Розділ вісімнадцятий

І що ж його робити? Сиротиною ставати мені не хочеться, а як сховатися від людини, яка невловима? Та ще й глечики ці, тьху на них та ще раз тьху. Треба в старших питати, в таких, що розумніші від Кабана з Сомами. В брата Паскаля чи брата Тескаля. Але вони далеко, а поки той лист навіть білохвостим голубом, що вдвічі швидше від звичайних поштових літає, їм прийде, то лисий багато чого може наробити.

А я можу тільки вартувати у дворі. Або піти та подивитися, чи всі інші ще не прийшли. Але я піду, а він візьме та й прийде? Чи щось в руки матері дасть. А ще він може дати це щось не власноруч. Навіть їжу може дати, що вже буде зіпсована духами. То що ж, не вечеряти? А тут якраз квасолі миска, ще гаряча! Сом вже на мене дивиться так, як ото справжній сом.

Ризикну. Бо ті коржики були давно. Та й вмерти можна тільки один раз. О, чути голоси. Кажаниха прийшла, та ще отой, з Кажанів. А всі інші де?

- З Гадюками домовляються. Вони щось знають, але нам казати не хочуть.

Отакої. Гадюки наче з духами не знаються, але ото й б воно.

- І ти туди не підеш. Бо хто ж їх знає.

Та що ж Гадюки таке знають, що мені не можна?

- Та там болото таке, що риба втопиться. А Гадюки хочуть підзаробити, човном перевезти. І деруть дорого.

А як там таке болото, то вони що, під водою живуть? Але як мене не беруть, то я мовчу. Ну я ж вже не мала дитина!

- А ще тобі там нема чого робити, бо ти не на того вчишся.

Оце вже зрозуміло! От тільки що ж там в Гадюк, що мені не треба і знати? І при звичайних людях не кажуть?

- Діти завжди чимось схожі на батьків, Тес Ке. До них це теж підходить.

Що ж ті Гадюки наробили? Вже цікаво. А мені показують, щоб я з хати вийшов. Ще цікавіше!

- Зайвих вух тут вже нема.

Тут - це в осередку. І видно, що ніхто тут не підмітав, ще й кісточки від чогось на підлогу кидав.

- Не чіпай, це - не бруд, це потрібно поки що. Не всі з нас можуть так легко заходити до мертвих родичів, як Гадюки. А їх і вчити цьому не треба. Ось цим вони на Черепах і схожі.

Ого! А чому тоді Гадюки в знаючі не йдуть?

- Бо не всі їм родичі. Вони ходять тільки до родини, найнижче - прапрадід, бо раніше клану їхнього не було.

А що ж з матір’ю робити? Як сховати? Ой. В нас біля осередку кобила припнута. Верхи абихто не їздить.

- Брат Тескаль.

От чому йому вдома не сиділося?

- А того не сиділося, що одна зі зниклих жінок була ще тою чаклункою. Хвалилася, що може змінити долю та бачити інші світи, ото як у вас був Білий Ліс. А потім перестала.

- Хвалитися, пане-брате, чи бачити?

- Хвалитися. Нащо людям очі виймати? - брат Тескаль сміється-шкіриться гострими зубами.

- А можна людину від чаклуна сховати? Щоб не знав, де вона, але він вже з нею побалакав?

- Так. Повільніше. І нащо?

- Та мати в мене з тим лисим побалакала, пане-брате. Сиротою стати якось не хочеться.

- Веди її сюди. І Сома її - теж. Бо моя чаклунка була з ваших, річкових.

Я понісся, як на повінь. А Сом перелякався ще гірше від мене. Він же не знав, що чаклуни - то і є звичайні люди спершу. А деякі, як не дуже до духів лізуть, такими й залишаються. А от мати не здивувалася. Ще й вуха мені мало не надерла при всіх! Та то ж не я оті глечики ізробив!

- А курей куди? Їх же тварини поїдять?

- Тут не до курей! Тут, пані поважна, життя чи смерть. Ваші! - Брат Тескаль вже не сміється.

- А як я поїду, а лисий мене саме там і знайде? Як ото на свиней полюють, з засідки, саме там, де вони смачне вишукують.

- І таке може статись, пані поважна. То я того вас і питаю, що ж такого робити? Він же до вас чіплявся.

- Залишатись. Він, пане поважний, як я розумію, і чекає, щоб я втекла. Він же мені ту голову на поріг підкидав. І ще - не пускайте, якщо можете, Тес Ке до тих глечиків. Бо його туди і знудить.

Ну от нащо таке казати! Я тоді об’ївся квасолі та побачив те, що залишилось від брата! Я не навмисно!

- А йому там нема чого робити. Його не на того вчать, пані поважна.

Мабуть, Сом зараз вмре від ревнощів. Оце саме тут та зараз.

- А ви, пане, так очі не вилупляйте, бо я не того так питаю. Ви з нею плодіться на здоров’я, я вам заважати не буду.

- Та не того я так дивлюся! Просто мені це все дуже не подобається! Ми ж тихі, прості люди, нікому зла не робимо! За що нам це!

- А зло якраз таких і любить, - брат Тескаль зітхнув.

А от хто ті глечики зробив, то Гадюки знайшли. Поважні ж наче люди! З Кроликів! І аж трохи шкода їх - вони таке робили, щоб їх єдина донька не вмерла від червоного кашлю. Вони до всіх лікарів ходили, самими ксоло її годували, в гори на сонце возили - а не краще їй. І десь почули, як людині життя продовжувати. Що їм - повії та жебрачки, та лісова відьма, дурна, як казанок? Хто по ним буде плакати?

А от на відьмі вони і спіткнулися! Та ще одна повія була комусь гроші винна, то її теж шукати почали. І хтось десь, на базарі, чи на площі, когось бачив. І сказав, кому не треба. Але не змогли міські злочинці її знайти, самі булькнули в болото. Тільки ряску подерли. От і добре, так повіям краще стане, без тих злочинців.

А глечики діти знайшли, сома полювали. Того й крик такий став. Але ті чаклуни ж не під водою заховалися? Вони ж не риби?

- Не риби, - Кажаниха на мене дивиться, - вони живуть за тим острівком, де три черепа знайшли, а тіл не було.

То вже не болото, а плавні, ще й такі, куди навіть соми не запливають. Далеко. Добре вони сховались. Цікаво, битися з нами будуть чи ще треба чоловіків з села кликати? Сом не піде, я вже бачу, що він перелякався. Сусідчин чоловік, навпаки, вже пришов, з сокирою. Чого це він такий відважний став? Напився, чи що? Та ні, наче тверезий.

- Та жінка в мене того.

Ги-ги-ги! То вони не тільки тих дітей шукали, але й нових робили! Зрозуміло. О, пришли оті, що біля дерева живуть, Жабки. Як же ж бійка - та без них? А хто такі взагалі Жабки? Ми їх так дражнимо, але руки в них позначені трьома чорними рубцями до ліктя уздовж. То не клан Жаб. Жаби не такі знаки мають. Троє досить міцних хлопців, балакають як ми, але от не ми. Не Ропухи, не Вужі, оті темніші. А хто вони?

- Хто вони - Кабан-з-гривою, - Кажаниха їх теж знає, - ця гілка ближче до гір живе, вони в землі мідь та залізо шукають. В вас, трохи далі від села, може бути руда у болоті.

Ой! Того і духи так повилазили! Вони ж заліза ой не люблять! Це добре! І зрозуміло, чого Жабки такі дикі - як почнуть руду добувати, то їх духи роздерти на шматки можуть! То вони зараз гуляють, поки живі.

Але нікого ми чогось не взяли. І отепер я зрозумів - чому. Чаклуни нервові, на них треба полювати, як на качок. Гуртом підійдеш - тільки їх і бачили! А малим човником утрьох - то можна! От добре, що мати балакає з братом Тескалем,і мене не помітила. Бо я б тоді нікуди б не пішов! А я крові хочу, трофеїв. Та ще й подивитись на чаклунів - чи вони вже побілішали, чи ще ні? Кажан з Кажанихою регочуть. Чи вони родичі? І чого Кажаниха веслує,а ми сидимо?

- Бо вмію. І я не на те вчилася. Я з покійниками розмовляти можу, а ви - ні!

А чоловіки такі бувають? Бо якось дивно - Вужиха, Кажаниха, вони ж жінки, та ще й не дуже сильні. А який в неї барабан отой, по якому кістки танцюють? Чи мені про таке знати не можна?

- Хустка. Бо браслети чи сережки вкрасти можуть. А хустку таку хто візьме?

Кажан тільки пирхає. Подивимося, який там в нього обладунок!

- Хвалися, коли бій скінчився! - Кажаниха теж сміється.

Все. Ось їх хаточка! Отам їх донька сидить на сонечку, чаклун рибу тельбушить, його жінка горщика миє. Ну звичайні ж люди. А куди ж чаклун з жінкою зникли?

- О, ви наші глечики знайшли. А я казала, що не треба було десяток робити. Одного б вистачило!

- Мабуть, - Кажаниха зітхає.

- Та мені все одно життя навіть з тими глечиками було - до нового місяця. Хвороба ж не лікується.

- То вони все дарма зробили, чи що? - Кажан аж ойкнув.

- То ви в них все питайте. А мені шкода тільки, що кошика не доплету. Гарний мав би бути, жовтий такий, з лози. На рибу.

Отакої. Якби мою матір хтось арештовувати прийшов, то ножем би отримав, що б вона не зробила. А вона що?

- А вона вмирає, - Кажаниха вилізла з човника та сіла поруч з чаклунською донькою.

- Еге ж! - чаклунська донька пішла в хату за рибою, нас пригощати. Вона не отруєна? Бо таким гостям, як ми, не гріх і чорноспинки посмажити чи там потушкувати.

- Так, потихеньку входимо до світу духів. Не поспішаючи, - Кажан теж аж тремтить.

А потихеньку - то як? І чому - не поспішаючи? Швидше ж треба, бо втечуть! Йду, йду, йду. Тут важко, як в глині загрузнути. Є! Ой, яка гарна галявинка! На ній стоїть дівчина без спини та живота. З пустими ребрами. То, мабуть, чаклунська донька.

- Який котик! Яка печеня буде!

З мене? А спробуй! Розірву!

Дівчина заверещала і втекла кудись в землю. То й добре. Якщо ззаду на мене не накинеться, то нехай собі доживає. А Кажан де? І я де? Раніше ж туман був. Виходити, виходити! А я - не можу! Якщо сюди було важко йти, то вийти - не можна. Як в стінку кам’яну руками впертися. Як не можна йти назад, то треба йти або вгору, або вперед. Вгору - а теж не можна. Як на задні лапи піднятися, то можна подерти кігті об щось. Мабуть, то небо. Чи стеля. Теж тверда.

А ось там, у траві, хтось ворушиться. Тваринка чи людина? Вітер. Просто вітер. Нікого живого, крім мене, тут немає. А ще тут немає води. Ой! Гарна така пастка.

- Котик, котик, біленький животик! - засміявся хтось.

Де ти там! Виходь!

- А я котика задавлю, оббілую, з цибулею потушкую!

Я тобі дам! Я котів не їм, не смачні вони. А тепер і не буду.

- А хто то в нас котик! - на галявині стоїть якийсь товстий лускатий дядечко. Мабуть, то чаклун. Чи Кажан.

А ні, не Кажан. Бо дядечко витяг в себе з пуза сокиру і побіг на мене з тою сокирою! Я тебе сам задавлю та оббілую! Сокира замашна, то треба обережно, бо він мене справді з цибулею потушкує. А я його лапою! О, кров червона. Не дух! Дядечко ж голий, мені його зачепити легше. Але треба бити сильніше, бо я йому тільки ногу подряпав. І швидше, бо він дуже заматюкався і до мене побіг знову. І сокира в нього чогось без крові, звичайна, кам’яна, дрова такою рубають.

Не влучив, не влучив, я тебе швидше! Дядечко вже сопить, як кабан в болоті, обережніше йде. В мене є один удар. Бо дядечко ох і злий. Ближче, ближче. О так!

А кров у людей солонюча і гаряча. А нутрощі дуже слизькі. І смердять. Як у свиней. Ох дядечко і заволав! Недовго. Тьху! Саме сало в нього в шиї було. Вмер. Бо я йому горлянку видер. І нутрощі. А де його жінка? А де я?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.