Розділ сімнадцятий

То що ж виходить? Це в нас родинне, духів знищувати? Може, від батька ще щось залишилось, крім глечика з мальованим лататтям? Саме для мене?

Але в нас замала хата, щоб щось сховати. А родичам з гілки таке теж не віддадуть. Можливо, якась зброя чи амулет! Але таке тільки в казках буває, а життя - як сом, кусається та до річки повзе. Та й хто річкою живе, той амулетів на собі зазвичай не носить, не тому, що Тлалок може розсердитись, а тому, що як згубиш, то не знайдеш.

Мені й так глек смоли дістався, що я ще хочу? Золотого макуатля? Та я й не вмію таким битися, і не підійму. І нащо усякі слова вигадують? Меч - і є меч, хоч залізний, гострий, хоч дерев’яний, з гострими каменюками в ньому, і на весло схожий. Ото на той, що на весло схожий, і кажуть “макуатль”.

Ой, а хто то у сусідки в дворі дзявкотить? Поки сусід його не прирізав та не вийняв нутрощі, то я подивлюся, які ксоло в світі духів. Як там пані Вужиха казала? Йти в туман, кликати духів до себе, пам’ятати, де нога кульгає. Йду, йду. О! Є!

Так. А це ще хто? Воно велике, як хата! Воно чорне та червоне і лускате, як риба. Це ксоло чи сусідка? І воно на мене гарчить. Тікати чи битися? Якщо це сусідка, то битися негарно. О! Коти кричать. Сусідці нічого не буде.

Зате зараз буде мені! Бо на моє шипіння оте здорове мене за шкуру хап! І в повітря підняло! Мабуть, це не сусідка. Та пусти мене, заразо! Очі вийму!

Хтось дав оцьому копняка. І висмикнув мене до людей.

- Побачив ксоло? - Кабан регоче.

- Якби вони такі були тут, ми б одного їли три тижні!

- Від тебе я іншого і не чекав.

- А що то наш обід так заливається? Муху побачив чи що? - сусідка прийшла. - А як це він так морду розідрав?

- Та сам, об клітку. Не хоче бідолаха в горщик! - Кабан обережно почухав ксоло за вухом.

- То ж свято в нас! - сусідка дуже уважно в мене втупилась.

А я собі стою біля її тину та до клітки навіть не дотягуюсь.

- А вони духів добре чують, - Кабан так і чухав ксоло, вже за другим вухом.

- Кільце - і забирайте собі. Багацько від них користі, ні на полювання, ні пацюків ловити.

- Та він же з дешевих! Он який рожевий, ані плямки! Вуха маленькі. Таких за три диска продають на базарі.

- А чим цей вам, пане поважний, так сподобався, раз дешевий? - сусідка в мене ой хитра!

- Для обіду він не дуже, а от для духів чудовий. Два диска та кільце! Бо він старий та кастрований, жорсткий буде.

- Ще два кільця - і він ваш.

Кабан довгенько порпався у своїй торбі на плечі, але нарешті знайшов гроші.

- А нащо він нам, пане-брате? - я ледь дочекався, коли сусідка піде.

- Як нащо? Лисого шукати. Я цього песика вже не перший рік бачу. Ксоло, щоб ти знав, на той світ бігають, як діти по калюжах. А він ще й з тобою познайомився.

- А він мене не вкусить отут? Бо там ми зразу не сподобались один одному.

- Сподобались. Бо ти досі живий.

Що правда, те правда. Бо такому мене заковтнути - як оком блимнути.

- А от щодо твого батька - ти не дуже радій. Те, що ти вмієш, він теж вмів. Те, що він міг - ти не зможеш. Це вроджене. В вас навіть боги різні, бо він під Тлалоком ходив.

- Я теж духів вбиваю, то що ж тут не такого?

- А він їх просто їв. Як хліб.

- А вони хоч смачні?

- Чого не знаю, того не знаю. Я ж теж їх не їм. То треба чи оту твою знайому Вужиху, якщо вона це може, питати, чи когось з гірських кланів. Таке більше в них трапляється, що їм духи смачненькі.

Чого тільки на світі не трапляється! І чого я ще не знаю про власних родичів? Про брата в матері спитати, чи що?

- Не треба. Усі люди, що можуть знищувати духів, записані на чорних табличках з каменю Тецкатліпоки в кожному осередкові знаючих. Вони самі туди дописуються. Твого брата там не було. І шкода, що твій батько від нас відмовився. Людям треба їсти, заробляємо ми дійсно не так і багато, але все одно - шкода.

- А нашому сільському осередкові він нічого такого не залишав, пане-брате?

- А це, Тес Ке, в них питай. Я ж не тутешній, усіх речей отут не знаю.

То я пішов та і наштовхнувся на того Кажана, з яким ми коло в дядьковому дворі били. Тоді, як на небі молодий Місяць був.

- Ти диви! І не подумав би, що в тебе такий обладунок стане. Я закладався на вояка-кота чи лучника- мисливця.

Знайшли розвагу!

- А двоє інших взагалі ставили на те, що тебе зжеруть духи або не візьмуть в братство.

Ги-ги-ги!

- А от щоб тобі так весело не було, то зараз дуже треба люди, бо ми знайшли в болоті глеки. З сушеними дітьми в них.

- Та йду. Як таке сталось, то тут допоможу, пане-брате. Тільки одне питання - мій батько цьому осередкові нічого не залишив, зброю там?

- Ні. Хіба що прохання, якщо хтось з його дітей прийде до нас, то хай беруть. Ми це виконали.

То ми всім осередком і пішли на болото: Кажан, двоє Сомів з села вище за течією, я та ще одна Кажаниха, горбата така і молода, я й не знав, що вона з наших, бо в хустку завжди замотується повністю, ще й Кабан, ксоло за собою на мотузочці тягне. А я ж не знаю, нащо сушених дітей в глечики пхати. І як то - сушені діти? Квасоля сушена, цибуля сушена, ягоди сушені бувають. А діти? А потім ми їх і побачили: білі глечики та дуже маленьких дітей в них. Медом залитих.

Кажаниха як на один битий глек глипнула, так її зразу вивернуло. Сом, той, що старший, пояснює, що таких дітей з утроби вирізають, що то дуже погані чари. То ж десять жінок вбили та десять дітей, ще й дітей на той світ не пускають!

А тепер цікаво - коли їх вбили? Мед зберігає, тобто і не вчора, і не позавчора. І то треба дуже, дуже багато меду на десять глечиків. То треба або дуже багато купити, мед дорогий, або мати вуликів, як на рибі лусочок. А тут мед, як сказав, той Сом, що молодший, на липовий схожий. Липи тут не ростуть, то треба вище за течією, не доходячи до Двох Сестер, шукати.

Або нижче, де плавні. Там заховатись можна добре. І загубитись і втопитись - теж. Але чаклунам там добре! Чи ні? Якщо чаклун - немолода чи поважна людина, то там мокро, нема як розвести багаття, треба вміти полювати. Я не знаю. То треба шукати міську варту, сільську, одноокого, коротше кажучи. Він пішов рибалити і буде хіба що вранці. Бо вони не побачили, а я бачу - це нові глечики. Білі дядькові глечики за смужкою на середині. Він їх робив перед тим, як в нього коло поламали духи. Він їх продав тим хлопцям за болотом.

А одноокий за болото не піде, там вже не його робота, там вже лісові клани. І Гадюки. Мабуть, мене до них знов не візьмуть. Та ще й треба знати, як ходити по болоту, а я не знаю. І ще ж треба подивитися, як там наш сарай. Чи побудував його Сом? І що він буде робити, як я йому скажу про ті глечики? Його знудить? І я дуже невчасно про сарай спитав, бо Сом одразу мене запряг ті дошки пиляти. А то важко, та нудно. Та ще й довго.

То я пиляв до вечора, ще й нічого не розказав Сомові. Та його таким і не здивуєш, він же ж стерв’ятник. Але кому треба таке з тими дітьми робити, навіщо і де ті жінки? Хіба їх не шукали? А як не шукали, то вони хто? Сироти? Воно буває, але як в жінки є діти, то вона вже доросла. Дорослу жінку на наші болота затягти важко, якщо це не Ропухи з Сомами, Вужами та Гадюками. Та й нам важкувато, ми ж не тільки жаб ловимо та очерет плетемо. Тобто треба чекати одноокого, бо чаклунів ловити нам, а як вони тих дітей узяли - то йому.

А мені ще стінку робити, бо мати ой не хоче, щоб я поночі лазив болотом, та ще й до Гадюк. А Кабан та Кажан з нею згодні! То нечесно! Як вони втопляться, то їм можна! Я ж ніколи чаклуна у світі духів ще не бачив! Я трофеїв хочу. А то Сом буде думати, що я ще дитина і мене в бій не беруть. Я ж вже вмію входити до духів!

А на болоті таке виття, що з хати носа не випхнеш. То не тварина, не пташина. Духи бісяться. І я не можу їх подерти, бо в мене сарай недобудований, мати, яка пішла в гості до Сома, і Сом, який все ж перелякався. А я маю захищати тих, хто не може самотужки битися з духами. Бо хто ж його знає, чи не полізуть духи до Сома? І яке моє село в світі духів?

Подивитися чи ні? Я ж від ксоло втекти не зміг, а зараз духи в силі. Але скільки можна сидіти в тих гостях? Треба все ж перевірити, де хто і чим вони там займаються. Ще мені молодшої сестри не вистачало! А це ще що таке? Я не можу ввійти в туман? Мені про таке нічого не казали? А ні, казали. Не можна входити до духів, якщо сидиш у знаках від них. А на вулицю я не вийду, бо там ще й дощ пішов.

Але щось їх довго нема. Я свічок не палю, так сиджу. Свічки грошей коштують, а всі гроші пішли на сарай. Зірок на небі не видно, а спати, коли сам у хаті - нема дурних! Можна ж пошукати, де мати заховала солодкі коржики! Під стріхою я вже лазив, та й незручно їжу на вулиці ховати.

В горщиках я вже теж передивився кожний, смалець попсувався, треба на щось неїстівне його переробити. То де ж іще? О! Знайшов! За вівтарем! Бо Тецкатліпоці їжу не жертвують. Він любить кров.

Нічогенькі коржики, тверді, але нічогенькі. Два з’їм, інші туди ж покладу. Бо завжди можна все звернути на мишей.

- Тес Ке! А я тобі що казала?

Ой. На мишей звернути я не встигну, бо в мене один коржик у зубах.

- Якісь вони глевкуваті вийшли.

- Та як? Вони аж підгоріли.

- А він не помиляється, - Сом чхнув, - дійсно глевкі вийшли.

- Відсиріли, чи що? Так я їх у найсухіше місце поклала. І все одно мені сказали, що йому солодкого не можна!

Це ще хто такий розумний, що мене в очі не бачив, а щось мені каже?

- А він тебе бачив. Казав, що дуже здібний. Я аж здивувалась, бо вчитель завжди тебе сварив, Тес Ке.

А хто це мене бачив, а я його не знаю?

- Якийсь такий, з міста. Немолодий. Лисий. Радив тобі сандалі з колодкою жорсткою, щоб нозі гірше не було.

Немолодий. Лисий. Лікар?! Тільки не це! Тільки не він!

- Вам двом треба тікати. Може, до родички, якій я жаб передав. То не зовсім лікар. То дуже поганий і страшний чаклун, ще й лікар трошки. Мені треба його вбити. Куди він пішов?

- Так я не дивилась. Просто прийшов в гості до Сомів, та розмовляли про квасолю та дітей.

- А що він такого робить? - Сом тим часом доїв ті коржики, які не згриз я.

- Насилає духів і вкрав дядькових дітей!

- А так і не скажеш. Такий поважний, старий.

- Старий? Він вам старий? Це вже цікаво. Треба дочекатися, поки всі прийдуть з болота, то ви їм і розповісте. Все розповісте. А як сюди сунеться - побалакаю з ним у дворі.

- А чого у дворі? - Сом не зрозумів.

- Голову йому одірву, а вдома підлогу вимазувати не хочу.

Мати так зареготала!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.