Світ мертвих дзеркал

Але хто з вас сміявся? Диким голосом уночі реготав і не давав людям спати? Хочеться ж і таким розумникам покращити зовнішність. А вони чомусь мовчать. І ближче підходять ще ближче, так, що я й вдарити як слід не зможу. Треба битися.

І отут під духами розкрилася пащека. Величезна, зубата, а біля неї, з кожного боку, око жовте глип-глип. І гамкнула чи не половину їх одразу. О, то вже інша справа! А тому з духів, хто вцілів, я на спину стрибонув і вчепився, деру його мало не наскрізь.

- Я тобі що казав? - а то таки ж Вовк.

Я нічого не кажу, бо в мене повні зуби духів, і вони липкі, ті духи. Отам ще одненький бігає, не втече, не втече, я ж тебе роздеру!

І Вовк мені не дав того духа добити! Викинув назад у кухню! А там стоїть Пацючок і гризе зразу три коржика водночас!

- Я тобі що казав?!

- Щоб тікав?

І отут Вовк одібрав у Пацючка четвертий коржик і замовк.

- Ні. Я тобі казав, щоб бив тих, що ліворуч від мене. Хоча я чекав на Сокола.

- А що то ви в мене на кухні робите? - о, дядько Пацюк прийшов!

- Снідаємо.

- А сміявся хто?

- У вас ніхто в родині не вмирав нещодавно?

- З родичів чи з братчиків?

Вовк тільки зітхнув.

- У вас кривава присяга?

- Шіпе-Тотек - кривавий бог, то й присяга в нас така сама.

А от про кого він каже? Хліб печуть з кукурудзи, але й стерв’ятники під Шіпе-Тотеком ходять.

- Та був один, але чого б йому до мене в хату лазити?

- То я до вас вже іншого знаючого пришлю, вона вміє з мертвими балакати.

- А можна - не жінку? Бо ж мене тоді оббілують, як того кроля на вівтарі.

Тітка в мне дуже нервує, щоб ніхто її чоловіка не звабив на бережок покачатися. Хто б їй сказав, що жінок можна і не тільки на родинному ліжку вкладати! А я - не буду. Мені мої вуха ще потрібні.

- Вона одружена, в неї Вужат ціле кубельце, шість чи сім доньок.

- Ще краще!

А не дарма тітка така, на кожен його крок за качалкою тягнеться! Ну й родичі в мене, матері розповідати соромно.

- То вона до вас вже сьогодні, після полудня прийде, а я піду додому, бо мне моя жінка загризе. Я ж сам не знав, що мене три доби не було!

А біля осередку на нас вже чекав лисий. Що то з ним? Він до нас найнятися хоче, чи як?

- Пам’ятаєте ті руки копчені? Оту жіночу?

Та я таке ще довго не забуду.

- То я знайшов, де живуть ті люди, і чиї то руки. То треба вам з міста і ближче до нового шляху, до двох мостів йти.

- А чого це ти такий добрий став?

- Вони мою скриню вкрали, вони мою роботу зіпсували і на мене казали, що то я таке зробив. Я маю радіти?

- А що саме зробили? - Кабан вийшов, на Вовка витріщився.

- Отруїли жінку, якій я дав ліки від її хвороби, і стали казати, що то я убив їх бабцю.

- А ти звідкіля знаєш?

- Вона, ота бабця, за мною привидом ходить. Шосту ніч. І кричить мені у вухо.

Воно й наче не смішно, а Вовк вишкірився.

- А чому за тобою, а не за родичами? - Вужиха йде, браслетами дзеленчить.

- А хто ж її знає. Чи родичі в неї такі, чи вона сама хоче.

- Чи ти її дійсно отруїв.

- Та я б міг, але нащо? Тим більш, її родичі винні мені диск та ще три кільця.

Дорогі ліки в тої бабці були, я за такі гроші дощок купив на увесь сарай, ще й на стільчик вистачило!

- А хлопець тобі нащо? - Кабан зовсім не радий.

- А я вам тільки поскаржився, ще не вистачало, щоб щось під ногами кумкало! Він же нічого такого не вміє, як мені треба. Пожирач духів - і все. Він не плете дорогу, не балакає з мертвими, не бачить приховане. Таке, піхота, м’ясо на столі Уїцлопочтлі. Ще й не під ним ходить. Я б і не подумав, що вмру від руки отакого нещастя, пересічного та ніякого.

Не можна бити людину, що скаржиться нам на злі чари на собі, не можна. Але як же хочеться затопити йому в зуби!

- А ще ті двоє з трьох - ваші. От чиї ноги - то з ваших недоумків нарізані.

- Як? - Кабан аж підібрався.

- А отак. Я ж теж серед духів ходжу, то вони там. Верещать. І ці ноги свіжіші, чим здаються.

- Осередок Нового Мосту завжди був якийсь недолугий, там чомусь з островів понабирали, Краби та двоє Коней, - позіхає Вовк.

- Ні, то не Краби. Там були Павук і ще один, знаки - трикутник, в ньому коло і в колі ще трикутник, вибиті знаки, не рубцями.

- То не з Нового Мосту, то клан Морської Змії. Вони ближче до лісу, з осередку Перехрестя. Погано. Сильний боєць був.

- І все ж треба його брати. Осередок Перехрестя не бойовий, якщо той, з Морських Змій, все ж загинув, то треба дурну силу. Я не піду, - Кабан зітхає, - в мене тут багато роботи, Вовк ніякий, йому спати з тиждень треба, Сокіл носиться на будівництві, бо там не та жертва. То й виходить пара з бійця та розумного - тільки жінка та дитина.

- Таке велике місто і такий малий осередок? - лисий здивувався.

- Ми дивимося за Кварталом Пагорбу. Тут люди більш-менш виховані.

А, он воно що, тобто тут є ще три чи чотири осередки, бо всі великі міста поділяються на три квартали - Пагорбу, де усе поважне - храми, площа, вівтарі, Долини, де все торгове, це найбільший квартал, і Воріт, де все інше. То я серед он яких шанованих людей кручуся! Треба ноги помити зайвий раз, щоб з мене не сміялися.

- Тобто ти до убивць посилаєш от її і оце кульгаве? Не шкода?

- Ти в мої справи не лізь, Черепахо, бо виколупаю з панцира. На них і не подумає ніхто, що вони щось можуть. Я б ще когось відправив, але не хочу каламутити воду зайвий раз, - Кабан гепнув дверима.

- Що я такого поганого зробив за своє життя, що мені треба пантрувати річкових?! - лисий сплеснув руками.

- Народився! - засміялась Вужиха.

- Від вас ґречної поведінки я й не чекав! І зручних мандрів - теж! - лисий не такий злий, як наялканий. Лисий наляканий. Що ж там таке сталось?

- Возом, звісно, можна під’їхати, - і Вужа, що чоловік Вужихи, чогось зранку до осередку принесло. Ми ж не річкою пливемо! - але пішки безпечніше. Там грабіжники завелись. Віз помічають одразу, а як хто шляхом йде, тих не чіпають.

- Якісь дурні! - лисий пирхнув.

- То ж розумний зроду грабувати битим шляхом не піде, пане.

- То я не про те. От якраз перехожих зручніше, віз - то не одна людина, битися зможуть чи втекти.

- То ж я зроду нікого не грабував при дорозі, пане, то й не знаю, як воно ведеться.

От тобі і Вуж! Лисий тільки очима кліпає.

- От хто б казав, а я - не буду! - Вужиха не відстає. - На воді таке ж легше, правда? Не втекти.

- От тому я і не люблю річкових, ніколи не можна зрозуміти, и ви жартуєте, чи ні. То я вас чекаю біля третього посту варти на воротах. Не баріться! - і тільки того лисого і бачили.

І от я й не знав, що біля нових мостів стільки всього буває. Свиней продають, та не чорних, як в нас на базарі, а рудих, з плямами білими. Жирнючі! Помідори здорові, як гарбузи! Гарбузи теж не такі, не ото як на глек годяться, а білі, круглі, як колесо. Я тільки встигаю головою крутити та сандалі зав’язувати. І людей на шляху - як риби в річці! Хто з базару, хто на базар, вовки-вояки кудись несуться, десятком без обладунку, тільки командир у плащі з вовчої шкури. То вони новачків так вчать.

А сам шлях такий, старий, ото просто в землі витоптаний, а не плитами кам’яними встелений. Дощ пройде - всі вози стоять. І отепер мені ще й як цікаво, а що ж там за люди, що каменю купити не можуть, але з інших людей отаке виробляють, що аж лисому не по собі зробилось? Вужиха теж думає про погане, бо оте хихотіння на кухні не в одної моєї тітки було, не покійник то, а щось інше.

А село як село, хати глиняні, дахи очеретом криті. Наче в мене вдома. От тільки сонце вже сідає, а на вулиці - аби ксоло дзявкнула. Тут люди є чи ми не туди зайшли?! Димом не тягне, наче їсти нікому не треба. Лисий дивиться на мене, на Вужиху, і на село. Як це в нього голова не крутиться?

- Ми ж наче правильно повернули, на голоблю.

Наче? Отак мій сусід шукає, де його хата, коли з гостей повертається! І ось це мені не подобається! Бо людей отак нема в селі, коли біда велика чи вмерли всі.

- А вони тут є, - Вужиха круться на місці.

- Та невже? - лисий знизує плечима.

- А ви хто? - почулося з хати.

- А що в вас сталось? - Вужиха крутить в руках один з своїх браслетів.

- Скажені свині! Носилися по селу три доби і нічого їх не брало! То ми й вогню не палимо, сидимо тихо.

- Свині?! -я такого не чекав.

- Свині. Якась падлюка на них подивилась, і вони оскаженіли. В мене тещу на шматки розідрали, ще й з’їли.

- Ой не тільки! - Вужиха браслет свій так в руках крутить, що й не розбереш, що то.

- А чого б це я бабу слухав?

Все. Я б на таке сховався у плавнях, ще й пірнув би під воду з очеретиною видовбаною.

- Я тут, на вашому кладовищі, покійників не бачу. То ви ж тих свиней самі їли? Я ж знаю, ви - люди Кола. От тільки не завжди це спрацьовує.

А про що Вужиха каже? Що то за Коло таке? Лисий тільки плюнув. А Вужиха і каже, що, мовляв, є такі не дуже розумні люди, які ну дуже своїх родичів люблять. Не можуть з ними розлучитися, того і вигадали, щоб померлих їх свині їли, а потім вони самі тих свиней їдять, і душа потрапляє в нового новонародженого. І наче людина все пам’ятає, і все таке. Ото й б воно, що “наче” - діти німаками народжуються, свині дуріють, та й з тими, хто в молодих тілах живе, теж не все гарно. Бо тому й Коло, що душі ті ж самі, і долі ті ж самі. Але вони не дуже злі.

Не дуже? Від Володаря Міктлану добрі люди не ховаються, від Камаштлі - теж. А тітка мені ще скаржилась, що до неї, крім Вужихи, ще якісь знаючі приходили, забрали в неї два мідних глеки та новий кошик, а сміятися після них ще сильніше почало. Я Кабану не встиг сказати, а треба було. То або осередок Воріт не в свою кукурудзу заліз, або хтось гірший. Бо люди різні бувають, та й Тецкатліпока не тільки за міською вартою дивиться, але йому і злочинці різні вклоняються.

А тут що робити? Свиней чекати? Додому йти? А що зі свинями нам робити?

- Потруїти, - лисий чи знає, що робити, чи таке каже, щоб, той, з хати, до нас вийшов.

- Не хочуть!

- Постріляти? - Вужиха зацікавилась.

- Та ми вже вояків-вовків просили, ото мають десь поблизу бути.

- А куди поділись тутешні знаючі?

- Нікуди! Я з ж вами балакаю!

- А Павук і Морська Змія - з вашого осередку були, пане-брате? - ото вже цікаво!

В хаті щось гепнуло, і на вулицю визирнув високий такий дядько з косами на голеній голові.

- Павук тут я, інших не було. Морська Змія - був такий. Паскуда! Як пішов ще того повного місяця - то й нема! А на мені усе інше!

- І не буде, його хтось убив.

- І зробив з нього невідомо що! - додав лисий.