Розділ двадцять шостий

Я й не знав, що таке “божа людина” і чого брат Тескаль замовк. А то зовсім не з богами пов’язане, а таке, що то такий дуже сильний чаклун, що власну долю наперед бачить, того вони й сліпі, божі люди Камаштлі. І як хто таке з собою робить, з тою людиною і до того щось не те було. От би лисого спитати!

А якщо отой сліпий в село прийшов та місцевим радив, то він їм не погане зробив, а навпаки. О, чимчикує наша Кажаниха, з відром у руках, клунком на спині та кошиком на голові. Вона точно ж нічого з тим тілом зробити не може?

- Та не можу. Потопельники йдуть до Тлалока. В нього душу не витягнеш.

- А чому?

- Йому нема з ким балакати.

- А у світі духів ніяк не можна з тим сліпим побалакати?

- А ніяк. До Тлалока не кожен згодиться піти. Він все добре обміркував, той сліпий.

- А через жертву?

- Теж ні, якщо з людини роблять ключ, то знищує душу. А от старосту спитати можна, там було зроблено, на ключ мертвих, що просто хтось помре. То я б вже й спитала, якби мені ще хто-небудь кукурудзу доніс до хати.

То в неї повне відро качанів і ще кошик квасолі. А клунка вона мені не дає, там щось таке, не для моїх рук. Ще й сказала, щоб я ту квасолю зі стручків полущив, якщо хочу швидко зі старостою побалакати. А я що? Старших треба слухатися, та й цікаво мені, чи вона сама живе, чи ще з кимось?

А в хаті в неї багато людей - старий, її батько, хлопчик косоокий - молодший брат, ще малі, дві близнючки, з жовтими очиськами, як в лісових кланів. Вона ж удова, то не її діти? Але я мовчу, бо мене не питають. А ще мене не питають щодо того, що там, у сусідньому селі, сталось.

- А староста в нас був по самі вуха у болоті, простіше сказати, чого він не утинав - не танцював голим на вулиці. Бо він заборгував у трьох містах сорок двом повіям. І в нього було шестеро байстряток та три жінки.

Я чув, що в морських людей не одна дружина, а от тут? Дивно. Не заборонено, але дивно.

- І, щоб замаскувати свої брудні рученьки, він знайшов якогось чаклуна, щоб знайшов скарби. Знайшов. На свою дурну пусту голову! Бо то не він клав, не йому ж і забирати. Наслав дурень на село духів.

Зі старостою зрозуміло, а от чиї скарби?

- Не тут. Не біля них.

- Еге ж.

А от вже в знайомому осередку, подалі від зайвих вух та малих дітей, оті жовтоокі їй не доньки, а теж сестри, старий тричі одружувався, то діти в нього різні, й стало вже цікаво. Той скарб - то щезник, річ, схована у світі духів, щоб хазяїн міг забрати будь-коли. І оте “коли” може бути у минулому, чи у майбутньому. Я бачив, як отой товстий знаючий з павуком подібне робив, то він отут теж сидить і їсть ковбасу, чекає, поки йому хід додому виплетуть як треба. І ото той, хто зробив щезник, може дійсно лазити хоч у наступний рік, хоч у позаторішній. А початком нашого скарбу була ота мертвенька, що до мого брата причепилась.

З неї все і почалося, з Чаплі, клану якої вже нема. Вона хотіла одружитися з кимось не тим, кого їй вибрала мати, і зробила це ну дуже вже закручено! Бо вона знала того хлопця, і він її, і вирішила заховатися з ним від матері. У світі духів. То вона і вмерла. Бо духи от кого не люблять, то закоханих. А якір для повернення в неї був - стара скриня, яку вона підкинула комусь.

А де одна така річ, там до неї інші такі тягнуться, як намистини на ниточку. То отепер в селі біда, мого брата хтось вбив, а на болоті соми вилазять і кричать-янчать, як коти. Соми так іноді вміють, але не кожну ж ніч! І нам той скарб треба не знайти, як би там братові Тескалю не хотілося нове сідло та миски, а роздати. Бажано - власникам.

І тут ще щось зі старостою, він звідтіля щось таке узяв, що людям брати не треба. Потім захворів та вмер. А що брав - Кажанисі казав, що диски старі, з водяного каменю ще. Але то не те. Він ще щось прихопив, що було колись живим. Одяг, чи що? Магвей - то рослина. Але, що б то не було, це треба знищити. Ось це духів до села тягне, як рибалка рибу з води. Вони ж не в могилу це поклали до нього?

Кажаниха головою хитає - це в них у хаті. Не одяг. Не їжа. Треба нам шукати. І мені не можна у світ духів, бо тут вони занадто сильні, роздеруть. А воно тоді що? Зброя? Дротики з кісток? Лук з рогів? Є такі, сам на базарі бачив! Ох тугі! Але шукати нам в його скрині та й шукати! Та в усенькій хаті - теж. А хата ой велика.

І от що дивно - в старости не було дітей, але багато іграшок. Таких, для малих: брязкальця усякі, і такі, що трусять, і бубонці, і свисточки. А він ні на чому такому не грав. Нащо? Продавав? Та теж ні, якщо старостиха правду каже. І от що ще більш дивно - ні один свисток не свистить, ні одне брязкальце не брязкає, вони глухі. Тут вже Кажаниха побігла за Кажаном. Бо староста якось так чаклував, щоб не помітили. Того він і втік ящіркою. Мало йому дітей було! І то не сліпий, то староста сам таке робив, самотужки. Сестрі чоловіка приворожив, наприклад.

Чоловік у неї, як воно і виходить, коли присушуєш людей, трохи дурнуватий, та чіпляється до кожного стовпа. То старостиха до брата і втекла, щоб він щось зробив. А що тут зробиш? Кого вбивати потрібно? Його чи її? Бо, якщо відсушити людину, яку чи якого до того присушували, то теж нічого доброго не стане, Тласольтеотль так розгнівається них обох - і на відсушеного чи відсушену, і на чаклуна. Бо хто кого любить - то якраз Тласольтеоль, і присушувати чи відсушувати - це з нею сваритися.

Але то не те. Ми знайшли: якісь нові чорні плетені сандалі, розшиті, невідомо чиї, бо на старостиху великі, а на покійника малі. Подарунок комусь, чи що, але не те. Три глечика, зроблені, як котики сидять, дорога річ, але теж не те. З лука покійник не стріляв, тут сиро, тятива і лук псуються, недарма вояки з дротиками. А от у нього дротики мисливські, очерет з крем’яним гостряком, ще й саморобні. Ото краще б він собі купив, бо ні одного рівного з десяти!

Ну от що собі чоловік може узяти зі скарбів? Звісно, люди різні, але як одружений - то прикраси, як битися любить - то зброю, жадібний - дорогі речі. А тут виходить, що нічого. Чи таке, що й не здогадаєшся. Одяг його Кажаниха вже весь передивилась, звичайний: два машталя, сандалі, плащ зі свині, намисто старости, з білих черепашок.

А це ще що? А отут у кошику іграшки! В нього ж діти були, то треба подивитися. Старостиха сміється, мовляв, що від дитини хотіти. А іграшки дешеві, ксоло просто вирізана з дощок, пласка така, метелики з листя на ниточці, та ж діти самі таке роблять, м’ячик. М’ячик якийсь маленький, з помідор, та шкіра м’якенька. Він цупкий має бути! І якось вишитий чорними нитками, ледь видно, очі там, ротик. Зроду не бачив такого.

Кажаниха як глянула, так здригнулась.

- То не м’ячик. То отой хлопець, що її покохав. Так іноді голови морські люди сушать. Оце він узяв, бо тут не розбереш, що то. Оце ми беремо.

І осередок забігав, як ті таргани з горщика. Бо упокоїти отого хлопця з Метеликів - справа важлива. А як він заспокоїться, то й дівчина теж.

- То що тут робиться?

Я аж підскочив. Бо до нас прийшов лисий.

- Ви щось таке накрутили, що я вийти з села не можу, дорога колом йде. І ніхто не може. Ніяк. Людям в місто треба чи ще кудись, а вони за околицею застрягли. І духи показилися зовсім, небо біле, дощ кривавий.

- Дощ кривавий? - Кажан на вулицю носа пхнув, плюнув. Не збрехав лисий. Біда тут велика.

- То, мабуть, з тим хлопцем пов’язане. Він якраз з Метеликів, може, родич?

- Та не родичі вони мені і не були ніколи! Ми були родичами Павукам, а через Павуків - Чайкам.

- А через Чайок, пане, у вас родичі кревні з Чапель будуть, - то вже той, товстий, знаючий обізвався з кутка.

- То я знаю, але все одно не мій клан. І погано, що оцей пуголовок приніс цю гидоту сюди, а не залишив отам.

- То що, краще було тим людям вмирати?

- Ми всі помремо, колись. А от в хлопцеві костей вже нема, а душа ж і є кості, важко буде духів від нього відігнати.

- То як відганяти? - брат Тескаль сидить, наче у гостях, читає наші звіти.

- До них йти, витягати те, що від хлопця залишилось. Але не з таким військом, бійців аби четверо.

- А чого б це? - брат Тескаль шкіриться. - Я, він, - на мене показує, - вона ще, - на Кажаниху рукою махає, - ті двоє та павук-плетун. Шестеро буде, чи семеро, бо ти ж так само підеш.

То ми й пішли. Навіть не виходячи на вулицю. Так, хто де та де хто? Я свої пазуряки випустив, потягнувся, брат Тескаль в обладунку, як і раніше, лисий теж не змінився, павук-плетун ніжками ворушить. А інші де? Вони не змогли? Чи як? А до нас йде товсте голе гниле тіло, така потопельниця в плямах, з змією у руці.

- Не питайте. Сам не знаю.

Сом? Ото вже дійсно питати не хочеться.

- Та ти дражнишся, чи як? - Кажаниха стерв’ятником степовим прилетіла, з рожевою лисою головою, величезним, як хата.

- Ну ви ж бачите! Вона вже!

Діти малі!

- Повзу, повзу, повзу. Без мене не починайте!

Отут брат Тескаль подивився собі під ноги і просто завив від сміху. Клубок хробаків, здоровий, як ксоло. Оце Кажан.

А потім ми просто врубилися в туман хто чим. В липкий, мертвий, гнилий туман, гірку воду, і я не бачив нікого і нічого, крім липкого на власній морді.

Хтось кричить, верещить люто, але я не знаю звідкіля той крик - тут немає землі та неба. Хтось чимось хрумтить. І ще один крик, чужий голос. Зовсім чужий. Туди треба! Змія сичить і туман біля мене світлішає. Сом, він тою змією як сокирою б’ється, тільки вона духів кусає, але все одно смішно - він чоловік, а обладунок такий, що й казати соромно. Кажаниха з Кажаном якось дивно накидаються на духів - вона його підіймає і кидається згори, а він прогризає в них по двадцять дірочок.

Бачу щось руде, плямисте. Брат Тескаль на той крик теж пробивається, ближче до мене йде. О, і лисий, ножем відмахується від туману. І я бачу щось червоне, яскраве. Хлопець з Метеликів? Павук-плетун ловить павутиною те червоне і тягне до нас. Вірніше, павук павутину зробив, а товстий знаючий на ньому її кинув, як аркан. Степовик! Я на них надивився.

І кинув він вірно, бо то - обідраний хлопець, без обличчя, криваве м’ясо. Кажаниха падає на нас згори, закриває крилами, і старі слова, які кажуть над могилою, дивно чути тут. І страшно, аж в мене шерсть дибки встала, а павук-плетун на пузо впав.

- Тікаємо! - то Кажан у десять голосів верещить, - Бо вона і нас упокоїть зараз! Я вже таке бачив!

Так, ми хто, ми де і йде дощ. Дощ з води! Вийшло! А ще ми всімох упхались на дах школи, на мені сидить нехуденький Кажан, а осередок горить, дах палає. Хто вогню не загасив? Сом? Зараза!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.