Розділ двадцять перший

І ото ми сидимо, чекаємо, а бородатий знаючий розказує, чим ще шкуровиверт від звичайного вовка відрізняється. Зовні - нічим, а от як їсть, то наїстися не може, зразу все назад блює. Тому вони і не живуть довго, як в вовка перетворюються. Можна б було і не чіпати їх, самі вмруть, але ж поки вони можуть рухатися, вони деруть все живе на шматки.

- Цей вже довго бігає, вже й лягти має, - товстому знаючому розмова не до смаку.

- То бігає. Може, хто вовченя вивчив, а на хвору людину звернув? - лисому ой цікаво.

- Ні. То шкуровиверт, бо вовченя овець пасти не вивчиш, з собаками нашими схрещувати не потрібно.

- А чому це ти так кажеш, наче колись таке робили? - лисий мав бути в міській варті. Так би злочинців шукав!

- То ж робили, і не колись, а два дощі тому. Не всі дурні з річки, тутешні теж бувають, - бородатий знаючий тільки руками розвів.

Ну от чого річка? Чого зразу в них як дурний, то з річки? От би послухати, як гірські клани на дурних кажуть.

- А в нас казали, як хто дурний - “чи ти з лісу”? - лисий шкіриться.

- От вони дійсно якісь такі, головою вдарені. Ото як Білка - так тікай від такої людини, поки ноги несуть. Ніколи нічого як треба в них не виходить, - товстий їх, мабуть, знає. Чи просто каже, щоб казати.

Я мовчу, бо одного з Білок вже бачив. Але там в людини горе було. А як узяти не удівця, а, наприклад, молодого хлопця, який оце зараз одружився? Тоді людина щаслива! Чи ні, бо хто ж їх там знає, чому шлюб уклали. Я й таке бачив, коли після весілля молодята в ножі одна на другого йдуть. Бо не треба видавати доньку за невідомо кого, не спитавши попередньо, де майбутній чоловік спить та хто в нього друзі. Там виявилось, що чоловік - злочинець, вбивав людей, які пливли за течією, а тіла кидав на березі, щоб звірі поїли. А в нареченої сестра зникла. А от коли вони вже побралися, він їй подарував браслет з черепашок перламутрових. А він же не знав, що то не куплений, а зниклою сестрою власноруч зроблений. Ох і бійка тоді між ними сталась! То та молода дружина вже наступного ранку овдовіла. І настільки радісної удови я ніколи не бачив!

О, хтось наче шурхотить травою. Інші знаючі теж почули, зброю повитягали: бородатий - дротики, товстий звідкілясь з штанів мотузку виплутав. Арканити буде. Степові добре ловити вміють. Один я сиджу без нічого. Ніж вдома залишив!

Боже ж мій Тецкалтіпоко! Той старий дід, у якого шкуровиверт овець мало не всіх подер, вовка на мотузці тягне! Як ото собаку водять, з нашийником, а до нього мотузка причеплена! І вовк той такий худий та облізлий, дивитися страшно. Він нас не бачить і тому вовкові бідкається, що той знов нічого не їв, що жінка турбується, діти батька не бачать. Вгадав бородатий, то родичі, може, батько з сином, може, брати, може, дядько з племінником.

- І що мені, рідного брата вбивати?

- Та вже й не треба, він ледь-ледь йде, - бородатий чи дійсно тих двох шкодує, чи час тягне.

А вовк той вже ліг та дивиться. Не буде він на нас кидатись, не зможе.

- Вісім діб! Я ж думав, що йому краще буде, як я його сам годувати стану.

- Не стане, - лисий зітхає, - я таких людей вже бачив. Ото коли ця хвороба стає видимою назовні, то тіло дуже погано змінюється. В них нема тоді нутрощів, вони в такий рубець зростаються, їжа не перетравлюється. А духам - смішно!

- То що, нема ліків? - дід мало не плаче.

- Та нема. Дорізати його, щоб не страждав - і все. Така хвороба, на яку людина може все життя не захворіти, бо у багатьох людей є мертві старші брати та сестри, але схильність мати. А в нього схильність переросла в оце. Та й добивати його вже не треба.

- І що? - дід той озброєний, в нього ота вовча нагайка на сідлі.

- Нічого, - товстий знаючий собі каже, а от аркан вже накрутив, - бо то хвороба. Не злі чари. Самі з своїми родичами думайте, хто буде кому вартість овець відшкодовувати. Я думав, що вам вовче намисто підкинули, то вже була б наша справа. А лапи в вашого вже покійного брата не викручені, зуби вовчі стали, то хвороба. То не нам щось робити.

- То яка ж тоді від вас користь, дармоїди? - дід на нас може й накинутись.

- Тут - ніякої. Спалити тіло, хіба що, щоб душі від нього відчепились остаточно.

То ми до ночі з тим багаттям морочилися. Де в степу дерева? Самі верби! А на вовка багато дрів треба, бо має згоріти до кісток! То ми його сухими овечими кістками обклали. Та ще й родичі бородатого посварилися з тим дідом, бо їм дуже дохлятиною печеною смердіти стало. За “дохлятину” дід заїхав комусь у зуби, то похорон в його брата вийшов веселий, хоч і незвичний. Але гнилим м’ясом від того вовка нести почало зразу після смерті. Такі хворі, як лисий казав, швидко дуже розкладаються, душі на волю хочуть.

А де ж сам лисий? Кору забрав - зник. Як і не було. Ах ти ж паскудо! Майже зловив! Просто не здогадався його схопити! Все дивувався на шкуровиверта, витріщався, наче облізлого вовка ніколи не бачив! Я не бачив ніякого вовка, але все одно, як мала дитина.

Бородатий тільки зітхає, бо хвороба та не рідкісна, а навпаки. Собаки нечасто змішують кров з іншими кланами. Дуже нечасто. Я їх розумію, бо все життя пасти овець - ой нудно. Та й духи в степу злі. А як же мені додому дійти? І, головне, коли? Пішки - мене дорогою з’їдять. Або місцеві приб’ють. З торгівцями - вони на новий місяць вирушають, то чекати довго. А степи мені вже набридли. І ні, не хочу я прясти. Шерсть чесати - то ще можу, треба ж відробити свою їжу, люди ж зі мною поділились. А прясти - та я ж не в той бік нитку кручу, самі подивіться!

Чи в них таких, як я, немає? Мали б бути, як вони інших людей не бачать. А чому нема? Топлять вони тут ліворуких, чи що? Собаки - клан дуже суворий, ні слова доброго, ні реготу від них не чути. А от хто так поводиться, від тих нічого гарного чекати не треба. Я вже знаю, бо дядько в мене такий.

Та й веселитися Собакам нема з чого - овець багато подерли, у багатій родині горе, бо чоловік і був тим шкуровивертом, а вмів він дуже багато, і шкуру вичиняти, і каміння якесь шукати, і прикраси з того каміння робити. І не з простого, а з такого, що “морські сльози”. Де раніше було море, там тепер “морські сльози” лежать, гладенькі і руді, як вогонь. В нас таке носити - Тлалока дражнити, не на добро, а тут кажуть - “сльози воду кличуть”, і шукають ними, де колодязь чи річка, чи струмочок. А мені таке до рук брати не хочеться.

І все одно - а як лисий серед людей опиняється? Що він такого вміє? І як би такому навчитися? То ж зручно дуже! Стриб - і дома! Або ні. Бо якби це було так зручно, то люди б всі так робили, а не возом їздили або човнами плавали. Щось тут не теє. Дуже так не теє, от як у сусіда через дві вулиці діти не на нього схожі, а хто в них справжній батько - отого ніхто не знає. Не все можна зробити, навіть, коли поруч стоїш.

А от куди він тепер подівся і як його звати, того лисого, я як не знав, так і не знаю. І як це в нього нема імені, як його виховували Метелики? Вони кожній цеглині ім’я дають, то живого хлопчика якось би назвали! То треба знову в них питати. А якби ми знали, як його звати, то можна було його знайти у світі духів, я таку казку чув. Тільки там того дурника за іменем знайшли духи і розідрали його на шматки.

А от що ще дивно, тут я не знаю, кого як звати, бо вони мені не кажуть. Я привітався, але чи в Собак імена не такі, чи вони просто мені не кажуть, бо я на них не схожий. А як в них так, то, знаючи, що лисий - не Метелик, його не прийняли в клан, а просто він там виріс, то і в нього щось таке може бути, може, йому батьки не казали, як його звати, а тільки кликали обідати. Тут і шукати нікого не треба, усіх Сомів звати ніяк, у них навіть на могилах імен нема. Сом - і все, чи Сомиця.

І, якщо Соми мені не набрехали, ім’я дитини в них знає тільки мати. А всі інші кличуть, як треба. То й лисий міг мені і не збрехати, бо теж водяний клан в нього був. Я вже заплутався. Чи Черепахи - не водяні? А які тоді? Ропуха, Сом, Жабка, Вуж, Бобер - водяні клани, хоча Бобрів не бачили ніколи. А де взагалі ті черепахи, що з панцирем і смачні, живуть? А що смажать оті двоє на багатті, яке вже дотліває? А не степову черепаху часом? Гидота рідкісна, її і свині не жеруть, але вони - їдять. То, якщо бувають справжні не річкові черепахи, то і клан Черепах водяним може не бути. Я ще більше заплутався.

О, до мене йде товстий знаючий. Мабуть, щось придумав.

- Так, в тебе духовний обладунок тільки звір, чи ще щось?

- Звір, пане-брате, з лапами, з хвостом, з пазуряками. І не треба жартувати про печеню з котика!

- Ксоло смачніші. Я чого кажу - можна тебе довести до твоєї річки, але повністю звірів я боюся водити, щоб не здуріли дорогою. В мене вже були такі знайомі.

- Та я не кусаюся, пане-брате. Я ж пам’ятаю.

- Всі кажуть - не кусаюся. А мене потім три години зашивають. А покажися!

А в степу дуже легко у світ духів заходити - я й подумати як слід не встиг, а вже хвостом ворушу.

- Оце? Оце таке нещасне?

А товстий знаючий і тут товстий, тільки сидить верхи на от такенному білому безокому павуці.

- Мене розумієш? Нявкни!

Я понявкав.

- Так тепер дивися на те, як я буду плести. Як побачиш знайомі місця - стрибай!

І отой павук як почав лапками перебирати туман білий та крутити з нього чи нитки, чи павутину. А внизу море, човни. Чому море - а там у ньому отаке велике і чорне плаває, як хата. І хвостиськом, як в риби, по воді гепає.

- Далеко. Ближче треба.

Павук підбіг ближче, став знову крутити-плести, туман пробивати. О, рідні болота, і наче моє село. Ні, не моє, в нас такого тину зроду не було, де голови насаджені!

- Ой! Давно дуже! Зараз! О, стрибай, я довго хід не втримаю!

Я як побачив, що до нас з десяток духів прямують, так зашипів.

- Стрибай! Тут битися не можна! Вони ще сильніші стануть!

А товстий знаючий що? Зжеруть!

- Стрибай, бо я тобі зараз голову відкушу!

А він на два голоси каже! І що його робити? Як я не стрибну, нас обох зжеруть духи. Як я стрибну, то його зжеруть духи і мені буде дуже соромно, ще й треба буде платити гроші його родині. А грошей в мене нема. То я й стрибнув, на нього, щоб обом в ту дірку впасти!

А він мене за вухо!

- Я тобі що казав? Мені тепер як додому йти? Я ж тут нічого не знаю! Дорогу собі не виплету! І тут мокро та холодно!

Тут сиро! Мила, рідна погода! І ми десь біля того хутора, де живе Гадюка. То недалеко! І отепер мати мені друге вухо одірве, бо мені самому туди ходити не можна. Він самогон жене.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.