасть, в мене ще й свічки не запалені, двері не помиті, пацюки не викинуті. І товстий знаючий, який все ще не хоче їсти рибу. Та воно ж смачно, то ж не очерет гризти!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.