Гра в чуже життя

{Дитинство – коли все дивно і ніщо не викликає подиву.

А. Рівароль}

Першою Храм Повітря побачила Ріно. Захвилювалася, вильнула, тоненько заіржала. Лін, від гріха подалі, злізла з неї і пішла поруч. Вчасно – коли з’явилися стіни храму, конячка побігла вперед, злякавши паломників.

Говорили, Храм Повітря побудований з каменів, скинутих із небес. Він був прозорий, немов скляний, але жодне скло не витримало б тисячоліть протистояння з силами природи.

Головним надбанням храму вважалася Скеля Змін – начебто звичайнісінький пагорб. Однак той, хто починав на нього підніматися, незабаром виявляв, що лізти доведеться набагато вище. А на вершині Скелі паломника очікував подарунок – щось, що змінить життя людини. Якщо пілігрим дотримувався всіх обрядів і не скаржився на крутизну підйому, його буття поліпшувалось, якщо ж він чимось не подобався Літо… Втім, невдах було мало – дівчинка-богиня мала доброзичливий характер і прагнула допомогти, а не нашкодити. Щоправда, іноді вона злегка захоплювалась, і тоді життя «клієнта» перетворювалося на кошмар.

У Веллійській імперії ще пам’ятали гончара, який пошкодив руку і переживав, що не зможе прогодувати сім’ю. Літо подарувала йому грубку, здатну «випікати» вічні горщики, тарілки, чашки та інше начиння. Ці вироби наповнили Влаю, залишивши без роботи багатьох гончарів. Їм така ситуація не сподобалась, і одного разу чарівну грубку розкололи на дрібні шматки, а будинок гончара розгромили і пограбували. Майстер довго відновлював свою справу… Знову йти за допомогою до Храму Повітря він відмовився навідріз.

Інша історія трапилася з мисливцем, якому дісталась стріла, що завжди вражала ціль. Назад він їхав з друзями через пустелю і вирішив похизуватись, мовляв, моя стріла навіть тут мені здобич подарує. Вистрілив у небо, стріла покрутилась-покружляла, та й вп’ялася у найтовстішого його товариша…

Навколо храму розкинулось невеличке село. Місцеві жителі виконували обов’язки жерців, тому для високородних гостей звільнили частину глиняних хатин.

Гартонці гидливо скривились і розбили табір неподалік. Його Величність Малдраб Четвертий, щоб хоч у чомусь протистояти Грайтові, з радістю прийняв щедру пропозицію сільського старости і розташувався в його ж будинку, поселивши поруч «доньку».

Вперше увійшовши (точніше, протиснувшись крізь тісний, звужений догори отвір, завішений короткою бруднуватою фіранкою) у своє тимчасове житло, Лін подумала, що, мабуть, цього разу вона повністю солідарна з королем. Закопчені стіни, зліплені з глини упереміш із жорсткою травою, відсутність підлоги і вікон, діра посеред стелі для відводу диму, вогнище з розкиданої золою, оберемок м’ятої соломи замість ліжка – ех, ця картина пригнічувала і дуже відрізнялась від повітряного храму.

Відіславши Марка добувати ковдри, а Карі – їжу (він добровільно виконував роль піддослідного кролика, хоча Лін не сумнівалась – якщо хтось вирішить отруїти принцесу, то обов’язково врахує і такі маніпуляції), дівчина сіла біля глиняної стіни і почала спостерігати за життям аборигенів. На щастя, Зеліна вкотре вирушила «швидко глянути світ» і не заважала.

Всі місцеві – і чоловіки, і жінки – були маленького зросту і нагадували підлітків, а не дорослих людей. На диво тонкі, зі світлою, майже білою шкірою і сірим кошлатим волоссям, одягнені в простий полотняний одяг з червоною вишивкою, вони здавалися вихідцями з якоїсь давньої мініатюри. Їхні діти, ледве вгледівши паломників, поховалися до будинків, і тепер з кожного вхідного отвору визирали кілька пар цікавих, але ще недостатньо сміливих очей.

Жителі села не тримали худоби. Невеликі городи орали вручну, вантажі перевозили гуртом. М’яса тут не їли, проте між хатинами вільно ходила домашня птиця. У будь-якому затишному місці можна було знайти кладку яєць, а іноді особливо квапливі несучки викидали свою «продукцію» прямо на ходу.

До Лін підійшов великий чорний півень з декількома зеленими пір’їнами у хвості. Запитально схилив голову, подивився червоним оком, невпевнено сказав: «Ко-о?», немов питаючи: «Ти хто?», і почав потужними рухами пазуристих лап гребтися під стіною хатини. Дівчина з розчуленням стежила за ним, поки раптом не зрозуміла… Червоні! Яскраво-червоні! Не буває у курей таких очей!

Вона схопила півника, розглядаючи. Крило під пір’ям мало пальці, гребінець був ідеально рівним, у дзьобі проглядалися зуби – можна, звичайно, подумати про кусців, але Лін вважала: вони тут ні при чому. Надто вже багато збігів!

– Хочеш зайнятися тваринництвом, крихітко?

Від несподіванки вона ледь не скрутила піддослідному шию, а гвардієць так само глузливо продовжував, розмахуючи ковдрами:

– Ось, тримай. Розмір підійде чи мені ще пошукати?

– Розмір не має значення. Кинь всередину.

Марк не образився.

– Виховані принцеси непритомніють від таких слів. Що це тебе на курятину потягнуло? Перевертень наш затримався з вечерею? Нічого, зараз вогонь розведемо… і ніхто не побачить, ніхто не дізнається…

Його просторікування навели Лін на цікаву думку.

– Слухай, Марку, – змовницьки почала вона, – ти можеш зловити місцевого?

Гвардієць ледь не поперхнувся словами:

– Навіщо? – запитав придушено, кидаючи ковдри біля дівчини. – Курки замало?

– Подивитися хочу!

– Дивись, їх і звідси добре видно, – здивувався Марк.

– Зблизька подивитись! – Лін почала втрачати терпіння.

– А вони що?.. Теж?..

Вона тицьнула йому під ніс півня:

– Цей, наприклад, теж!..

Коли повернувся Карі, друзі захоплено розглядали немовля з білою шкірою і рідким сірим волоссям. Кожен його палець закінчувався кігтем, на спині пробивались зачатки крил. На відміну від простих дітей, він не плакав, лише зосереджено спостерігав за дивними дядьком і тіткою.

– О, зозулі подарували вам малюка? – стурбовано промовив метаморф. – Це, без сумніву, велика честь, але краще ввічливо повернути його назад. З підкидьками горя не оберешся.

– Повернемо-повернемо, – гаряче запевнив гвардієць, якого дитинча встигло хапнути за палець аж ніяк не молочними зубками.

– Хто такі «зозулі»? – поцікавилась Лін.

Карі розгубився:

– А… Ви де його взяли?

– Де треба, – відрізав Марк, все ще переживаючи через викрадення – планував він зловити дорослого, але дуже заманливою була самотня колиска.

– Ми тільки подивитись, – почала виправдовуватися Лін, відчуваючи себе винуватою

– Подивитися? – перепитав метаморф. – Тоді добре, – він несподівано усміхнувся, – зозулі люблять, коли їхні діти опиняються в центрі уваги.

– Та що за «зозулі»?!

– Місцеві жителі. Ви помітили, що вони трохи відрізняються від звичайних людей?

– Ще б пак! – дружно запевнили його друзі.

Карі продовжив:

– Вони з племені літунів, не-люди. Прийшли на Храмові землі давним-давно, зв’язку з Лісом не підтримують, хоча зберегли старі традиції. А зозулями їх називають за звичай дарувати першу в родині дитину якій-небудь парі, навіть якщо ця пара – люди. Однак «дароване» дитя росте і розвивається набагато повільніше за людських малюків, іноді батьки встигали постаріти і померти, поки зозуленя гралося в пісочниці. Тому якщо не хочете отримати тягар на все життя, віднесіть його назад.

Він і договорити не встиг, коли гвардієць зірвався з місця, поспішаючи повернути «крадене» до того, як люблячі батьки перетворять його на «подарунок».

Лін вказала на півня, що грібся біля стіни:

– А чому у нього очі червоні?

– Вся тутешня живність прийшла зі Скелі. Далеко звідси вони не виживають, а тут вважаються священними творінням Літо. Багато ще питань? Їжмо вже!

***

– А-а-а! А-а-а! – лунало над селом.

Всупереч очікуванням, паломників розбудило аж ніяк не кукурікання чи волання гусей, а ці пронизливі крики. Втім, не дивно – звечора вони не давали заснути доти, доки хтось із гартонців не пригрозив залишити крикуна без голови. Дитину сяк-так заспокоїли.

Лін підозрювала, що винні їхні з Марком «дослідження».

Над Скелею Змін клубочився туман. Не дуже густий – він дозволяв бачити і вершину скелі, і широку утоптану стежку, якою треба було туди лізти. Однак незвичайне відчувалося навіть біля підніжжя. Трава тут була ніжно-зелена, немов кожну травинку пофарбували в насичений колір. У ній яскравими цятками спалахували квіткові бутони – розпускалися і закривалися, не звертаючи уваги на сонце. Літали мухи і бджоли, старанно греблися в землі кури, щось вишукували качки, пурхали непримітні горобці.

Урочистості моменту не відчувалося – як-не-як, восьмий храм, церемонії встигли приїстися.

Лін знущально вимовила:

– Чоловіки вперед! – і прилаштувалася в кінець довгої процесії, що підіймалась на скелю.

– А-а-а-а-а! – пролунало у неї за спиною.

Дівчина здригнулась і обернулася. Прямо на неї мчав маленький літун, простягаючи на витягнутих руках аж ніяк не мініатюрне немовля. Те саме. Вчорашнє. Зозулине!

Але «подарунок» адресувався не їй. Літун минув приречено застиглу «принцесу» і вручив свою ношу Марку.

Дитина замовкла, ніби у неї відключили звук.

– Що за… – почав було обурюватися гвардієць, та йому ввічливо пояснили:

– Маленький Гілік вважає вас своєю мамою.

Зозуля не чекав реакції свіжоспеченої «матусі» – швидко розвернувся і зник серед одноплемінників, які вийшли всім селом подивитися на видовище.

Марк розгублено збіг униз, спробував віддати зубастий скарб комусь із товаришів по службі, але ті миттю утворили навколо нього порожній простір – зв’язуватися із зозуленям не хотів ніхто.

– Потім розберешся! Йди вже! – наказав гвардійцю Малдраб Четвертий, обурюючись через затримку.

– Де один, там і двоє, – задумливо зауважив Грайт, легким рухом руки посилаючи притихлого бастарда слідом за сином.

Лін подумки схопилася за голову. Можливо, поряд із малюком Вім посоромиться видавати своє коронне «І-і-і-і-і-і-і-і!», проте подорож до Літо все одно очікувалась весела.

Стежка починала підніматись досить-таки круто, але незабаром нахил значно зменшився, і незабаром під ногами паломників зміїлась широка мощена дорога, прокладена на рівнині.

Дівчина озирнулася. Навколо простягавсь безкінечний луг, лише далеко на півночі височіли гори із засніженими вершинами.

Заради експерименту вона пішла назад.

– Крихітко, ти куди? – окликнув її Марк. – Тепер тільки вперед! Тут вхід і вихід різні!

Лін все-таки пройшла ще трохи, але підніжжя Скелі Змін не було. Що ж, вперед – ну то й вперед!

Вона трохи відстала від юрби, оглядаючись навсібіч і дивуючись ідилії, що панувала тут. Синє-синє небо з білими хмарами, які не закривали сонце. М’яка густа трава без єдиної смітинки, великі квіти на високих стеблах. Високо в небі ширяли птахи, неподалік бігали якісь тваринки. На заході виднілася звивиста некваплива річка з піщаним пляжем. Вітерець обдавав прохолодою, яскраве сонце зовсім не припікало. Світ-мрія, легкий і привітний…

Хранителі тримались на віддалі – мабуть, розуміли, що їй хочеться побути на самоті. Марк придивлявся до своєї ноші, чекаючи швидких неприємностей, метаморф з незалежним виглядом вишукував небезпеки.

Геданіот уже зник, навіть не глянувши на принади цього світу. Після зради хранителів (Лін було дуже цікаво, що ж такого пообіцяла їм Сніжа) він взагалі став задумливим і постійно рвався вперед, ніби сподіваючись у русі викинути з серця гіркоту.

Вім, розриваючись між братом (який щиро його ігнорував) і Лін (яка не звертала на нього уваги з набагато співчутливішим виглядом), віддав перевагу останній, не наближаючись, проте, дуже близько. Хлопці поглядали на юнака з поблажливими посмішками, але геть не гнали, а він все витріщався, немов намагався розгледіти щось, приховане всередині «Її Високості».

Ідилія тривала недовго – лиш до того моменту, коли попереду показався принц. Він повертався назад і, порівнявшись з хранителями Лін, похмуро запропонував:

– Гадаю, варто зупинитись. Там… не надто правильне місце.

– Не вийде, – з жалем заперечив Марк. – Он, принцеса вже пробувала – марно. А що там?

– Живі рослини, – відрізав Геданіот.

Гвардієць невпевнено зауважив:

– То вони ж усі ніби як живі… Воду із землі тягнуть, гній люблять…

– Але не розмовляють, не бігають і не кусаються! – Принц продемонстрував слід міцних зубів на зап’ясті. – І це тільки маленькі були, вони спритні. Великі рухаються повільніше.

– Я піду вперед, – рішуче заявив метаморф.

Йому ніхто не заперечив – який сенс? Та й помчав він занадто швидко.

Дорога підвела до дерев’яного мосту. За ним починалося поле, засаджене невеликими блакитними квітками з дитячими обличчями. Побачивши подорожніх, вони кинулися вперед, швидко перебираючи коротенькими ніжками-корінцями. На дорозі ці створення довго не затримувались – вискакували, намагалися відірвати шматочок від когось із паломників і миттю поверталися назад, на родючий ґрунт.

Дитина на руках Марка радісно заагукала, чекаючи на цікаву гру. Друге дитя, тобто Вім, застигло на містку і не збиралося звідти йти. Гартонський бастард дотримав обіцянку і недоумкуватого мага Лін більше не зустрічала, однак надто часто ловила на собі дивні погляди юнака. Втім, їх можна було списати на щиру подяку.

Блакитне поле тягнулося до горизонту. Замощена частину шляху була дуже побитою.

– Там далі взагалі ґрунтовка, – попередив принц, – і ці лізуть прямо на голову. Не вбивати ж їх…

«А чом би й ні? Ти ж убиваєш легко…» – крутилося на язику Лін, але вона вирішила, що час для з’ясування стосунків невдалий.

– Треба повернутися, – гнув своє Геданіот. – Почекаємо трохи… Хоча б поки прийде твій… друг. Якщо його, звичайно, ще не перетворили на добриво.

– Відвернути їхню увагу? – запропонував гвардієць, вказуючи на свій «баласт». – Та жартую я, жартую! Можна пройти вздовж річки з того боку, пошукати брід…

Геданіот презирливо пирхнув, Лін теж ця ідея не сподобалася.

– Я… Ой! – Одна з квіток відчутно вкусила її за палець. – Я чекатиму Карі! – і дівчина приєдналася до підлітка на мосту.

За нею прийшли інші.

Марк присів і почав підкликати рослини.

– Киць-киць-киць… Тю-тю-тю… Гулі-гулі… Нях-нях-нях…

Лін махала ногами над водою і дивилась на сонячні відблиски. «Наречений» прилаштувався поряд.

– Хотілось би продовжити нашу останню розмову, – промовив неголосно.

– Ту, коли ти летів шкереберть? – скептично запитала вона.

Геданіот не піддався на провокацію. Зі звабливою посмішкою, здатною звести з розуму не тільки будь-яку принцесу, а й її матір, бабусю, прабабусю і підсліпуватого дідуся на додачу, він обійняв Лін за плечі і схилився до її вуха:

– Я запам’ятав зовсім іншу зустріч, – почав палким шепотом. – Знаєш, мені раптом дещо відкрилося… Раніше я вважав, ніби після весілля закінчиться якщо не моє життя, то свобода, а зараз зрозумів – навіть без ритуалів ти полонила моє серце…

– І коли ж на тебе зійшло це приголомшливе осяяння? – не змінюючи тону, поцікавилася вона, міркуючи, до чого вся ця розмова. У несподіваний спалах кохання Лін точно не вірила. – Подружки під рукою закінчилися? Вирішив заснувати тут колонію для тих, хто боїться йти через те поле?

– Ти вважаєш мене особистістю, а не продовженням короля Гартона, – серйозно пояснив принц.

І потягнувся губами до її губ.

Дівчина, придушивши посмішку, відвернулась. Це не завадило Геданіоту впитися поцілунком їй у шию. Відповісти гідно Лін не встигла.

Позаду пролунало збентежене, але наполегливе покашлювання, яке перейшло в безвихідне:

– Кхе-кхе! Принце… брате, там цей!.. Повертається! З цими!..

«Жениха» як вітром здуло.

«Він же не міг злякатися? Не та людина. То в чому річ?» – подумала Лін і вголос повторила:

– Що таке? Любов пішла, а з нею і рішучість?

І отримала сповнену гідності відповідь:

– Не хочу вкотре вислуховувати проповіді про мою негідну поведінку до весілля, яке, цитую, «не факт, що буде». Тебе твій божевільний не-людь теж обмежує своїми поняттями про пристойність? Коханців розігнав, нареченого не підпускає… Імператор йому доплачує за дотримання норм моралі?

– Ні, Карі робить це по доброті душевній. Глянь, доріжка розчистилася! – Несподівано Лін помітила, що з гвардійцем щось не так: – Марку, тобі одного мало? Відпусти його негайно!

– Не можу, – придушено прохрипів той, утримуючи на кожній руці по дитині. – Воно вкоренилося!

Поблизу маленька рослина трохи схожа на незвичайний соняшник: ніжно-блакитні пелюстки обрамляли кругле дитяче личко, від стеблинки-тулуба відходили два довгих листка з зазублинами на кінцях, що нагадували пальці, а коротеньке коріння намертво вп’ялось у шкіряну куртку Марка. Як відокремити дитинча, не пошкодивши йому «ніжки», ніхто не знав.

– Роздягайся! – зажадала Лін, переконавшись у марності всіх спроб.

– Прямо тут? – глузливо перепитав гвардієць.

– Не смішно! – розсердилась вона. – Он його батьки підходять. Зараз спитають: «А чи не подарувати вам дитину?» і зроблять тебе багатодітним татусем! Я поки іншого потримаю.

Марк неохоче підкорився. Обережно витягнув руку з одного рукава, спробував те ж саме зробити з другим… і виявилося, що коріння проникло навіть у тканину його сорочки.

Гвардієць охнуть не встиг, коли Геданіот легким рухом ножа обкраяв йому рукав вище ліктя і хвалькувато поцікавився:

– Так краще?

Дитинча, опинившись на землі в купі ганчір’я, швидко витягнуло всі свої численні корені і затишно влаштувалося на руках-лисках однієї з дорослих рослин, які прийшли з метаморфом.

– Маленький Кікі вам не заважав? – мелодійним жіночим голосом запитала «мама»-квітка.

– Ні, – прошепотів Марк, вражено дивлячись на прекрасне юне обличчя, що визирало з пишних мереживних пелюсток.

Вона продовжувала:

– Мене звуть Шті, а це мій брат Шо. Шибеники, яких ви бачили, – діти нашого племені. Малюки не хотіли вас образити, світла принцесо і доблесний принце. До нас нечасто забрідають люди… Чомусь всі спішать до дівчинки, яка творить дива. Її вважають богинею… Прошу, ходімо до нашого села. Ми послали гінця, і там напевно підготувалися до урочистої зустрічі.

«Чоловіча» рослина мала віночок з коротших і товстіших пелюсток, а також хриплуватий бас.

– Ми з сестрою з радістю приймемо довгоочікуваних гостей у нашому домі. Діти більше не набридатимуть. Ласкаво просимо до Сонячного світу! Прошу вас, ходімо!

– А де Літо? – не втримався Геданіот.

– Маленька богиня? Ви прийшли з того боку, де вона мешкає. Ви… теж до неї? – розгублено запитав Шо, озираючись на Шті.

Перш ніж принц встиг відповісти ствердно, Лін заспокоїла співрозмовників:

– Спочатку заглянемо до вас, а після і її побачимо. Оскільки ми тут, треба скрізь побувати, так? – і рішуче рушила по дорозі, передавши дитину назад Марку.

Вім без зволікання пішов за нею. «Наречений» з досадою сплюнув, пробурмотів щось не дуже ввічливе про навіжених дівчат і… підхопив під руку-листок Шті.