Гра в чуже життя

Під дверима кімнати Лін очікували вчорашні вартові, до яких приєдналися ще троє з тих, хто стояв біля покоїв імператора. Один із них, на вигляд найстарший і найдосвідченіший, звернувся до неї, мнучи в руках кольорову ганчірку:

– Ваша Величносте… е-е-е… та красуня світленька сьогодні буде?

– Руда буде! – викрикнула дівчина, сердячись на власну необачність. – Дозволяю залицятися до неї!

Богиня дасть відкоша, а зайві п’ять хвилин спокою «Її Високості» не завадять.

Лін зачинила двері, ледь не прищемивши ніс комусь із охорони, і насилу стримала незадоволений вигук. Зеліна вже була тут! Вона привільно розвалилася на ліжку, напнувши на себе ту саму зелену сукню, що казна-як опинилася в шафі. У компанії обох хранителів – Карі влаштувався на хиткому стільці, Марк неможливим чином приліпився біля богині.

– Ти ж переміщатися не любиш! – вирвалось мимоволі. – Геть із мого місця!

Руда елегантно потягнулася, мало не зіпхнула гвардійця на підлогу.

– Ні, рьяско, пізно спохопилася. Ми з цим, – вона кивнула на Марка, – дійшли згоди. Він перестає пускати слину, а я деякий час надолужую згаяне виключно з ним. Зрозуміло пояснюю чи розшифрувати?

Лін похитала головою.

– На честь чого збори?

Зеліна знехотя сіла.

– Мені здалося, нам треба дещо обговорити. Я збираюся відвідати храми і хочу зробити це разом із вами. Хлопчику, не дивися так здивовано, – звернулася вона до метаморфа, – твоя думка не має особливого значення, а ось наша принцеса може заважати. Домовимося про тимчасове перемир’я, що скажеш?

– Ти затіяла нову гру?

Богиня розсміялася:

– Я? Мабуть. Мені захотілося погратись у звичайну людську жінку. А чого добиваєшся ти, рьяско? Я навіть не питаю, як у тебе це вийшло. Мені лиш цікаво: навіщо? Чому ти звільнила бога Війни?

Лін здивувалася. Про такі наслідками здобуття Мечоносцем тіла вона не замислювалася. Невже тепер, ставши матеріальним і діставши можливість залишати свою обитель (Зеліна колись говорила – на десяту частину доби), він спробує розпалити війну? Та ні! Бог Війни сам визнав, що не воював. Мародером був… Трясця, це ще гірше! Але ж він захоплений тим родючим і аодночас неймовірно пустельним світом…

– Мечоносець такий самий бог Війни, як я – принцеса. Тобто за характером не підходить, – швидко додала Лін, помітивши, що Карі дивиться з подивом. – І не я його звільнила!

Марк хмикнув.

– Крихітко, шкода, тебе там не було. Слухай сюди! Ні, чекай… Історія, звичайно, не державна таємниця, але й кричати її на всю горлянку я не буду. Сідай поруч, – він безцеремонно посунувся, відпихаючи руду на протилежний край лавки-ліжка. – Не смійся, інакше наш перевертень до смерті образиться. Лін, пам’ятаєш, ти набридала нам своїм ниттям щодо вбивства правлячої еліти двох країн? Мовляв, чвари почнуться, громадянські війни, гризня спадкоємців, тебе під шумок закопають? І взагалі, негоже людям, навіть таким, як наш палко… кхм… імператор, лягати в труну передчасно. Мені-то особисто ці переживання до одного місця. Е, друже, не злися, я маю на увазі – близькі до серця!

Слухав я твої голосіння, слухав, але не збирався нічого робити, поки пхикання не підхопив наш не-людь: «Ох, бідна принцеса! Ах, як же їй допомогти? Ух, який я нікчемний!» – думаєш, це легко було терпіти? А незабаром у його чорняву голову прийшла геніальна ідея потайки проникнути в Храм Війни і обмотати руків'я Меча Ненависті якоюсь ганчіркою. Жерці шуму не здіймали б, бо ж усе списали б на їхнє недбальство. Я трохи подумав і погодився. Чим Рех не жартує, раптом спрацює? Може, хоч потім зміг би поспати! Метаморфам же сон необов’язковий, він би до ранку нив. Або сам поперся б, а потім клаптики охоронців збирали б із навколишніх кущів, бо ж Карі домовлятися не вміє!

Ну, вирішили йти ближче до опівночі, однак тут виникла перша проблема – залишати тебе без охорони мій напарник відмовився навідріз. Скільки я йому не говорив, що від долі не втечеш, та й підлості траплялися тільки у храмах, – все марно. Щоправда, нам трохи пощастило – Його Величність зволив наслідувати приклад гартонського владики і теж обзавівся постійними вартовими. Хлопцям не було особливої різниці, де сидіти, – під дверима імператора чи принцеси, а коли я натякнув, що у них є шанс познайомитися з тобою ближче… Лін, вони ледь не побились і домовилися чергувати парами, змінюючись кожні пів години. Гаразд, це не важливо.

Вийшли ми, значить, на вулицю. Тупотимо до Храму Війни. Темно – хоч око виколи! Метаморф преться вперед, я намагаюся йти слідом за ним. Раптом його кроки стихають. Я, звісно, теж зупиняюся і бачу, як переді мною загоряються два переливчасті вогники. Десь на рівні мого поясу! Знаєш, Лін, мені колись довелося вискакувати з вікна палацу в одному чоботі, а й тоді було не так страшно. Відразу згадалися розповіді про Псів Війни… А воно ще як зашипить: «О-ім-м-м…», немов уже зжувало одну мою ногу і приміряється до другої. Потім вогники піднялися вище моєї голови, і цей розумник розбірливіше вимовив щось на кшталт: «Ходімо». Виявляється, у нього шнурок розв’язався, він присів його поправити, а потім вирішив подивитися, як там я! Чесно скажу – йти далі відразу перехотілося.

Підбираємось до стіни. Я збираюся відвернути увагу горлорізів від входу, але Карі пропонує через дах. Я кажу: «Там магічна «парасолька», а він: «Тільки від дощу!», та так впевнено, що мені навіть повірилося. І розповідати про те, що той покрив і птахів з комахами усередину не пропускає, я не став. Раптом вийде? Не вийшло. Стрибнув він, – кивок убік метаморфа, – вище всяких похвал: з місця, на два людські зрости вгору, ще й вперед, начебто, пролетів. Мить тиші, потім зверху долинає таке жалібне: «Марку, воно тягнеться!» і звуки, ніби хтось щосили гальмує спуск із крижаної гірки. Виявляється, під його вагою магічна «парасолька» прогнулась майже до підлоги, не пускаючи, проте, всередину. Довелось бігти до товаришів по службі і випрошувати мотузку.

Далі – веселіше. Прив’язав я мотузку до чогось великого і кинув другий кінець нашому стрибунцеві. Вилазить він, вилазить, а я не можу позбутися відчуття, ніби до мене хтось рухається. Карі перевалився через стіну, я відступив, щоб він на мене не впав, і спіткнувся об надгробну плиту. Виявляється, мотузку я причепив до якогось пам’ятника, а наш друг перетягнув його разом із похоронним каменем майже впритул до стіни. Ну, він-то все на правильне місце повернув, однак смугу понівеченої землі важко приховати.

Підійшли ми до входу. Я почав заговорювати зуби охоронцям, але вони чи то глухонімі, чи тупіші за дерев’яну колоду – слухали з кам’яними пиками і від дверей відходити не збиралися. Я вже мало не солов’єм розспівуюся, розповідаючи десяту історію моїх негараздів і описуючи муки прекрасної діви, що чекає порятунку за рогом, а вони стоять як статуї. А потім р-р-раз – і лежать здоровані, схиливши голови один до одного, оскільки метаморф зіштовхнув щелепу одного з них із чолом іншого.

Увійшли ми всередину… Там це око моторошне виблискує, заливає усе червоно-синім світлом. Страшно, жах! Я починаю згадувати хоч якісь молитви, готовий був навіть до неї, – Марк вказав на Зеліну, – звернутися. А наш… хм, гроза богів, до меча рветься і теж щось під ніс бурмоче, тихенько так, тільки «…ати… ати…» чутно. Нагадує сам собі, що треба обмотати руків'я. Ну, і мені ж цікаво, що там за диво таке. Підходжу. Дивлюся. Меч ніби як меч, але зовсім чорний, та й лезо світла не відбиває. І тут ми з’ясували, що обмотувати його нічим. Ага! Готувалися добре, а про головне не подумали.

Де дістати після опівночі шматок чорної шкіри, я не знав. Запропонував відрізати від штанів Карі – хай не шкіра, зате за кольором якраз. Він погодився, а потім несподівано схопив цей Меч! «Щоб ти тріснув, зараза, одні неприємності від тебе!» – викрикнув як божевільний. Я вже приготувався лопнути на дві частини, бо ж добре пам’ятаю історії про той клинок. Мимоволі зажмурився і чую: наче пісок сиплеться. А я живий!

Дивлюсь – у метаморфа в руках одне руків'я залишилося, та й те повільно осипається порохом. Ще трохи – і Меч Ненависті, як-то кажуть, віджив своє! Тоді я виказав усе, що думаю про друзів, які тягнуть руки до небезпечних предметів. А він так лагідно заперечує, мовляв, як ти міг подумати, ніби я на тебе злюся? Свята простота… Та я можу назвати десять реальних причин для ненависті і десять – основаних на домислах!

Далі ми плавно перейшли до питання «Що робити?», адже скільки не сперечайся, а клинок на постамент сам собою не повернеться. Раптом Карі як засміється! «Марку, так навіть краще!» – каже. І приміряє на те місце мій меч – коли тільки витягнути встиг, природжений злодій. Та моя зброя немов сама розповідала: викували її в імперських кузнях, не доводячи до пуття. Довелося покласти його клинок – завеликий трохи, але, кажуть, за старих часів усе було масштабнішим. Добре, що ти придумала, як його повернути! Кмітливо…

Потім ми дуже швидко звідти забралися. У готель не пішли, завернули до місцевого пташника. Пташник! Не тямиш? Зел, навіщо ж просвіщати нашу принцесу такими словами? З моїми вухами все гаразд! Дай договорити, руда! Біля пташника… припини! Загалом, сьогодні метаморфський хлопчина дізнався багато нового про людські розваги. Лін, бачила б ти його очі, коли Майга і Вінка почали виконувати свій коронний танець із пір’ям! Куди там знаменитим гартонським серебрикам!

Ні, друже, червоніти поки рано. Ніяковітимеш, коли я розповім, як ти від Кілійши у вікно стрибав! Чисто для довідки: вона не збиралася тебе поневолювати і її «кайдани покори» були несправжні. Це… Як би сказати… Дуже захоплива гра для дорослих, і не треба знову торочити мені про справжнє кохання. Красуні, досить хихотіти. Дівчина так засмутилася, що мені довелося до ранку доводити – вона найкраща. Безплатно, між іншим!

– Сподіваюся, ти її втішив? – перебила гвардійця Лін, відчуваючи, що для метаморфа ця розповідь стає гіршою за тортури (та й найцікавіше вона вже почула). – Якщо ні, у тебе в запасі ще одна ніч і велика частина дня. Зеліно, ти пропонувала перемир’я. Я погоджуся. З однією умовою, – додала мстиво. – переміститись на вулицю і увійди, як усі нормальні люди – крізь двері. І, будь ласка, надалі роби так само.

– Без проблем, – задоволено мугикнула руда. – Втрачаєш хватку, рьяско. Я очікувала суворішого випробування.

З цими словами вона зникла в порталі.

Богиня не повернулася ні через десять хвилин, ні через пів години. Марк невдоволено супився і врешті-решт вирушив бродити храмовим комплексом. Метаморф зібрався було йти за ним, не бажаючи компрометувати принцесу, але Лін м’яко його зупинила:

– Карі, постривай! Може, розкажеш мені цю історію зі свого погляду?

Він невпевнено зупинився.

– І про Кілійшу?

– Якщо захочеш. Посміємося разом, добре?