Гра в чуже життя

/У будь-якої проблеми завжди є рішення – просте, зручне і, звичайно ж, помилкове.

Генрі Луїс Менкен/

Спекотні літні дні коротшали, проте веллійська столиця ніби не відчувала наближення холодів. Нехай жатник[1] закінчувався, а осінь обіцяла бути дощовою, містяни жили в очікуванні свят. Кінець літа означав не тільки похмуру погоду, але й початок найрадіснішого місяця, що гордо іменувався Порою Паломництва (в народі – щезником[2]). Місяця, коли майже всі знатні і шляхетні відправляються в подорож до святих місць, а в містах і селищах починаються щоденні свята. Але хіба звичайну людину цим здивуєш? Ха-ха, як казали знавці, веселун і тещині похорони відгуляє з розмахом. Ні, столиця передчувала іншу розвагу!

Імператор видавав заміж єдину доньку.

Відразу після Пори Паломництва очікувалося грандіозне весілля, плітки про яке давно вже набули міжнародного характеру.

«Що принесе майбутній шлюб? Мир і процвітання? Нову війну?» – це питання обговорювалось і в палаці, і в кожній зубожілій таверні.

А тим часом Влая[3] завзято готувалася до урочистостей.

Молотки будівельників не замовкали ні на хвилину. Спішно ремонтувались дороги і заїжджі двори, розширювалися стайні…

І тільки кілька людей в імперії знали – все марно. Не буде святкових маніфестацій, не буде династичного шлюбу… Свободи не буде!

Кажуть, правителі з дитинства привчені зустрічати будь-яку несподіванку, не видаючи своїх почуттів. У печалі і радості вони повинні зберігати незворушність, але іноді бувають винятки, про які не згадують підручники придворного етикету.

Малдраб Четвертий, імператор Веллійської імперії, потай вважав, що кожен з його предків теж мав власні, суто індивідуальні причини для негідної поведінки. Як же він це розумів! Коли руйнується те, що було основою твого життя понад пів століття, пристойності відходять на задній план. Як і стриманість.

– Усе владнається, – спокійно сказав чорнявий чоловік років тридцяти, загострені вуха якого видавали ельфійське походження.

Він стояв біля єдиного вікна Південної вежі, де Його Величність зібрав раду. Неофіційну, зрозуміло, та й радник на ній був лише один, він же виконував обов’язки придворного лікаря і дружив з імператором багато десятиліть. Відсутність другої наближеної особи якраз обговорювалась.

– Він не повернеться! – вкотре вигукнув Малдраб, кутаючись у червоний плащ володаря. – Та ніколи… Ніколи й нізащо… Ніхто б не зміг!

– Крезін впорається, Ваша…

– Помовчи, Дісоне, тебе не питали! То ти його напоумив?.. Не хитай головою, однаково не повірю, що Крезін сам зважився на цю… На це… На самогубство!

Такий наскок нітрохи не збентежив ельфа.

– Для мене його вчинок теж був несподіванкою. Малдрабе, я не брешу. Наш друг діє за власним бажанням. Мені подобається чорний гумор, але я ніколи не послав би людину на смерть. Я лікар, а не кат, Ваша Величносте.

– Як таке взагалі могло статися?! – Червона тканина металась у такт швидких кроків правителя. – Він із глузду з’їхав? Уявив себе Ланом[4]? Спасителем Вітчизни вирішив стати? Міг би попередити, ми б хоч промови надгробні підготували! – Малдраб Четвертий нервово закашлявся. – Боги, за що?..

– Він повернеться, Віві, а в гіршому випадку його повернуть.

– Мені не п’ять років і я вже на Віві! – Імператор ледь втримався від бажання схопити Дісона за мереживний комір і струсонути щосили.

З іншого боку, для майже безсмертного ельфа Малдраб і в дев’яносто залишиться дурним хлопчиськом.

– Радіс самітник, але слідкує за подіями. Він не шкодитиме другу правителя Веллійської імперії. Трохи налякає, та й усе, – розмірковував радник.

Його Величність похитав головою, дивуючись оптимізму друга. Треба ж таке – ельф, п’яту сотню років розміняв, кілька поколінь династії Віллаїв[5] пережив, а наївний…

Або прикидається.

– Якби ти зловив у своєму будинку злодія, то почав би розбиратися, чий він друг, ворог чи родич?

Похитнути впевненість ельфа було важко:

– Якщо Крезін не наробить дурниць, його повернуть.

– Ось я і боюся, що його повернуть! – знову розлютивсь імператор. – Частинами, або без деяких, або ж із зайвими… Ти розумієш, що він зачепив наймогутнішого людського мага? Батько казав, навіть Лан поводився з Радісом вкрай обережно, а це значить багато, дуже багато!

– Тільки те, що у Старилісу мудрий правитель. Був… На жаль.

Розмова затихла. Двоє чоловіків стояли біля вікна і сумно дивились на темну, майже чорну хмару, що насувалася з північного заходу. З боку Клуса – оплоту Радіса, останнього з Перших магів. Великого Радіса!

***

Старі легенди кажуть: давним-давно магія була недоступна людині, проте одного разу з’явився хлопець, навколо якого коїлися дивні речі. Які саме? Те перекази замовчували, однак відомо, що шестеро його синів відкрили нову епоху. Точніше, епоха магії почалася років п’ятнадцять потому, коли юнаки відчули в собі незвичайну силу.

Сказання описують ті події по-різному.

Одні запевняють, що брати відразу зрозуміли своє призначення і кинулись творити добрі справи. Їхня міць була така велика, що Перші маги могли рухати гори і створювати океани, запалювати зірки і повертати життя. Вони відвоювали для людей значну частину континенту і, напевно, зовсім знищили б не-людей, якби не Лан.

Ніхто не знав про нього нічого конкретного, ходили лише страшні чутки. Лан розділив братів і вбив поодинці. Навіть їхні імена вже забулись.

Майбутнє людства опинилося під загрозою, але серед людей залишився останній маг – юний Радіс! Звідки він взявся? Можливо, на це питання відповів би гульвіса-батько шістьох Перших магів, але на той час він давно вирушив до праотців. Саме Радіс зумів домовитися з Ланом про припинення війни.

Інші легенди розповідають зовсім друге. Мовляв, сп’янівши від небачених можливостей, створили нові маги на місці віковічних лісів величезну пустелю, та й Крайні гори з’явилися не самі собою. А потім вирішили весь світ завоювати і, щоб не-люди під ногами не плутались і про права розумних істот не нагадували, зайнялися їхнім тотальним винищенням.

Тоді-то й прийшов Лан. Звідки? Для людей це залишилося загадкою. Він убив братів, і не-люди визнали його правителем. Почалось полювання на людську расу… Але залишався Радіс – умілий і неймовірно сильний маг – хлопчисько одинадцяти років. Він мав чіткі уявлення щодо добра і зла, і знайшов ключик до серця Лана. Проте більше не було миру між людьми і не-людьми.

Лан створив свою державу – Стариліс, серед людей названу Дивним Лісом, яка охопила східну частину континенту. Радіс пішов на північний захід, в місто Клус, що незабаром розрослось, розширилося, приєднало деякі території і стало притулком магів. За країною чаклунів закріпилася назва столиці. Тут радо вітали всіх, у кого були зачатки магічного дару. Тут не знайшлося місця для не-людей.

Клус славився артефактами. Коштували магічні речі захмарно, а деякі взагалі вважалися безцінними – наприклад, відоме серед магів Джерело Заповітного Бажання, створене Радісом у незапам’ятні часи. Подейкували, немає багатства, рівнозначного йому! За цим-то скарбом і полював Крезін. Мабуть, він уже визначився із заповітним бажанням. Країну могло врятувати тільки диво, і радник збирався його влаштувати.

***

Дісон не помилився – чекати довелось недовго.

Темні хмари затягнули горизонт. У небі миготіли яскраві спалахи блискавок, але було тихо – так тихо, наче з міста прибрали всі звуки. Тривожне затишшя… Сірі струмені дощу впали теж беззвучно. Складалося враження, ніби Південну вежу накрило коконом темряви і тиші.

Гуркіт тіла, що звалилось на кам’яну підлогу, змусив чоловіків, які стояли біля вікна, підстрибнути.

Ельф схаменувся першим:

– О так, Радіс завжди любив ефектність. – Він підбіг до Крезіна, перевернув його і в подиві відсахнувся. – Віві, ти теж це бачиш?

Його Величність мав набагато слабші нерви, ніж лікар-ельф. Він відскочив, зачепився за щось неочікуване в порожній вежі, втратив рівновагу і вдарився головою об підвіконня, тимчасово випавши з дійсності.

Взагалі-то мало хто міг би звинуватити імператора в слабкості, не кривлячи душею. Те, що з’явилось у вежі, нагадувало радника Крезіна тільки розмірами фігури і звичним одягом. Найбільше «це» було схоже на ялинку з палацового парку. На дуже веселу ялинку…

Чорне волосся довжиною до пояса – головна гордість радника – виглядало як оберемок недавно скошеної трави з усіма квіточками, комашками та іншою польовою екзотикою. Синій плащ зі срібним шиттям у багатьох місцях проривали колючі гілки, а там, де тканина трималася, зеленим їжачком випирали голки. Крізь білі рукавички пробивалися корінці, щось ворушилось і в чоботях. А обличчя… Обличчя було всіяне крихітними лусочками-пелюстками і намагалось заговорити.

Дісон схилився над другом, оцінюючи його стан. Чіпкий погляд лікаря відразу зауважив, що шкіра, яка проглядала крізь пелюстки, нормальна, людська… щоправда, зеленувата. Ельф простягнув руку, щоб перевірити це на практиці, і ледве встиг її відсмикнути, коли гілки рвонулись назустріч.

– Не займай, – тихо простогнав Крезін. – Краще не чіпай мене… Я сам винен… Випадково потрапив під якісь садові чари… Джерело он там, під імператором… Одне бажання.

– Крезіне, ми можемо щось зробити? – Малдраб Четвертий уже отямився і намірився активно брати участь у подіях.

Радник ніби не чув:

– Одне бажання і три умови… Треба встигнути сказати умови, поки воно не збулося повністю. Ну, матеріалізація або щось таке…

В той момент імператор найменше хотів займатися проблемами держави:

– Крезіне, це, – він вказав на артефакт, – допоможе тобі?

– Він попереджав, що ви запитаєте. А я сумнівався… Вибачте, Ваша Величносте. Джерело сильне, але треба точно сформулювати бажання. Та я не уявляю, що зі мною, – тепер голос радника звучав впевненіше і сильніше. – Радіс не спішив рятувати злодія, і я його розумію…

– Побажати загальне зцілення? – Ельф підійшов ближче.

– А хто знає, що для мене здоров’я? – Коротка розмова з Першим магом позбавила Крезіна оптимізму. – Раптом я взагалі в землю вросту і трояндами розквітну? Ні, спочатку треба допомогти країні. І потім… Радіс говорив, можливе друге бажання, хоча воно здійсниться частково. Якщо здійсниться. Він багато чого розповідав…

Імператор спробував повернути розмову в попереднє русло:

– Крезіне, а докладніше? Про Джерело?

– Віві, слухай уважніше! – розпалився ельф. – Він же ясно сказав: загадати бажання, уточнити три його параметри до завершення дії заклинання і тікати на безпечну відстань, щоб подивитися, що вийшло.

– Взагалі-то це не все. – Крезін зам’явся. – Загалом… Радіс натякнув… Ні, дурниці! Не розумію, як мені допоможе… Неважливо!

– А чому він тебе відпустив? – раптом поцікавився Дісон. – Причому з краденим?

– Звідкіля мені знати? – Якби не незвичайний вигляд, збентеження радника було б помітнішим. – Можливо, у нього свої плани. Ваша Величносте, спробуєте?.. Та й дощ приховає… кхм, можливі ефекти.

– Угум… – задумливо промовив Малдраб. – І що побажати?

Дісон хмикнув.

– Віві, про проблеми імперії ти вже забув?

Його Величність скривився. І чому ельф постійно змушує його почуватися дванадцятирічним шибеником, що не вивчив урок? І не тільки його! Міністри якось навіть делегацію зібрали з вимогою видворити придворного лікаря із країни, а то «порочить корону», бачте, «принижує двір в очах сусідів». Тоді імператор «видворив» їх із займаних посад, тому що служак багато, а той, хто був наставником його прадіду, діду і батьку, – один, і нехай він поводиться як хоче, однаково кожен ображений подумає: «Не-людь… Вони такі!». Зате ввічливості Крезіна з лишком вистачало на двох.

– Не треба, Дісоне, – перервав думки Малдраба радник. – Радіс сказав, загадувати потрібно щось конкретне. Наприклад, переміщення когось… Ваша Величносте, що, по-вашому, врятує Веллі?

/1. Жатник – останній літній місяць.

2. Щезник – перший осінній місяць.

3. Влая – столиця Веллійскої імперії.

4. Алан Ділейн (Лан) – легендарний герой давнини; правитель Старилісу (Дивного Лісу) – єдиної держави не-людей.

5. Віллаї – рід, до якого належать веллійські імператори./