Розділ другий

Мало не спізнився! Біг, як кролик від м’ясника, аж машталь розв’язався, я його ледь встиг підхопити. Ще чого не вистачало, голим бігати! Я ж не сусідчин чоловік. Але встиг. А робота легенька: свічки нові поставити в усі підсвічники на поверсі, у коридорах та біля дверей підмести, попіл викинути, який сказали, води принести, паперу чистого покласти в отой кошик на кожному столі та чорнила налити в усі чорнильниці.

Бо до підвалу мене не пускають ще. Що я там не бачив? Шматки людей? От якраз таке я вже бачив, я ж до стерв’ятників хочу податись, вони усіх беруть, бо не клан по крові, а братство по спільній праці. Але беруть тільки зі зрізаним волоссям, бо в дітей сили мало, як важку людину на собі тягти кудись? Але біля них крутитись не зважають, аби роботі не заважав.

О, ось тут , на перехресті коридорів, вівтар з чорного каменю Я такого каменю, слизького та гладенького, й не бачив. Але важливо, не з чого вівтар, а чий. Слався, Чорне Дзеркало! Слався, Володар Ночі! Слався, Ніж! Слався, Кульгавий, Вбивця Чудовиськ! Слався, Тецкатліпоко, Ворог Кожному! І візьми мою кров, бо нічого іншого в мене немає.

На вівтарі краєчки гострі, якраз для такого - проведи пальцями, струсони кров. І ще й які гострі, бо я й не відчув болю, поки пальцями не поворушив. Для праці - права рука, для молитов - ліва. Як воно завжди повелося.

А от духи не хочуть жертв. Аби декому згадати, що вони хочуть замість жертв, то було б значно більше дурнів. Навіть у нашому селі один такий був. Одна. І наче ж не таке погане в неї життя було: хата, город, чоловік, діти. І чоловік був у неї ой не тутешній, з Метеликів, прикраси усякі з кісток на прозорого каміння робив, як Метеликам і ведеться.

Мати до неї завжди, коли жертовні дні, в гості ходила. І от звичайна ж була сусідка, коржиками торгувала, іноді мені підгорілі за так віддавала, вони навіть смачніші були. Поки щось із нею не сталось. І вона не почала приносити заміть грошей золоті намистини, які були холодними, навіть якщо їх кинути в горщик з окропом. А потім, на десятій намистині, духи здерли в неї м’ясо з кісток. А чоловік її якраз поїхав продавати зроблене. Повертається - а в хаті все червоне, блищить, кров’ю сочиться. Це ще як пощастило, що він дітей на ярмарок узяв!

Ой! А що тут забула моя тітка, ота сама, що з Кажанів? Іде, видивляється, наче загубилась. Мене побачила.

- Тес Ке! Зроби що-небудь! В нас коло стало знаками помальоване! А вчора не було! Я ж за дітей боюся, вони ж ще малі!

Я й рота не встиг роззявити, а тітку вже почув хтось в чорному плащі, чорному машталі. Ото вже знаючий, бо на ньому - знаки є, їхні, чорним в шкіру врізані, як морда ікласта на обличчі. То вони теж під Тецкатліпокою ходять, чи як? В нас таке на усіх стінах мальоване, щоб духи в хату не просочились.

- Яке коло?

- Та ж чоловіка, я з Кажанів, ми горщики робимо, глечики. Продаємо. А тепер воно тако помальовано, що аж підійти страшно, не те, що глину покласти!

- А то не діти ваші бешкетують?

- Так вони ще літер не знають! Та й не фарба там, не різьблення, чоловік мій гілкою те малювання пхнув, не обводиться, не здирається.

То ж йти скільки! Може, возом поїхати? Усі сусіди аж порепаються від заздрощів! Коней мало, дорогі вони, люди зазвичай на собі вантажі носять, або тягнуть волоком. А возом їздити - то дуже, дуже багатющі багатії можуть! Або знаючі. У них братчиків знак - вершник з мечем. Не з таким, простим, мечем, де каміння гостре в деревину упхнуто, що на весло трохи схожий, а з дорогим, залізним. Але мене, мабуть, не візьмуть. Я ж підмітаю. Про навчання ніхто мені нічого не казав. А знаючий вже на мене дивиться.

- Де вона живе, показати зможеш?

В мене мало мову од радості не відібрало.

А на подвір’ї в тітки таке! Коло дядькове шкірою пухне, кров’ю плаче, око сліпе з нього вилізло, там, де вісь була. А племінники мої де? На них ще кланових знаків немає, їм по чотири дощі тільки стало! Дядько до казарми побіг, за дротиками!

Горщики биті по всьому подвір’ю розкидані. То ж тиждень праці! Ото гарний черепок, від глечика, довгий, гострий, чорний, якраз мені до руки. Ножа в мене ще немає, ото відбудуємо сарай, то тоді й куплю. Тітка до хати стрибонула - нема малих. Дядько вже вулицею несеться, якби ж то людина була чи звірина, то їй би було непереливки, в дядька важка рука та гостре око, він мух на льоту збиває дротиками. А тут - не зарадиш.

Знаючий коло обходить, щось собі під ніс буркотить. Тітка голосить. Дядько стоїть, відхекується. У нього з дітьми біда якась була, тільки ці живі та прожили аж чотири дощі, а старший син зразу мертвим народився. А я з кола очей не звожу, хоч і не знаю, чи можна це. Зате бачу, як те око з кривавими слізьми заростає, шкіра з каміння тріскається. Що то за слова такі сильні? Як їх дізнатися? Бо злазить від них шкіра біла, злазить, клаптями на землю втоптану лягає, клапті попелом розсипаються.

- А зараз - розбивайте коло! - відійшов знаючий, сів біля стіни.

Як ми налетіли! Наче піхота на ворога, щоб він і не встав. І крихке те коло, як пляцок спечений, охололий. Не може каміння таким бути. Не має. Тітка качалкою махає, аж хурчить повітря. А качалка в неї ой важка, кам’яна. Такою раз гепнеш - і ворога вже немає.

Розпалось коло на сірий попіл.

- Діти мої де? - дядько на мене вирячився.

- А ви нічого такого, дивного, не знаходили? Іграшки там, свисточки, китички від одягу? - тихо знаючий каже, втомлено.

- Свисточки які? Глиняні? Та була в них змійка, що хвостом свистить, - тітка схлипує.

- Ні. Такі свисточки, що зроблені погано, а от свистять добре, китичка, що на сонці золотом сяє, а у тіні - брудний шмат ниток. Не було такого?

- Намисто вони вчора знайшли, отаке, як гірські клани носять, шкіряний шнурок, а в нього кольорова шерсть вплетена, і воно в них в руках розпалося. Я ще здивувався, бо то як наші кланові знаки, вони це не знімають, та й шерсть така, чорне-червоне, так нитка кручена, - дядько дротики на землю жбурнув.

- А такі намиста в три нитки плетені, і червону ні один гірський клан не використовує, - знаючий руки від попелу обтрусив.

- Де мої діти? - тітка в попелі копирсається.

- У них. Живі, бо попелом їхні чари розсипались.

Я чув, як над покійниками голосять, але ж вони живі! Але знаючий теж зітхає. Замалі були в мене племінники, щоб самі додому піти. І вже не виростуть. Можна від духів утекти, як вони тебе до себе забрали, але не маленьким дітям, що вибирати не вміють.

- А ви ні з ким не сварились нещодавно? - знаючий так і сидить, очі мружить, як кіт. - За дві-три доби до цього? Бо будинок у вас захищений, усі знаки нові, і коло було спаскуджене вночі. Тут людина побувала. Духи тепер бояться темряви.

Тітка дивиться то на мене, то на вулицю. Дядько дротики підібрав, стоїть.

- І це не ваш племінник, до речі. Діти можуть бути вкрадені духами, але привести духів до людей вміє тільки доросла людина, з власної волі та бажання. А він, як бачите, ще й волосся не зрізав.

- А чого тоді духи ним прикинулись? - дядько з мене очей не зводить.

- Щоб відволікти. У вас же була якась домовленість з його матір’ю щодо нього, наскільки я можу зрозуміти.

- А це не підмінок? - тітка знов качалку перехопила.

- Нехай принесе власну кров у жертву. У вас чий вівтар в будинку?

- Шіпе-Тотека. Він же покровитель клану.

- Виходить, він сам собі буде жертвувати.

- А то як? - дядько і не зрозумів. Чи він Тецкатліпоки не бачив? Може, й не бачив. А як мене звати, то йому зараз не до того.

- А водою його не облити? - тітка в мене за спиною стоїть.

- Ні-ні. От як стоїть, чорний від попелу, то так хай і йде. Потім підметете.

Чисто в дядька, та й хата удвічі більше від нашої, але зараз я йому не заздрю. Позавчора - було таке, а з учорашнього дня - ні. Вівтар теж величенький, з глини обпаленої, дядько колись зробив. На вівтарі глиняний Шіпе-Тотек посміхається, пухкі ручки простягає, а під ним кролячі шкурки. Треба буде тітці нагадати, щоб шкурки кудись прибрала, бо вони вже присохли. Не можна так.

І знаючий за мною йде, дивиться, з-за нього дядько з тіткою виглядають. От їхній ніж з кістки овечої. Я б собі таке не купив. В матері й то кам’яний, гостріший. Знов по тій самій долоні різати!

Слався, Шіпе-Тотек, З Обідраною Шкірою! Слався, Червоний Тецкатліпоко! Візьми мою кров, доведи, що я - людина.

Кров крапає калюжкою біля шкурок. Червоно.

- Людиною Тес Ке був, людиною і залишається.

- Краще б його духи забрали! - тітка ридає.

Я мовчу, бо думав і сам таке колись. Куди мені, кульгавому? Все життя рибалити та на жінок тільки дивитись? Ох батько з мене сміявся! Та й розказав, що жінки йдуть за будь-кого, аби в нього те, що машталь прикриває, працювало. На це не скаржусь!

- То що ж в вас стало? - дивиться на дядька з тіткою знаючий, мружиться. - Хто це вам так зробив?

Тітка схлипує, шкурки прибирає, вівтар водою чистою споліскує.

- Та я ще на новий місяць велике замовлення узяв, а тепер воно побите, - дядько на підлогу сів.

- А чого оті черепки чорні були? - знаючий по хаті ходить, щось своє вишукує.

- Бо замовили чорні та білі горщики та глечики. Білі попродавало щось, а чорні потрощило ото.

- А хто замовляв?

- Та звичайні мої замовники, отой старий на базарі, з клану Котів, приніс мені розписку. Можу показати. І жінка з клану Круків, вона в глечиках щось робить і продає. Смалець, чи що.

- Коти? Вони ж гірські.

- А цей тут живе років десять. Його всі знають.

- А до дружини вашої ніхто не заходив?

- А то не вона до когось заходила?

- Ні. Завжди у таких випадках хтось приходить до людей. Людина проводить духів.

- Навіщо?

А от зараз я б заховався подалі. Можна в плавні. Бо Ропухи клан мирний, та Кажани клан мирний, але це не про мого дядька казано. Де бійка - там і він.

- Ось це я поки що не знаю. Шкоди завдано великої, зіпсовані інструменти, вкрадені діти.

- Посуду на десять дисків побито!

- А в вас інші родичі, крім Тес Ке та його матері, є?

- То ви в жінки питайте, Кажани - клан розлогий.

- Та я й сам з Кажанів, моя гілка буде - Кажани-на-деревах, - знаючий зітхає.

Знаючі безкланові! Перша гарна новина за цей день, та й та тільки для мене. І цікаво, мені за допомогу щось буде? Чи просто не дадуть по шиї? А йти назад довгенько. І я дійсно не розумію, кому це треба так наробити, щоб людям все життя зіпсувати? Дядько не такий вже й поганий, тітку всі люблять, навіть кролі, яких вона ріже, до неї лащаться.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.