21.2
Незабаром їх наздогнав захеканий гвардієць, з якого струмками стікала вода.
– Т-то ш-ш-що т-таке б-було, к-крих-хітко? – обурився, клацаючи зубами.
– Це називається: «Обережніше з бажаннями, вони іноді збуваються!», зрозумів? Простіше кажучи, ти отримав усе, чого хотів! – давлячись сміхом, відповів метаморф.
Марка пояснення не задовольнило.
– Що хотів?! Вони ж холодні! Холодніші за покійниць! Крижані! Лін, я не зрозумів, в чому гумор! Ні, те, як вони за мене билися, було дуже потішно, але краще б перемогли ті, перші! Е-е-е, що трапилося? Морозна п’ятірка не твоя, так?
Відповідь прийшла з-за дерев.
Лін та компанію оточили чотири прекрасні біловолосі дівчини, а п’ята плавною ходою виступила вперед. Вона чимось невловимо відрізнялася від подруг, хоча зовнішність і одяг у всіх п’ятьох були схожі: молочно-біла шкіра без єдиної кровинки, чорні брови і вії, яскраво-червоні губи, широкі світло-блакитні сукні.
– Ви забрали мою здобич.
Лін здригнулася. Точно так, рівно і без емоцій, говорили Шумена і Дімап, жерці Його Храму.
– Тут немає здобичі, Сніжо, – спокійно заперечив Карі.
Звідки він знав її ім’я?!
Білоголова теж була вражена:
– Ти мене знаєш?
– Всі Первісні чули про Полонянку Мрій.
– Первісні… Дивно, що ви ще не пішли з цього проклятого світу… Але людина, яка стоїть поруч із тобою, – не Первісний, і з ним ти не пов’язаний клятвою. Згадай прадавній договір. Він мій.
– Вибач, – в голосі метаморфа звучав жаль, – я дещо чув про договір, однак Марка ти не отримаєш. Світ змінився, Сніжо. У ньому з’явилися нові боги, давні обов’язки стали міфом. Навіть у нас розповіді про Полонянок перетворилися на казки, і я не очікував тебе побачити. Тепер тут править Він, не забувай.
– Він? Безіменний дикун, щиро впевнений у своїй обраності! Так, Йому подобається допомагати черв’якам, замученим власною збоченою фантазією, але тільки тим, хто не має цінності для мене. Таких більшість, повір! Згадай казки, Первісний. Тут я – справжня володарка! Востаннє пропоную: віддайте мою здобич. Інакше… Ти знаєш, чим обернеться непокора.
Карі насупив чоло, щось прикидаючи, і Лін зрозуміла: він не чинитиме опору. Простежити хід його думок було неважко: хранитель захищає принцесу, а не другого хранителя. Здається, Марк це теж усвідомив і інстинктивно пересунувся ближче до біловолосої.
– У нас рівні можливості, – спробував заперечити метаморф.
Полонянка Мрій розреготалася:
– Ти порівнюєш мене з дівчиною, що вперше відчула силу? Це навіть зворушливо. Влаштуємо поєдинок? Якщо ви вийдете за межі прямокутника, по краях якого стоять мої сестри, переслідувати вас я не буду. Якщо ні – ти підеш з мого шляху. Згоден?
– Лін? – неголосно запитав Карі.
Вона кивнула і ступила вперед.
– Подай знак, – наказала Сніжа.
Метаморф довгим поглядом подивився на Лін, немов прощаючись, і змахнув рукою.
Навколо неї з’явилися кошлаті дикуни, кожен з яких стискав у руках дубину із залізними шипами. Замість одягу їхні тіла вкривали невичинені шкури, нудотний запах окутував все навкруг, у волоссі стирчали дрібні кістки, на шиях висіли намиста з черепашок.
Дикуни дружно підняли дубини і так само злагоджено почали опускати їх Лін на голову. Вона раптом усвідомила: те, що відбувається – не змагання, а бій. Сніжа її не щадитиме, то чого церемонитися?
З неба злетіли величезні птахи, підхопили мерзенну «здобич», а на супротивницю полетіла сітка – і Лін провалилась у глибоку яму, зі стінок якої, звиваючись, виповзали змії.
Зверху долинуло глузливе:
– Так просто мене не здолати! Я граю в цю гру майже з народження і вмію відбивати будь-яку атаку! Здавайся, і йдіть із метаморфом геть!
– Я теж на фантазію не скаржуся! – зі злістю пробурмотіла дівчина, зосереджуючись.
Змій знищила вогняна куля, дно ями піднялося до поверхні.
Лін переможно усміхнулась і…
І невеликий звір, схожий на гієну, встромив зуби їй у ногу.
Кров була справжньою, біль – теж. З очей потекли сльози. Забувши про все, Лін схопила руками плямисту голову, намагаючись розтиснути зімкнуті щелепи, і почала захлинатися в болоті, що з’явилось замість кам’янистого ґрунту. Смердюча каша плеснула в рот, слизька трава заліпила ніздрі…
«Допоможіть же хоч хтось!» – але кричати означало проковтнути чергову порцію твані.
Ні, захлинутися їй не дозволили. Трясовина зникла. Тепер Лін була прив’язана до стовпа, біля підніжжя якого займався хмиз.
Дим виїдав очі, висушував просочений брудом одяг, перетворював його на подобу обладунків. Полум’я потроху набирало силу, нестерпно підсмажуючи ноги. Крізь сизу млу виднілися хиткі постаті хлопців, прикутих до скелі. Скелі? Звідки вона тут?
Біла сорочка Карі стала буро-червоною, кілька темних плям виділялись і на одязі Марка…
Лін застогнала.
«Вони сподівалися на мене! – подумала з гіркотою. – А коли я не впоралась, кинулися на допомогу. Мені… Не принцесі, адже це вже не таємниця. Подрузі, що розгубилась, як дитя мале перед гостями. Жалюгідна слабачка!».
Сніжа впала на землю без тями, але ситуація встигла змінитися ще раз.
Кілька хатин, вкритих пальмовим листям, стоять півколом. Високі кістляві аборигени повільно снують між ними. У центрі селища горить величезне вогнище, куди дві жіночки неквапливо підкидають дрова. Над багаттям висить котел, навколо нього в очікуванні обіду сидять голі діти. Їм байдуже, що «їжа», залишаючи за собою брудні сліди, досить жваво борсається в гарячій воді і намагається вилізти, але похилі стінки і слизький край дають змогу лиш висунути голову назовні.
Сніжа лежала непритомна. Її сестри підійшли, схилилися над нею… Потім підхопили на руки і понесли геть. Криків Лін вони ніби й не чули.
Температура води тим часом невблаганно наближалась до кипіння. Жінки все швидше підкидали хмиз, у дітвори з’явилися в руках кістяні ножі…
Лін уявила, як спадають окови з хлопців, як розсипається пилом скеля – і усвідомила, що нічого не виходить! Вони перебували за невидимим кордоном, в іншому світі, куди її можливості не поширювались. Гвардієць щось кричав, проте його голос був тихішим за комариний писк.
Розкачати наповнену водою посудину не вдавалося – ноги зісковзували, коліна боляче стукались об залізні стінки, очі заливала каламутна рідина.
Лін прокляла ту мить, коли подумки опустила Сніжі на голову ковадло, і спробувала вкотре змінити реальність.
Із землі виросла пальма, вперлася верхівкою у котел, почала його хилити. Дівчина радісно скрикнула, чекаючи звільнення. Де там! Прибігли аборигени, висмикнули дерево з корінням, підсунули котел.
Лін зрозуміла: ще трохи – і вона запанікує по-справжньому. Зваритися на придуманому багатті! Навряд чи хто міг би похвастатися такою долею!
І знову марна спроба: вниз упала величезна сова, вчепилася кігтями їй у плечі – і рухнула додолу, пронизана примітивним списом. З’явилася зграя вовків, оббігла навколо вогню, відганяючи голодних дикунів, виникла нова птаха… і Сніжа.
На котел опустилась важка кришка.
Все. Лін усвідомила, що довго не протримається. Уява малювала страшні картини помсти, а не план порятунку. Думки крутились у шаленому вирі, тіло відмовлялося коритись.
У легені увірвалася вода. Ого, це вже майже окріп! Залишилось недовго…
Свідомість милостиво згасла… І світ вибухнув крижаними голками. Здавалося, вони всюди, пронизують шкіру наскрізь, впиваються в голову. А голос, у якому вчувалися нотки занепокоєння, тільки погіршував муки.
– Ге-ей, рьяско, отямся! Ти ж не хочеш здохнути? Давай, тобі ж іще нареченого шукати! Лі-ін! – Маленькі, але сильні долоні били по обличчю. – Досить придурюватися! Зараз ця прадавня викопна гадина забере наших чоловіків. Мого так точно! Гей! Чуєш? Марк залишиться тут!
Отямитися? Навіщо? Щоб відчути варіння або, якщо пощастить, утоплення? Ні, краще вже… що краще? Точно не цей колючий холод, що з легкістю виморожував нутрощі…
Лін спробувала сфокусувати погляд на рятівниці. Не виходило. Перед очима коливалося руде марево, випускало мокрі щупальця, рухало ними по її обличчю… Дівчина підняла руку, відганяючи неприємне видіння. Всупереч побоюванням, кінцівка скорилася. Відчувши під пальцями щось, у чому легко було впізнати мокре волосся, Лін остаточно повернулась у реальність. Змахнула сльози, що спотворювали зір, подивилася вгору.
Зеліна полегшено зітхнула. Взагалі-то вона почувалась у цьому світі як риба у воді, але змагання з Полонянкою Мрій міг завершити тільки той, хто його почав, тобто чужа.
Нетерпляче розштовхавши Лін і не звертаючи уваги на її гримаси, богиня вказала на групу, що зникала вдалині.
– Що ти думаєш про благородство, рьяско?
– Що воно зараз недоречне!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!