Гра в чуже життя

/Знайома істина неприємна.

Марк Твен/

У Храм Вогню паломники прибули ввечері. Тут їх не чекали, оскільки гінця не послали ні веллійці, ні гартонці, понадіявшись одне на одного. Ясна річ, почався переполох.

Терміново підняли з ліжка настоятеля – величезного, немов ведмідь, і настільки ж волохатого чоловіка з пов’язкою на лівому оці. Він, як будь-хто спросонку, в господарстві розумівся рівно настільки, щоб розбудити слуг. І почалася метушня!

Слуги і жерці в наспіх натягнутому одязі (найчастіше навиворіт) носилися як очманілі, намагаючись збагнути, куди кого поселити. Дві служниці мало не силоміць заштовхали в найкращу кімнату і імператора, і короля. Звісно, правителі озлобились і затіяли сварку, посилюючи колотнечу своєю гризнею.

Лін розсудливо залишилася осторонь.

Храм Вогню мав прекрасні стайні – величезні, чисті і напівпорожні, оскільки вміщували вони зараз лише коней паломників. Влаштувавши свою дивну конячку в стійлі, дівчина примостилася поруч, гладячи м’яку шерсть.

Всупереч думці знавців, дивний звір прибіг до неї не зі Стада. Точніше, він був створений для Стада, але не прижився серед «нормальних» родичів, тримавсь осторонь і приєднався до нових супутників, які не жахалися і не верещали, коли він підійшов.

Карі запевняв, нібито цього коня намалювала Літо – богиня-дитина з Храму Повітря.

Божевільний Дігавліро зовсім не займався справжнім Храмом Слави, вважаючи його, як і люди, проклятим. За Стадом ніхто не наглядав, і коні потроху зникали. Чому? Це явище не вважали проблемою, гідною вивчення.

І все ж одного разу Лан попросив Літо, яка мала дар оживляти свої малюнки, створити кілька чарівних коней. Дівчинка встигла намалювати тільки одного, а потім вампір мало не на колінах благав її припинити – те, що створила дитяча фантазія, нажахало навіть правителя Старилісу! А ще малеча забула придумати коню стать… Це помітив Марк перед в’їздом у Храм Слави.

Як звали цю конячку, метаморф не згадав, тому Лін придумала їй нове ім’я – Юнка, скорочене від клички Малюнок. Спільно вирішили вважати тваринку кобилою – не говорити ж «воно»?

Звільнившись від вершниці, конячка прибрала «сідло» зі спини і зайві нарости з боків, і тепер привільно розвалилася на спині, розкидавши лапи – зовсім як собака. Зірки на її череві тьмяно мерехтіли у слабкому світлі лампи.

– Схоже, нещасній дитині не дозволяли мати цуценя. – Ельф підійшов майже нечутно, змусивши Лін підстрибнути від несподіванки. – Дуже сумно… Ти одна?

Дівчина обвела поглядом невелике стійло.

– А хіба не видно? Втім, тут є Юнка, десятки павуків, кілька дюжин мух, черв’яки… Продовжувати?

Дісон коротко посміхнувся:

– Не варто. Я й хотів поговорити з тобою наодинці.

Вона насторожилася.

– Про що?

– Про життя, – прозвучало досить жорстко. – Дівчинко, ти вже пройшла п’ять храмів. Ще сім – і закінчиться як Паломництво, так і твоє існування. Сподіваюся, ти розумієш: коли на кону такий куш, всі обіцянки імператора – ніщо, хай навіть сам він щиро в них вірить. Повір мені, дурненька! Сідай на свою конячку і живи, скільки зможеш.

Лін здивовано підняла брову. Нічого нового ельф не повідомив, але невже він радив тікати? Кращий друг імператора пропонував їй подумки показати Його Величності дулю і накивати п'ятами в невідомому напрямку? Чи веллійський двір затіяв операцію «Наречена, що втекла»? В будь-якому разі нічого доброго з цього не вийде.

– А як же Марк? – насилу вичавила вона.

– Я вмовлю Малдраба обмежитися вигнанням, – заявив Дісон.

– А-а… Карі?

– Він повернеться на батьківщину з усіма належними почестями, – немов припечатав ельф.

– А Веллі, порятунок країни, гартонське ярмо?

Співрозмовник поморщився:

– Дівчинко, мені здавалося, ти набагато розумніша і не захочеш віддавати життя за чужу країну, народ, ідеали. Чи це була шпилька на мою адресу? Тоді не старайся, я останні років сто байдужий до сарказму. Що стосується моїх мотивів… Тобі їх не зрозуміти. Тому не ламай голову даремно, а їдь звідси, поки є шанс. – Він трохи помовчав. – Знаєш, чому я прийшов до тебе саме зараз? Після Вогнища Істини ні в кого не залишиться сумнівів у тому, що ти – не справжня принцеса. У Храмі Вогню відкривається суть людини, те, ким вона є насправді.

Імператор вважає, ніби Паломництво – формальність для приручення гартонців, але Грайт вірить у знаки, послані богами. Уяви, що буде, коли король побачить: наречена його сина по своїй суті – проста рабиня, в кращому випадку – селянка? Не треба обманюватись, Лін, – ельф похитав головою, – ти не принцеса. Кров правителів завжди відчувається! Навіть якби ти була закононародженою дочкою Малдраба, Вогнище розсудить: панувати – не твоя доля. І не дивись на мене з докором, я кажу правду.

Є люди, створені для праці, покликання інших – захист або війна, треті шукають знання і шанують мудрість. А правителі – правлять, підкоряючись голосу розуму або серця. Владика може бути милостивим або жорстоким, нікчемним або кристально чистим, тираном або улюбленцем народу, але ніколи, чуєш, ніколи істинний володар не засумнівається в своєму праві керувати! Дівчинко, я не брешу тобі, – помітивши сумнів на обличчі Лін, спробував пояснити Дісон. – Згадай тих володарів, з якими зіштовхувала тебе доля. Невже ти думаєш, ніби наш імператор хоч зрідка замислюється над своїм верховенством? Страждає через те, що змушений наказувати? Або Грайт мучиться, підписуючи смертні вироки тим, кого жодного разу не бачив і на чиї злочини йому начхати? Вважаєш, принцу сняться обличчя жертв, які годували його Вогонь, а Маргалінайя пам’ятає імена бідолах, яких спіймали в її ліжку і позбавили деяких частин тіла?

Ти інша, Лін, і не треба вдавати, ніби це не так. Чому ти відмовилася від служниць? Ні-ні, не повторюй, що ті дурепи страшенно тебе дратують, до того ж можуть здогадатися про підміну. Цю казочку залиш Його Величності. Я прямо скажу – наказувати ти не вмієш! І не просто не вмієш – не хочеш! Але навіть це дрібниці – пам’ятаю, Малдраб Перший, прадід нинішнього імператора, висловлювався виключно проханнями, проте не відомо жодного випадку, щоб їх не виконали. Ні, дівчинко, головна проблема в іншому – у твоєму ставленні до оточення.

Ще під час першої зустрічі я був вражений відсутністю у тебе трепету перед тими, хто править, а потім – цілковитим нехтуванням своїми правами. Так не буває! Всі, люди і не-люди, різні, і не треба ставити їх поруч. А для правителя взагалі немає нікого вищого за богів. Тепер розумієш, чому Храм Вогню буде останнім, де ти побуваєш? Вогнище Істини ділить паломників на п’ять категорій, кожну з яких показує полум’я різної величини. Раби – тліюче вугілля; селяни, слуги, ремісники – невелике димне багаття; воїни – рівне світле полум’я; жерці, мислителі – яскраві язики вогню; правителі – блакитне полум’я з червоною «короною» будь-якої висоти. Відомий лише один випадок, коли законний спадкоємець за своєю суттю виявився жерцем, тобто служителем богів. У тебе є час до ранку, а потім з тебе очей не спустять до самої церемонії.

Лін не знала, що відповісти. З монологу Дісона її особливо зацікавила фраза «…у Храмі Вогню відкривається справжня сутність людини, те, ким вона є насправді».

Це ж шанс! Крихітний, без сумніву, але дуже близький і, якщо ельф не бреше, реальний. Заради можливості дізнатися хоч щось про себе вона була готова ризикнути… І нехай котяться всі, хто вважає, ніби розпочате з нуля життя рівноцінне справжньому!

– Задум із двійником був приречений від самого початку, і я нізащо не повірю, що ви не передбачили цього! Дзеркало Таємниці, Трон Влади, тепер ось Вогнище Істини… Який у всьому сенс?

Ельф пройшовся туди-сюди, озирнувся, немов перевіряючи, чи не з’явився хтось сторонній, із досадою сказав:

– Гадаєш, я обговорюватиму з тобою свої плани? Недарма Віві називав тебе нахабною самовпевненою вискочкою! Втім, щодо вискочки вибач – ми самі винні у твоїй появі. Гаразд, я повідомив усе, що хотів. Пам’ятай, у тебе є час до ранку. Прощавай і… Удачі, Лін!

Дісон розвернувся до виходу, зробив кілька кроків і наткнувся животом на лоб Юнки. Точніше, на гострий довгий ріг, який несподівано виріс на цьому лобі. Конячка стояла як скам’яніла, не пориваючись пришпилити «здобич» і не відходячи назад.

Ельф завмер, втупившись кудись у далечінь. Здавалося, навіть дихати перестав…

Лін напружено посміхнулась. Те, що гордовитий радник потрапив у безглузду ситуацію, її злегка порадувало, але вона аж ніяк не була впевнена, що зможе йому допомогти, якщо Юнка раптом проявить кровожерливість.

– Поговоримо? – запропонувала невпевнено. – Час, здається, є.

Конячка повернулася боком, повністю перекривши вихід, і наїжачилась сотнею голок, які зробили Юнку схожою на величезного їжака. Здається, вона теж хотіла у всьому розібратися.