Розділ перший

І я не зміг гарно переписати цей текст на лист паперу. Тут чорнилом ляпнув, там літеру розмазав, оцю літеру продер. Чи ще вдома є борошно? Чи мені краще навіть не додому йти, а зразу в плавнях ховатись, щоб остаточно матір не осоромити?

А ще в мене закінчились чорнила, а там ще сторінка слів. І як його писати? Пальцем у повітрі?

- Тес Ке? Що записано?

Все. В двері я вислизнути вже не встигну. Цікаво, що встигли записати інші? Ось цей, який сидить ліворуч від мене? Чи отой, с білою, як у мерця, шкірою? А казала мені матір, казала, що треба йти до дядька, продавати горщики! І чого я її не слухав? Чого я взагалі сюди пішов? І яку ногу зламає мені дядько, коли я до нього прийду аж під ранок - здорову чи кульгаву?

- Тес Ке? Що з тебе взяти, вже видно, хто ти є. Ні бігати, ні стрибати не можеш.

А що вони хочуть, як мене так назвали? Тес Ке, Тескаль - зразу видно, під яким богом людина ходить. І нічого доброго з тої людини не буде.

- І де третя сторінка? Де третя сторінка? Тут мало бути три тексти про походження людей! Три! А не оце!

І що його вчителю казати? Я що бачив, те й списав!

– Ти де це взяв?

- То ж на дошці писано, пане вчителю.

- Хто ще це написав? Ятель?

Блідий затрусився.

- Дзума?

Той, що сидів ліворуч від мене, спробував впасти з підлоги на підлогу.

- Тес Ке, ти що, до школи прийшов?

А куди я прийшов? Сидять люди на підлозі, дощечки на колінах, на папері якісь літери пишуть, а старий дідуган між ними ходить? Двері відчинені, їжею не чути - то школа. От тільки Ятель та Дзума - не хлопчики, голови голені, тільки гребінь стирчить з волосся. Мені до дорослої зачіски чотири дощі прожити треба.

- А я дивуюсь, чого це до нас, до знаючих, дитина прийшла! Сидить, пише! Наче не знає, що з ним бути може!

Що? Я сюди заліз? Це не сусідці горщики побити! Це - гірше! А я ще дивувався, чого папір такий цупкий. То - не папір! То з чаклунів шкіра зідрана, вичинена, на неї інших чаклунів ловлять! Оті, знаючі! Все. Краще б я пішов до дядька. Він би мене вбив і все.

Ятель та Дзума на мене дивляться. А я на стелю дивлюся, бо що ж його треба зробити, щоб до знаючих потрапити? Вони ж злякані.

- І що ж ти тут забув, Тес Ке, син удови, що з м’яса бачить тільки тих жаб, що ти наловив, що жертвує сухе бадилля?

При чаклунах! Мені й так не дуже ведеться! На жерця мене не беруть, поле орати не вмію, бо ми з рибалок. Я хотів прибиральником до школи найнятися, а потім, після того, як мені зріжуть волосся, податися в стерв’ятники. А звідкіля той дідуган таке знає? Наче ж такий до нас не ходив, жаб не купляв. За циновки більше платять, але ж на них треба те, з чого плетуть, а дядько як на тому тижні напився пива, то й пішов палити свій тютюн у нашому сараї. Тепер у нас немає тростин, магвею та сараю. І мати продає рибу та жаб.

І дядько все звалив на мене, як завжди, бо я йому на тому тижні багато чого сказав, про його горщики та те, що вони сирі. І я тепер йому маю відробляти, бо в нього зірвалось велике замовлення в місто!

- Роботу шукаю!

А тепер оті двоє, Ятель та Дзума, просто регочуть. Я їх розумію. Я б і сам реготав, якби таке на базарі від когось почув. До знаючих аби кого не беруть, то вчитися довго та дорого.

- І що ж ти так вмієш, щоб ми тебе на вулицю не викинули?

- Жабам лапки одрізати, рибу тельбушити. Літери знаю. І все.

- Все, та не все. Як ти до нас зайшов і правильні слова списав, то щось в тобі є. Але поки що тобі до того “щось” рости та рости. Виходиш через ті двері, через які зайшов, обходиш будівлю до червоних дверей, заходиш через них. Там сидить одноокий. Кажеш йому, що ти тут будеш прибирати за кільце на тиждень. Він тобі дасть віника і ти будеш прибирати.

За три тижні в нас буде новий сарай! Оце так пощастило!

- Нещасна дитина, - зітхнув Ятель, - за такі мізерні гроші чужі тельбухи від кам’яної підлоги відшкрібати.

Та що він розуміє! Новий сарай! Побудую сарай, куплю ксоло. Двох ксоло! З одної кров пущу до ріки, бо батько втопився, з другої кров пущу на кладовище, як треба. І наїмося!

- А подякувати тобі нікому не треба? - Дзума щось собі пищить. А й справді. Як там в школі казали, про поклін шановним людям, яку там ногу уперед? Ту чи ліву? Вклонюся до підлоги, це завжди доречно.

- Лінче? Ти чула, що твоє гаденя втнуло? Чула чи ні?

- Знов тобі горщики усі побив? Чи твого чоловіка у саме болото впхнув?

- Він до знаючих як з ранку зайшов, так його досі нема! Мій племінник сам бачив.

- Та він же недобачає, твій племінник, сліпий, як риба сушена!

- То риби ж не сліпі!

- То сушена риба, що, бачить, як тебе послухати?

- То від твого гаденяти навіть черепа не залишиться! Хто до них зайшов, той назад не вийде!

- Та він же нічого такого не зробив іще!

- Таким він народився, а ти його ще й так назвала! От воно й виросло гаденя! Усі діти як діти, в поважних людей виростають, а твій, воно й видно.

Мати свариться з сусідкою. Аж не хочеться заважати. Цікаво, чи вони знов згадають, як сусідчин чоловік нагнав кукурудзяної самогонки і не міг дійти після неї додому? Але треба дещо спитати. І треба оце зараз!

- Мамо, в нас чорна фарба є?

Прощавай, наш синій горщик. Мати, як мене почула, то той горщик з рук і впустила. А він же ж зовсім новий був. Новісінький.

- А я що казала! Сліпий твій племінник. Бо от мій син стоїть!

- Та стою. І мені чорну фарбу треба хоч якусь.

- А нащо, тобі, заразі пелехатій, поважна фарба?

- Як - нащо? Машталь фарбувати, щоб не питали, що я в них в коридорі забув. Я там нічого не забув, я там підмітаю тепер. Вони ж у чорному ходять усі.

Прощавай, сусідський тин. Тепер його знесла наша сусідка, бо впала з переляку. А чого це вона так злякалася? Що з нею не так? Наче ж звичайна жінка, її чоловік славить Уейуейкойотля з усієї сили, бо в нього було двоє дітей, які зникли минулого року. От зникли - і все. Пішли сапати перець і пропали.

З тої пори і чоловік п’є, і сусідка на людей кидається. Не могли ж вони віддати дітей отим? Я ж їх знаю, все життя знаю, і мати моя знає. Мої сусіди - добрі люди, вони б такого не зробили. Чи зробили б? Я не знаю. Я ще нічого не знаю. Але вже можу спитати, бо знаючі того так і називаються, бо знають те, чого усі інші і не чули. Навіть на базарі не чули.

І куди ж могли зникнути двоє невеличких дітей з власного городу? Їм було по сім дощів, ще маленькі, щоб заходити у ліс чи на велику риболовлю. Город у батьків близенько, з вікна видно. Вони зникли.

А це ще що за гість? Дядько? Ще й в новому синьому плащі, новому чистому машталі, нових шкіряних сандалях! Сьогодні ж не свято! І на вулиці у нас грязюка, бо дощ пройшов. Всі ходять босі! Дядько вже збагнув, бо вступив у самісіньку калюжу, але мовчить. Він не захворів?

Дядько побачив мою матір та мене.

- Тес Ке, ти до мене приходив чи ні?

- Звісно ж ні! Я іншу роботу знайшов, де краще платять.

- А я зрадів, що твоє гаденя нарешті подорослішав! Так торгував, наче сто років жив та сто років з тих ста торгував! Я ж вам ксоло приніс, вже зарізану та обідрану, щоб відсвяткувати.

- То й поїмо! Запечемо і поїмо. Я ж знайшов роботу!

- А хто тоді горщики продавав так, що я їх не встигав з воза носити?

- Тобто я там не був, але був, бо ти мене бачив?

Сусідка знову знесла свого тина, бо знову гепнулась.

О, вже м’ясом тягне, печеться ксоло. Вони й живі гарненькі, такі лисенькі собачки з гострими вухами, хвостиками машуть, дзявкають голосно, але на обід святковий ксоло ще краща. В давні часи ксоло не було, як люди святкували? Хробаків смажили, чи що? Але дядько, вперше в моєму житті, не хоче мені нічого поламати. Таке побачити, щоб племінник подвоївся, не кожен день можна, але це не на добро. Або горщики поб’ються, або хтось в родині у нього помре. Я знаю. Це я якраз запам’ятав. Я ловив жаб, замість того, щоб вчити, як і де живуть люди, але про духів знати треба.

А хто живе за водоспадом та чи дійсно там такий машталь носять, що ноги до литок закриває, та ще й спереду та ззаду зшитий, то спитати можна завжди. То в житті не головне. Так само не головне, що дядько пишається своїми горщиками. Йому ж таке не зненацька стало. Так, я лінивий. Всі так кажуть. То й добре. От брат у мене був моторний, а я лінивий. Бо чим тобі допоможе те, що ти першим встаєш та біжиш на полювання, як тебе з нього приносять? І що ж його тоді погризло, я досі не знаю. Кіт лісовий? Дорослого хлопця загриз? Та не буває від нього таких ран. Людина? Та не буде людина так роздирати тіло. В людини зброя є. Теж таких ран не буде. Я ж знаю, я до стерв’ятників ходив, вони усякі рани зашивати вміють, і які ті рани бувають, дуже добре знають.

Тобто що виходить? Якось дивно - мій клан як зурочений. Вірніше, лінія - Вуж-Ропуха-Кажан. З Вужів був мій батько, я уявляю, як родичі реготали, що Вуж бере за дружину жінку з Ропух. Дядько виходить з Ропух, бо він - гончар, переходить в клан своєї дружини, стає Кажаном, і його діти стали теж Кажанами. А я тепер хто? Брат був Ропухою, бо головним чином рибалив. Робив би човни - був би батькового клану, Вужем.

Треба в знаючих спитати, як мені бути. Бо я ще одного не розумію: Вуж, Кажан, Ропуха, Кінь, бо сусіди наші з Коней, а теж з ними таке сталось - це не якісь там поважні люди, чи вчені люди. Ми копирсаємося в землі, тельбушимо рибу, вмираємо, робимо дітей, щоб вони теж копирсалися в землі. А від людей я чув, що духи чіпляються до гарних та поважних, або знатних людей. До тих, хто їсть ксоло щодня, хто носить дорогий одяг з бавовни та шерсті, до тих, чиї діти тільки граються. А сусідка товста та страшнюча, як жаба, що потрапила під колеса на дорозі. І діти в неї були не найгарніші у селі. Навпаки, скоріше.

Мене ніхто не питав, звісно, і не мені таке про людей казати, я й сам на ропуху схожий, на кульгаву ропуху, але або чутки неправдиві, або сусідка трошки дурнувата. Можна спитати її чоловіка, якщо мені віри немає. І, поки я тут розмірковую, ксоло вже спеклася як треба.

Треба бігти, бо дядько поїсть усе, а мені самі вуха залишаться. Він може, бо їсть як справжній кажан - постійно. Коло своє крутить, одною рукою горщика робить, у другій шматок риби смаженої тримає і їсть. Я так не вмію! Моя тітка з кухні тільки на дощ, який рік починає, виходить. І їжі в них у хаті стільки, що можна нагодувати до сопіння усіх стерв’ятників, і тих, що рани зашивають та мертвих ховають, і тих, що справжні птахи, літають, мертвих їдять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.