Розділ двадцять сьомий

І горів не тільки осередок, а ще й усе вздовж ріки. То ми, замість того, щоб святкувати, тягали воду. Не так Сом про вогонь забув, як духи оте кривавим дощем зробили. Але Сом все одно мав за вогнем дивитися, бо дах гасити швидко, а от у кімнаті були звіти та усяке таке, з дерева. Брат Тескаль тільки сміється:

- Треба до вас частіше навідуватись, бо я й не знав, що тут так весело.

Ще й веселіше може бути, як сусідчин чоловік самогон жене, але я таке не кажу. Сом, що до моєї матері лазить, просто дивиться на мене і мовчить. Тепер він вже злякався остаточно.

- А дошки пиляти в тебе все одно криво виходить.

- Бо я казав, ще й повторював, що не так пилку тримаю, як всі люди. До того ж, вона тупа.

- Була тупа чи ти так пиляв?

- Була, бо ти казав, що каміння в ній вже старе.

- Який уважний став! Чого ж ти в школі так вчився?

- А кому потрібно гарно вчитися в школі? У стерв’ятників своє братство, у писарів своє, у лікарів - своє. Хіба що жінці-змії чи тим, які будують, щоб нічого не поплутали.

- А як же ти духів убиваєш, як нічого не знаєш?

- То ж не школа, то я і слухаю. То я ж тепер навіть таке знаю, чому в школі не вчать, ото як Собаки з молока овечого щось на зразок пульке роблять. Гидота страшна!

- Ти що, оте їв?

- Не гидота, а вам, річковим, таке пити незвично. Я нарешті йду додому, то й прийшов попрощатися, - до нас підійшов товстий знаючий.

- То він що, не жартував, коли матері про якісь степи казав? - Сом так очі вирячив!

- Правду він казав. І зайця теж добре вполював. Тобто ваш талановитий хлопчик у нас як звичайна дівчинка. У нас жінки полюють.

Сом загигикав. А я що? Правду ж каже! Я теж тоді здивувався.

- І ще цікаво так полюють, з канчуками.

- То я піду. Не дуже мені було добре, риба ваша болотом смердить, але весело. Тут сильні знаючі, - товстий повернувся в осередок.

То й я вже почав збиратися, бо Кажанисі щось треба в місті, братові Паскалю треба до когось у справах, а братові Тескалю - кувати кобилу на задні ноги, бо наш коваль сказав, що треба якісь такі підкови, що він оце зараз не робить, простіше привести її до того, хто кував. Але копита вже гарно піджили.

І ото тільки ми всі як слід налякали осередок, бо вони таких гостей не чекали, як до нас прийшла дуже здивована пані Кролиця, з Ящірок. Та сама. З кошиком.

- Ото ви мені скажіть, панове поважні - що то таке? - пхає кошик братові Паскалю.

- Кроленята. Маленькі такі. Пухнасті.

- То зробіть з ними щось. Бо ви не повірите.

- Ви їх народили.

Я мало не засміявся, та на брата Паскаля вчасно глипнув. Йому не весело, він не жартував.

- То я те знаю, а що мені з ними робити? Посмажити?

- Ні. Ваша кров. Вбивати їх не можна. Ви хоч одного на вівтар покладіть. Я колись таке бачив.

- А що буде?

- То й мені цікаво, що з ним буде. Дух згорить.

То я пішов за братом Паскалем, а вона - за мною.

І не сталося нічого. Просто кошик з трьома маленькими сірими кроленятами, стоїть на вівтарі, не горить.

- І що з ними робити? Панове поважні, я ж думала, що діти будуть.

- Залишайте в хаті, гарно годуйте, не ріжте, ще раз кажу. Ми, як місяць потовщає, прийдемо. Бо тіні в них людські. То одмінки, тіла проміняні. Духи все ж вам зробили біду, і добре, що вони живі.

- Я ж Ящірка, то чому - кролик? Я знала, що таке може бути, я в вас питаю, чому кролики?

- А чоловік у вас Кролик за походженням чи ні?

- От не знаю. Свекруха - чиста Кролиця, навіть кролятини не їсть.

- А в першу чергу треба питати вашого батька. Ви ж дітей удома народжували?

- А де ж іще, панове? - Кролиця аж здивувалась.

- Я бачив, як жінка народила посеред базару. Або на кораблі, і для вас знати, де вони з’явились, якраз потрібно. Бо то якісь такі чужі духи чи це все ж треба побалакати з вашим батьком та згадати, що він ще робив. Вкрасти душу з Міктлану - не так вже й важко. Але отаке пухнасте до Володаря Мертвих не причетне, - брат Паскаль почухав спинку одному з кроленят.

- То ви мені поясніть, чому кролики? Ящірка - то родичі наплутали. А от масть в них не та, свекруха з Бурих Кролів, а ці сірі якісь. Чоловік ще придушить.

- Забобони. Колір шерсті до назви гілки клану відношення не має.

А от кого чоловік пані Кролиці придушити може, вона не сказала. Ой.

І отут до нас пришов Вовк і приніс дещо цікаве. І ще риби вареної, але риба - то обід, а от цікаве - навіть брат Паскаль таке уперше бачить. Метелики, бодай би їм Тецкатліпока крильця пообривав, зробили такий годинник, щоб лазити в позаторішні часи. І тепер у них щось не теє. А що саме? І чому ми маємо бігти та дивитися? То ж наче не чаклунство?

- Та ви такого ще не бачили! Вони оті кульки крутять, а в них руки та ноги зникають! То кульку і впустили, а вона поламалась, і вони тепер не знають, що далі робити! Там в них десятеро майстрів повзають! - Вовк просто сяє.

- А вони тільки бідкаються чи щось можуть заплатити? - Кабан прийшов.

- Поки що ридають.

- В них така дурня на кожен новий місяць буває. Як не будуть казати про платню, то через декілька днів все назад повиростає. Вони той годинник прив’язали до розмірів Місяцю на небі.

- А нащо? - про таке я і не чув.

- Бо, якщо моя жінка нічого не сплутала, то вона ж носить шерсть до Метеликів, то в неї там є подружка, чиста, по обом лініям Метелик. То та подружка каже, що в Метеликів вмер один старий дід, який перед смертю оглух та онімів. І не встиг нікому передати, як робити якийсь ну дуже гарний лак. А спитати вони його не можуть, бо він який вмер, такий і залишився.

- А записати? - отут навіть я не витримав.

- Метелики! - Вовк тільки рукою махнув. - Вони найцінніше для клану ніколи не записують. Годинник свій зробили, а діда при розумі розпитати все одно не можуть і дійти до нього - теж. У них ніг немає! - Вовк просто зареготав.

- Все одно нічого веселого тут немає, - Кабан теж посміхається, але якось сумно. - Той годинник працює, коли людина ще жива. Я ж знаю. До них ходив.

- А я ж казав, що він тепер поламався, то вони просять, щоб хтось зумів його чи доламати, чи полагодити, і якраз тебе і питають, - Вовк на Кабана тепер теж зовсім не весело дивиться.

- То ви двоє той годинник і крутіть, бо я тепер не можу. Боюся, що теж повзати стану.

- То та їх забавка може покалічити назавжди? - Вовк вже збирає якісь папери зі столу.

- А ти як думав, пане-брате? - Кабан зітхає. - Все може покалічити, а отаке - ще й як!

То, коли нам все ж показали, що до чого, Кабан у них з будинку вискочив, як окропом облитий підсвинок! Ще швидше навіть. Бо в них розбилась об кам’яну підлогу та скляна кулька, намистина, яка і була тим дідом зроблена. Він не хоче, щоб родичі знали його секрет. От не хоче - і все. І ми тут нічим допомогти не можемо. Як наново ту кульку зробити - то вже інша справа, то пісок для скла треба замісити на крові усіх його синів та онуків, потім висушити і вже з цього робити, що там їм треба.

То дарма ходили чи як? Вовк на мене дивиться, я на нього. Чи порозпитувати їх щодо лисого? Але ні, не та гілка. Вони такого не знають. Чи? То якраз дідові він просвердлив дірочку у черепі, трошки допомогло, але краще старому вже не стало. І в них щось таке для нас є, чи ні? Бо в Метеликів руки-ноги позникали не з-за духів, обережні знаки правильні, жертви вони теж приносять вчасно та сумлінно, духів не годують, закоханих не розлучають, на людей не кидаються.

- А в нас ще дитина головою крутить, то ж ви подивіться, панове поважні.

А не дарма йшли! Бо те немовля головою крутить якось так, що бачить власну спину! Так, дитину з кошиком несемо до нас.

А поки ми ходили, нам в осередок подаруночок принесли, килимок. Рудий, плямистий чорними плямами, килимок з магвею та шерсті. І десь я ці плями вже бачив.

- А не зарано? - Кабан сміється. - Бо таке я на тобі бачив, у світі духів. То твоя шкура, Тес Ке.

- Правду той Сова казав, що килимок зробить.

- То його донька. Ти до неї вже починай придивлятися, жерцям Міктлантекутлі можна одружуватись.

- А вона що? Хоче?

- Що хоче? До тебе залицятися чи череп носити? Ти трофеї відкладай, не продавай, треба тобі гроші збирати не тільки на сарай. А чи вона хоче - то в неї питати треба. Вже думає - це видно. Бо гарний килимок, такий на стінку чіпляють.

Воно гарно, але килимок - то таке. Чи захочуть її батьки кульгавого зятя з бідного клану? То ж не Вужі з Ропухами, що сусіди з тих пір, як крокодили хутро мали та пісень співали. Крокодили і зараз вуркотять, як кохатись хочуть, а чи мали вони колись хутро? А яке? Чорне чи буре, мабуть, щоб у воді не було видно.

І нам ще треба щось робити з тим немовлям, бо воно не кричить, не вищить, в пелюшки не гадить, а тільки отако головою крутить. Воно живе? Воно дійсно воно, бо - нема в нього нічого між ніг, просто шкіра. Знову треба до Метеликів йти, бо чи то така дитина була з народження, чи то щось сталось. А можна ж було подивитись ще там.

І нам ще треба щось робити з тим немовлям, бо воно не кричить, не вищить, в пелюшки не гадить, а тільки отако головою крутить. Воно живе? Воно дійсно воно, бо - нема в нього нічого між ніг, просто шкіра. Знову треба до Метеликів йти, бо чи то така дитина була з народження, чи то щось сталось. А можна ж було подивитись ще там. То Кабан з тим нещастям і пішов знову назад, а мені дали звіти, про те, як в когось повтікали дошки. Просто розбіглися, розповзлися, як змії, по всій вулиці. І ті дошки довелося ловити, рубати та палити. Самі збитки.

А ще ж треба вислуховувати рідну тітку! В неї вночі хтось у хаті сміється. Ні, не чоловік. Він хропить. І не син, бо він голосно чхає. А хто регоче дурнуватим голосом - вона не знає! Три ночі вже. Треба ночувати в неї. І, бажано - ще з кимось, з Кабаном. Вовк тут не боєць. Або то дядько Пацюк тихенько п’є пиво з сусідом, бо я вже його так зловив. Тітці нічого не казав, бо вона б його убила. А про сусіда я й казати не хочу, бо в нього теж жінка нервова і величенька така. Як битися почнуть, то я можу залишитися без тітки.

Але все одно треба казати старшим і чекати ночі, бо спершу смішки-смішки, а потім на стелі прилипли твої ж кишки. Я про таке і чув, і бачив. І ще ж треба дядькові про це сказати, бо його вдома нема якраз вже четверту ніч, щось в нього там таке сталось, що велике замовлення, а один з працівників захворів, то він підміняє.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.