Частина 1

Ліда

Серед полів та лісосмуг, по старенькій асфальтованій дорозі їхала, підскакуючи на вибоїнах, вантажівка з причепом, заповнена різноманітними речами під самий верх. Випираючи ніжки стільців, столів та деталі інших побутових речей давали чітке розуміння – хтось кудись переїжджає. В кабіні автомобіля сиділо троє: сивий кремезний водій, молодий русявий хлопець спортивної статури та його дружина, струнка темноволоса дівчина. Не звертаючи уваги на довгу дорогу, всі троє були усміхнені, а жарти та розмови не стихали ні на мить.

– О, дичина! – раптом розсміявся молодий чоловік, відволікаючись від обговорення чергової теми та вказуючи на зайця-русака, котрий вистрибнув на дорогу та, сахнувшись, перелякано помчав поперед машини.

– Куди?! Я тебе вже приглядів на вечерю! – обурився зі сміхом водій, коли косий, за пару хвилин шаленого бігу, додумався таки заплигнути у куші узбіччя, мелькнувши на прощання пухнастим хвостом.

– Хижаки… Обійдетесь. У звірятка сьогодні інші плани, – хмикнула весело дівчина. – Тим паче, що вас вдома чекає шашлик, – розсміялась вона, споглядаючи на ображене обличчя водія, – самі ж розповідали.

– Ні, ну то ж м'ясо зайвим не буває. Я б і йому знайшов місце в холодильнику, – розсміявся чоловік у відповідь, – Це ж не діло – спокусливо хвостом помахав, і в кущі!

– Тоді Михалич, потрібно було обігнати, трохи пригальмувати, та хапати за вуха прямо з кабіни, – продовжувала жартувати дівчина, – а не намагатись розчавити тваринку колесами.

– О, Лідо, ми вже майже приїхали, – усміхнувся у вуса молодий чоловік, котрий саме відвів погляд від порослого чагарником узбіччя і помітив нехитрий дороговказ з потрібною назвою.

– Так, Олег, схоже, – зраділа молодиця, прочитавши назву села, – Що, Кукла, втомилась? Скоро випустимо вас з Муркою на чисте повітря лапи розім’яти, – мовила Ліда, вже звертаючись до невеличкого собаки, що сидів у неї біля ніг, та смугастої кішки, котра згорнулась клубочком на руках, та з цікавістю підняла мордочку.

– Ти диви, наче розуміють! Ні, ну це ж треба, які вони в вас дресировані! Тик тихо просиділи всю дорогу, що я про них майже забув! – здивовано похитав головою водій, поглядаючи на домашніх улюбленців молодої пари, котрих спочатку категорично не бажав пускати до кабіни, мотивуючи тим, що: «загадять же мені там все, а ще раптом чогось злякаються, так взагалі лови безглузде створіння десь під педалями…»

– Я ж казала, що гарантую їх пристойну поведінку, – задоволено усміхнулась молодиця, згадавши чого вартувало їй вмовити Івана Михайловича, доволі грізного та суворого на перший погляд чоловіка, дозволити везти своїх чотирилапих улюбленців в кабіні.

– Так, з тваринами Ліда вміє домовлятись. Вона за бажання і дикого кабана, мабуть, вмовила б вдати з себе килимок, – усміхнувся Олег.

– Не перебільшуй, – розсміялась молода жінка, роздивляючись село, що відкрилось поглядам пасажирів з пагорба. Їх нове місце проживання. Виглядав населений пункт досить симпатично та цивілізовано, особливо після маленького, загубленого в лісах Харківської області лісництва у десяток дворів. Одна дорога чого варта – новенький асфальт від в’їзду! Це вам не розбита, розкисаюча кожну осінь та зиму до стану «не проїдеш, не пройдеш» глиняно-піщана колія, котрою лише на їх мотоциклі «Тулі» і проїдеш, ну, або на тракторі. Тут же гладенький асфальт, побілені бордюри, заправка на початку села, клумби з квітниками, рівненько посаджені вздовж дороги молоді тополі, акуратні будиночки, прибрані городи. Та он навіть колесо огляду та якісь атракціони видно між будинками! Їх новий дім. Як тут все буде?

Взагалі, 1988 рік став для Ліди роком чергової зміни місця проживання. Брянськ, Донецьк, хутір під Ростовом-на-Дону, лісництво біля Ізюму і ось тепер це село в Донецькій області, голова якого запросив її на посаду агронома-квіткаря. Надали житло з власним подвір’ям, городом. Обіцяли забезпечити роботою чоловіка… Коханого чоловіка, який після їх випуску з інституту, як перекоти-поле, змінював місце проживання, таскаючи за собою дружину та дитину. І наче ж не військовий, а дендролог, лісник, якому за статусом належить бути цілком осілим та прив’язаним до свого лісу, але ж ні, місця роботи у нього змінювались мінімум раз на рік. І чоловік, підхопивши жінку та дочку, вмовивши молочними ріками та кисільними берегами на новому місці, знову відправлявся у світле майбутнє. Та відправлялись до світлого майбутнього, а опинялись… То в орендованому міні-флігелі (шаг у довжину, два в ширину) на околиці міста, то в якомусь забутому Богом лісництві. І що факт, кожне нове місце проживання, все більш невигідно відрізнялось від попереднього. Тенденція трохи лякала. А взагалі, схоже Ліді дістався у чоловіки лісник-кочівник – новий вид, щоб його…

Цього разу, всупереч наявної традиції, ініціатором переїзду виступила вона, махнувши рукою на свою скромну посаду при чоловікові (що поробиш, при однаковій освіті, перевагу в керівних посадах віддають представникам сильної статі) та сподіваючись вивести з під удару коханого. Олег працював керівником, проте з підлеглими був м’яким та добрим, намагався дружньо домовитись з усіма, замість того, аби вимагати виконувати обов’язки. Як результат – робітники прийняли доброту за слабкість і почали відверто підставляти лісника, вирубуючи деревину на продаж і нахабно «прикриваючись» його ім’ям. В обличчя усміхались, а за спиною сміялись та наживались, відповідаючи на всі питання – «лісник наказав». Сумно. Крайнім же, якщо спіймають цих «розумників», Олег буде…

А ще Ліда бажала зупинитись, осісти і бажано не в глухому лісництві, де до найближчого транспорту – електрички, п’ять кілометрів лісом. Це звичайно гарно, екологічно та взагалі чудово, та не тоді, коли в сім’ї маленька дитина, а садочок чи найближча лікарні за двадцять кілометрів. Та вона ж ледь не посивіла, коли в дочки реакція манту була позитивна! Та й взагалі молода жінка мріяла мати свій дім, а не службову квартиру в лісі, у болотної кікімори під боком, подвір’я, в яке не заходять регулярно лісові жителі, переплутавши його з власними володіннями, город, котрий навесні, коли пора садовити картоплю, не перетворюється у озеро, через розлив Сіверського Донця. Ліда бажала мати можливість будувати якісь плани на майбутнє, забезпечити хоча б мінімальним побутом дитину. Саме тому, цього разу переїзд влаштувала та організувала вона. І варто відмітити, вийшло в неї дуже непогано. Однозначно краще, аніж всі минулі рази у чоловіка.

Вони приїхали в село сонячним вересневим вечором на «Камазі» з причепом. Автомобіль для перевезення речей Ліді надав голова колгоспу, в якому жінку прийняли на роботу. В вантажівці з причепом були акуратно складені (хоча на перший погляд так і не виглядало) та закріплені: меблі, посуд, побутові та особисті речі, соснові дрова (як же з лісу та без дров їхати). Також разом у причепі були в закутку влаштовані десяток овець і кури. Інша живність, в складі кішки та маленького собаки, приїхала в кабіні разом з господарями.

Будинок, в якому молода пара збиралась оселитись, знаходився на прямій як стріла вулиці одноповерхових новобудов. Ліда дім вже бачила, коли обговорювала з головою колгоспу можливість переїзду. Їй сподобалось. Це була простора квартира в цегляному будинку на два господаря, яка мала чотири кімнати з великими вікнами та високими стелями, побілені стіни, пічне опалення. Водопровід (колонка) був на вулиці. Ще на подвір’ї наявні були шлакоблочна літня кухня та сарай, також на два господаря. Воріт не було, проте був паркан з боку вулиці та від сусідів, а також металеві стовпчики для майбутніх воріт та хвіртки. Матеріал, для організації перших облаштувальних робіт, голова обіцяв Ліді виписати в рахунок зарплати. Подвір’я біля ганку було навіть частково заасфальтоване! Після лісництва, де до найближчого асфальту кілометрів десять, то просто казка!

За кілька дворів вулиця виходила на безкрайнє поле з ледь помітною вдалині прозорою лісосмугою з молоденьких берізок.

П’ятирічна донька в обнімку з кішкою блукала кімнатами, захолено роздивляючись ще пусті, просторі приміщення свого майбутнього дому, доки сама Ліда, розвантажуючи речі, планувала що й де буде розташоване. Ось тут можна змайструвати сарайчик для овечок, там – посадовити садок, тут розбити клумбу з трояндами, а там – посадити кілька плодових кущів, там будуть вишні, а тут, мабуть, яблуня… І, до речі, ще потрібно буде припахати сестру чи батька щось намалювати на стіні будинку біля входу. На минулому їх домі були намальовані білі лелеки – прикраса практично всього лісництва… Дім має бути гарним та оригінальним! Це ж її дім!

Заскочивши у приміщення з черговою торбою речей, Ліда мимоволі задивилась у одне з двох величезних вікон кухні – звідки відкривався чудовий краєвид. Город, на який виходили вікна, простягався до безкрайнього зеленого поля, вдалині розділеного лісосмугами, що наче намагались десь на обрії злетіти у бездонне небо, де кружляли птахи. Такий простір… І сама Ліда зараз почувалась птахою, що вирвалась у безхмарне, блакитне небо. Новий просторий дім (її мрія після крихітних віконець та низьких стель попередніх квартир, від яких вона почувалась не людиною, а якоюсь підземною тваринкою) нова робота, нове місце проживання, нові люди… Мішок планів та світлих мрій. Вітер у крилах та яскраве сонце. Точно як ті степові чайки, що летять вдалину…

В спину Ліді ніби дихнуло теплим вітром, наче підштовхуючи злетіти, розправити крила. Жінка здивовано озирнулась. Наче нема звідки. Хм, мабуть кватирка десь відкрилась, через відкриті двері, бо ж ходять всі туди-сюди, розвантажуючи речі. Настрій в жінки був чудовий.

– Лідо, куди ліжко Руслани ставимо? – долинув до замріяної жінки голос чоловіка. В кімнату зайшов, тримаючи в руках перев’язане мотузкою розібране дерев’яне дитяче ліжечко, Олег. Цей високий, широкоплечій зеленоокий парубок з відкритою щирою усмішкою – її чоловік, був не те щоб зовсім неймовірним, та все ж красенем. Його навіть не псувала трохи невміла стрижка, котру спромоглася зробити Ліда. Щоправда аматорська зачіска його не зіпсувала навіть на весіллі, а тоді у молодої дівчини практики парикмахерського мистецтва геть не було., Хоча, нерівно обкромсаний чуб з яким він красується на усіх весільних фотографіях, досі є об’єктом сімейних жартів.

– До спальні, звичайно! – розсміялась дружина, тряхнувши густою темно-каштановою зачіскою в стилі сессон.

– Ага, а до якої? Їх тут дві! – усміхнувся у пухнасті вуса чоловік.

– Давай у цю, з південними вікнами, – махнула рукою Ліда. – А у північній, наше поставимо. Груба то одна на дві стіни, взимку обидві повинні грітись однаково, та дитині сонце більше потрібно.

– Добре, – парубок без заперечень поніс меблі в зазначеному напрямку. Облаштування побуту він цілком довіряв жінці, бо сам в цих питаннях був до байдужості невимогливим.

– Ліда, йди барана свого лови. Вже до городу чкурнув, – погукала дівчину габаритна пані в зеленій сукні у дрібний білий горох. Це була мама молодиці, щоправда на родинні зв’язки натякав хіба що однаковий колір волосся жінок.

Батьки Ліди також приймали участь у переїзді, супроводжуючи вантажівку на своєму сонячно-жовтому «Москвичі». Допомагали зібратись (батько Ліди просто геній пакування – все, що він складав, запаковував та розташовував, від крищталя до шаф, завжди доїжджало цілим та неушкодженим), завантажити все та розвантажити, і трохи облаштуватись. А потім батьки планували ще забрати онуку на кілька днів, доки діти нормально налагодять побут на новому місці.

– Я тільки за калітку взялась, а він мимо мене шуг і вже за парканом! – голосно обурювалась габаритна пані.

– Ой! Ні, їм ще рано тут бігати! – сплеснула руками Ліда і побігла ловити волелюбну тварину.

– Ну так, от через пару днів краще, а ще краще навесні, після того як ми город посадимо. Ото буде саме час, одні смаколики в меню потраплять. Так, Ніно Петрівно? – хмикнув Олег, виходячи за наступними речами з будинку та проводжаючи поглядом свою реактивну дружину.

– Ой не кажи…– похитала головою жінка та знову пішла до машини.

Норовлива тваринка далеко не втекла, а зупинилась одразу за городом, пощипуючи на полі колгоспну люцерну, насолоджуючись нерухомою землею під копитами, а не деренчливим дном кузова. Баран наполохано косив одним оком на людей і ближче ніж за п’ять-шість метрів нікого до себе не підпускав. Але улюбленій хазяйці, звичайно дозволив наблизитись, хоч пару разів і відбігав, «для пристойності». Підманивши утікача жмутком трави, і то дрібниці, що така сама росла в барана під ногами, Ліда повела рогатого красеня в загін, котрий швидкоруч облаштував чоловік. Загін виглядав, чесно сказати не дуже (так-сяк прибиті різнокаліберні дошки на вкопаних попередніми мешканцями кривих стовпчиках) та це ж тимчасово. От облаштуємось, розкладемо речі, розставимо меблі, випишемо в колгоспі трохи нормальних дошок, брусків, гвіздків та побудуємо гарний сарай для овець… Так розмірковувала Ліда, запускаючи волелюбну тварину до інших та заносячи слідом невелику корзину з травою. Вівці тут же накинулась на їжу.

–Намучились, зголодніли... Бідненькі мої. Ще б пак, триста кілометрів в дорозі трястись, – Ліда з усмішкою дивилась на свою живність.

–Ні, ну ти на них подивись! Як від мене та Олега, так шарахаються як від чумних, а ти їм от просто мати рідна! – обурилась Ніна Петрівна, спостерігаючи як дочка гладить білі морди тварин, котрі довірливо обнюхували її пальці.

– Ти їм просто чужа, а отже небезпечна, а Олег, після того як за шкуру викидав їх з кузова, ще довго довіри не викликатиме, – розсміялась дочка.

Леонід

В колгоспну теплицю зайшов, з відвертою цікавістю розглядаючи інтер’єр, молодий брюнет середнього зросту в темних штанах та світлій сорочці. Просторе світле приміщення зустріло його м’яким вологим повітрям та незвично насиченим ароматом квітів. Невеликий столик біля входу, дивом втиснутий між опалювальним баком та стелажами, був завалений паперами, біля столу стояло кілька великих відер зі зрізаними трояндами. Квіти були різні, але всі неймовірні горні, яскраві: темно-червоні, білі, рожеві, жовті, помаранчеві. Праворуч, вздовж скляної стіни, що поступово перетворювалась у купол стелі, ріс величезний кактус-опунція, який зараз був вкритий купою великих жовто-червоних квітів. Та ця краса була підступна, бо варто торкнутись на дотик м’яку та пухнасту рослину і вона ще довго нагадуватиме про себе дратуючим свербежем, через неймовірну кількість маленьких, практично непомітних оку, та від цього не менш противних голочок. Леонід це точно знав, бо якось намагався відірвати відросток – сварився потім… Довго й нудно, та тихенько, бо ламав тихцем, «за спиною» у минулої працівниці оранжереї.

Чоловік зупинився, зачудовано розглядаючи знайомий кактус – він і не знав, що ця чудна колючка може бути просто обсипала такою кількістю та ще й таких гарних квітів. Схоже не дарма в селі кажуть, що з появою цього молодого спеціаліста в їх оранжереї квітів стало більше і вони стали гарніші. Раніше, аби відшукати хоч одну страшненьку трояндочку, доводилось під невдоволене буркотіння «оранжерейниці» блукати тут ледь не годину, між колючими кущами, що раз за разом намагались порвати одяг, чи хоч пошкрябати. А тепер – повні відра квітів ще на вході. Як вона з ними домовляється? Секрет який знає, чи що?

Нової «квітководши», як її «охрестили» місцеві, не було біля входу, і чоловік пішов далі. Крокуючи по доріжці з вузьких бетонних плит, вздовж стелажів заставлених маленькими та великими горщиками з різноманітними, більшістю незнайомими рослинами, повз ділянки теплиці засадженої калами він прийшов у відсік з трояндами. Господарка царства рослин знайшлась в самому кінці скляної будівлі. Кароока шатенка з короткою стрижкою, тендітна як дівчинка, в темних спортивних штанях, тонкій блакитній сорочці та світлій косинці, спритно орудувала секатором біля високих трояндових кущів. І от дивина, її колючі монстри схоже зовсім не збирались ані колоти, ані шкрябати.

–Добрий день, – в оранжереї гудів тепловентилятор, ганяючи тепле повітря для підтримання рівномірної температури і тому візитеру довелось підвищити голос, аби його почули.

– Добрий, – молоді жінка озирнулась, чарівно усміхнулась і клацнувши ще пару раз секатором, почала спритно лавірувати між кущами, тримаючи в руках кілька великих, червоних троянд. Опустивши квіти у ще одне металеве відро, котре стояло біля доріжки, вона питально подивилась на гостя.

– Мені б букетика… У однієї гарної знайомої день народження сьогодні, – Леонід трохи ніяковів, спілкуватись з приїжджою. Вона була такою… відкритою чи що? Дивлячись на цю чарівну усмішку, адресовану персонально йому, по суті незнайомій людині, чоловіку здавалось, що ця пані ніколи в житті не зустрічала поганих людей. Вона просто випромінювала щирість, радість та невимушеність. Та й він сам почав мимоволі усміхатись, почуваючись наче захоплений школяр.

–Так, звичайно. Там є у відрі на вході, чи з цих можна обрати, я їх саме на завтра на продаж готую.

–А їх якось запакувати можна?

–Можу й загорнути. Оберете з цих?

–Так, мабуть, – чоловік розгублено оглядав відро з трояндами і невпевнено почав обирати. Всі квіти були такими гарними, що очі просто розбігались.

– Давайте я оберу те, що довше стоятиме, а ви подивитесь? – запропонувала Ліда, зрозумівши, що візитер розгубився та до путя не знає, що саме йому потрібно.

–Добре, – зрадів Леонід. Не дарма «квітководша» прославилась не лише гарними квітами, а ще й тим, що її букети стояли навдивовижу довго. Тому в оранжерею вже дуже швидко «натоптали доріжку» всі, кому не лінь. Жіночка зовсім не робила різниці між візитерами, виходячи з посади чи достатку. Ціну на квіти визначала не вона, а колгосп, та вона не лінувалась, зібрати гарний букет, додати дві-три зайвих квітки, бо ж в неї вони були в неймовірній кількості, гарно загорнути. Ця панянка була незвично щира, та легка у спілкування. Приїхавши до них в село лишень пару місяців назад, дівчина вже завоювала симпатію багатьох. Молода сім’я, що складалась з чоловіка, жінки та п’ятирічної дочки оселилась «на посьолку». Так місцеві називали два ряди будинків на околиці села, не так давно побудованих колгоспом для молодих спеціалістів. У молодих був дивний двоколісний мотоцикл з дуже широкими, як у всюдиходу, колесами, коза, кури, та білі вівці. Її чоловік працював десь в місті. Приїжджі, веселі, цікаві, з вищою освітою – з такими завжди цікаво спілкуватись. Щоправда, поклавши руку на серце, Леонід не міг сказати, що прийшов лишень за квітами. Але то таке, лірика. Дома ж чекала дружина та дві доньки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.