Розділ п’ятий

А дідуган моторний. Як це він так? Старі люди ж повільно ходять, а він як оті, вовки-вояки, що можуть перейти за день гори, втоми не знають. Ми до вечора дійшли, без зупинок, я язиком мало дорогу не підмітаю, курку дорогою гриз. Йому запропонував, він відмовився. Мовляв, в нього своя їжа, у клунку, хліб з ягодами впеченими. Я таке колись їв, нічого особливого. Солодкий хіба що.

А місто величезне! Як п’ять сіл, чи більше навіть! І вогні горять, наче й не спить ніхто. Міська варта на воротах, глипає, пропускає без питань. Чи дідугана знають, чи їх вже повідомили. Страшно. Ми ж не глечики продавати прийшли.

Та де ж там моя ще одна тітка живе? На пагорбі чи за пагорбом? Мати казала, а я не слухав. На пагорбі наче усякі там жертовники, то люди живуть або під ним, або за ним. Під пагорбом усякі поважні люди оселилися, от як жінка-змія, що розподіляє чисту воду, а сам він - товстий лисий дядечко, з клану Кролика, просто його робота так називається. В місті дуже багато дивного: отут, на розі двох вулиць стоять справжні живі повії, в них губи чорним пофарбовані, та їдять кукурудзу варену, по зернині від качана відколупують. Гризти ж швидше!

Але ж не вночі до родичів йти, а зранку. І треба ж десь ночувати. Не на вулиці ж! Тут твердо. А, ото вартовий нам показує, де двері. То вони там зміняються і сплять, якщо треба. І гарно живуть. Циновки нові, ковдра якась товста, сухо, тепло. А хропить в мене мати голосніше.

Ну то підняв мене дідок зарано, але таке вже життя. І чомусь ми подалися на базар. Грошей немає! А от свідки можуть бути. І базар отой такий величезний! Як моє село, такий великий! І на ньому цілодобово торгують. Цілі вулиці яток! Отут - тварини живі, ксоло в клітках дзявкають, кролі сидять, кури з індиками волають з кошиків, свиня з мішка кувікає сумно. Поруч - м’ясо різне, м’ясник мух відганяє. Отам - каша продається готова. Тут, перед носом у мене - тільмантлі, плащі, різним пір’ям вишиті. Ой дорогі! Отам видно зброярів і ковалів. Немає грошей.

А тут - жерці, і я таких ще не бачив. Розмальовані, незрозумілі, чи чоловіки, чи жінки, але роблять зрозуміле - двоє хлопцям волосся зрізують, голови голять, а ще двоє дівчатам вуха пробивають дорослі сережки вставляють. Тільки сонце встало, а до них вже черга.

- Вибачте, а ви тут не зустрічали лікаря, який п’ятдесят років тому вмер, але серед людей досі ходить? - дідуган якраз до тих жерців і звертається.

То, та, що вуха проколює, аж голку свою відклало.

- Онуку твоєму ще рано, а тобі й не треба до нас. В тебе доля чужа.

Дідуган зітхнув, з клунка братчиків знак виплутав, їм показує.

- Отак виходить? А дитина теж з тобою? - другий, друга на мене дивиться сліпими очима, білими.

Он вони хто, вони Камаштлі служать, Володарю Долі. Того й волосся зрізують, та вуха проколюють, бо в дітей долі своєї немає, а в дорослих - є.

- Ми такого не бачили, але ви, панове-браття, сюди вночі підійдіть. Ми тільки даємо долю, передбачує отут Іштлі. Коли сонце зайде, то вона вас чекає. І до неї один такий ходить третю ніч, сперечається.

Панове-браття? Мені таке сказав? Треба присягати знаючим якнайшвидше. Бо жерці Камаштлі так нічого не кажуть. Вони знають, що з людиною буде. А тепер мені треба занести родичам мамину копчену жабу.

Бо я питав вже, тут такого не продають. Тут лапки смажать. І я ледве тих родичів знайшов, бо вони за пагорбом живуть, то від базару далеко. І вони мені одразу не сподобались. Зрозуміло, чого мати про неї не згадує. В хаті в них не бідно, циновок багато, діти взуті, вівтар Тлалоку дорогий, кам’яний. Але от навіщо так сваритись?! На вулиці чути! І було б з-за чого, чоловік пиячить чи діти сусідських курей переполовинили, а такий крик стоїть з-за того, що її старший не пішов до школи, а усенький день лазив по базару та в людей питав, що вони продають! Нічого ж не вкрав!

- Жебракам не подаємо!

- А я й не жебрак! Я ваш племінник Тес Ке, мама гостинця передала.

- Жабу?

- Жабу.

- Тоді заходь і нічого тут руками не торкайся! На тобі бруду - на смітнику менше! Ще й взутий в невідомо що! Ноги витри! - і зразу мені глека в руки. Та Тлалока малювати таким глеком!

Молодша дитина в неї тільки ще повзає, а старший на мене так дивиться, як гірські клани на Тецкатліпоку. Не можна ж так людей боятися! А чоловік її де? Вона теж удова? А питати якось незручно, я ж навіть не знаю, як її звати.

- А чого це ти прийшов, Тес Ке? Невже тільки жабу передати? Бо щось не видно, щоб ти гарно вчився!

От навіщо писати в листі до родичів про таке? І листувалися вони останній раз майже місяць тому, бо вона ще не знає, хто я тепер.

- Шукати, хто дядькових дітей вкрав і вбив.

Бити посуд з переляку - то в нас родинне. Гарний глечик був! Червоний, новий, поки моя тітка його не впустила. І не розсипала усе борошно по підлозі.

І ото тільки вона все прибрала, та мене порозпитувала, як то так сталось, як прийшов її чоловік. Пацюк - він і є пацюк, його клан хліб або робить, або пече. І він ще й як схожий, ніс гострий, волосся чорне, від борошна сіре, сам бігає і блідий. То в неї діти хто? Ропухи чи Пацюки? Старший, мабуть, в батьків клан піде, бо як навіть мене злякався, то куди ж його іще?

- О, гості. Поїмо! - басить Пацюк.

- Тобі б все їсти! В мене родичів духи вкрали, а йому б їсти!

- Все робиться як слід тільки після їди. Крім зашивання ран, та й то, на кому зашивають, тільки той і голодний, - а на шиї в Пацюка ще один амулет висить, стерв’ятник на дереві, поруч з дерев’яним качанчиком кукурудзи. Треба попитати його, згодиться.

- То ж як ти цих духів вбивати збираєшся? Оцим от костяним? - Пацюк встигає їсти хліб і розмовляти водночас.

- То ж можна. Я ж не сам до них збираюся.

- Не сам? Тес Ке, чи ти здурів? Хіба є такі люди, що ходять до духів з ними воювати?

- От правду кажуть, що в пацюків голова маленька-маленька, - тітка не витримала.

- Ну хто так робить? Вояки? Щось не бачив! - Пацюк мало де був, раз таке каже.

- Знаючі. Я присягати збираюся.

- Ні. Ти здурів зовсім. Вони ж людей в жертву Тецкатліпоці приносять! З їх кісток чорнило роблять!

- Я в них прибираю. І чорнила там звичайні, бо мене за ними посилають купити в сільського писаря. І я бачив, кого там приносять - чаклунів, що з духами працюють і мерців живих, що після смерті ходять. І я бачив, як знаючий словами, без зброї, відігнав духів, які перетворили гончарне коло на щось живе, з сліпим оком і кривавими слізьми.

- І що коло? Крутиться?

- Ні. Духи його випили. Але кров’ю воно вже не плакало. Мій той дядько нове купив.

- Ти ж подумай, Тес Ке. Вони прийшли з чужих земель, перших знаючих вкрали духи. І вони почали вчити нас, як боротися з чаклунами. От тільки до них стільки чаклунів не було.

- Було! - тітка знову підстрибує - То ти з міста, ти не знаєш. А от у селах, особливо що далеко одне від одного, по троє-четверо сиділо, як кури на гніздах. Ти не бачив, що буває з вилікуваною чарами дитиною!

- А що буває? - бо я теж не бачив.

- Смерть. Зазвичай від води або вогню. Тільки вода з’являється зсередини, топиться на суходолі. Або так само спалахує. І ти не чув, як тоді кричать. А в мене була така подружка, як я була така як ти.

Пацюк аж їсти перестав.

І ото тільки ми поїли, як сонце й поповзло донизу. То мені ж на базар треба! Там же ота Іштлі сидить! Цікаво, вона теж сліпа, які всі інші жерці Камаштлі? От дивно - ті двоє наче не бачили, а й волосся зрізали добре, і вуха пробивали рівненько. Як то вони так можуть?

Встиг. Дідуган вже тут стоїть, біля неї. А так і не скажеш, що ворожка, просто собі жінка з рівнинних кланів, у яких плащ і ззаду, і спереду висить, і волосся руде, як у рівнинних, пасмами такими висить. Звичайна товста жінка.

- От як вам пояснити, панове-браття? Була в цієї людини доля, а на ту долю інша доля нашита, як ото тільмантлі роблять, до основи перо пришивають. І живе він першою долею, але діє другою. І ота друга в нього доля на горе, на смерть.

- Йому? - дідуган мружиться недобро.

- Ні. Я його смерті не бачила. Але він не розуміє, чому так. Він не знає, чому так стається. А от того, що біля вас стоїть, я попереджаю - не шкодуй його. Забудь про милосердя.

- Це ви про нього? Він вже жорстокий, і ще гіршим виросте.

-У гріха багато облич, пане-брате з Севільї. І ти це знаєш краще від мене. Значно краще.

Тепер я знаю, звідкіля дідуган родом, та зроду не чув, то де і то що. Може, я погано вчився у школі.

І ми чомусь пішли до тутешніх знаючих. Зрозуміло, що отой лікар, чи хто він там, теж тутешній, бо місцеві якраз з обличчя такі, як полива жовта, у горщику з боку каші. Але ж ноги в нього є! Його можна шукати і шукати. Нам до його старшого б сходити. Лікарі ж теж під Шіпе-Тотеком ходять, простіше буде, та й нога в мене може бути наживкою.

Ой. Тут тих знаючих сорок чоловік, і всі на мене дивляться, а дідуганові вклоняються. “Доброго вечора, шановний Паскалю”! “Яка для нас честь, шановний Паскалю”.

Я аж сів. Оце він і є? Отой самий чужинець, що тричі відбився від духів та став самотужки ганяти чаклунів? Йому років двісті, не менше! І зі мною розмовляє! Ой. І дядько Пацюк теж знаючих боїться, а як я йому розкажу, то його машталь треба буде прати.

Я ж усьому селу розкажу, кого бачив! А брат Паскаль, чи як там того дідугана називати потрібно, з тутешніми знаючими балакає, як вчитель з лінивими учнями. В місто духи поналізли! А хтось спить та їсть, як каплуни! Ну, їм аж ніяково, а мені буде ножа на кому перевірити!

Або ні. Бо мене вже мало того, що обеззброїли так вміло, що я й не помітив, так вже й затягли кудись, у якусь чи камеру, чи що, води по литки, холодно. Отакої. Може, у жертву принесуть. Ну теж непогано. Грошей трохи заробив, закляту річ допоміг зламати, жертви приносив вчасно. Мабуть, Міктлантекутлі мою душу їсти не буде.

А за стінами хтось виє та булькотить. Гарний голосочок! І виє оте хтось як словами, тільки я їх не розумію. О, тепер чую: “В крові зачатий, в крові народжений - виходь!” Куди? Я тут власного носа не бачу! “В плоті втілений, плоттю сильний - виходь!” Так, ще вже дивно. “Удовиченко, річкою вигодуваний, злосердечний, під кривавим богом - виходь!” І я бачу руде світло попереду. Смолоскипи. Як так кличуть - треба йти. Бо я бачу тацю з вугіллям і це мені? Вже добре розпечене тавро, дивний малюнок - вершник на коні. Братчиків знак, знак підмайстра! Бо на шиї отой бронзовий носять уже вивчені знаючі!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.