10.2
– Віві, про що мрієш? Як Грайт візьме та й удавиться? – безцеремонно перервав роздуми імператора Дісон. – Ні, він швидше сам до Реха примчить і зажадає пояснень. Хоча, якщо подумати, одне іншому не заважає. Я б навіть йому посприяв.
– Чому тобі не подобається Гартон? – замість відповіді Малдраб спитав про те, що цікавило його давно.
– А що там любити? – здивувався ельф. – Хай самі себе люблять. До речі, – він покосився на Лін, – ненависть посилює їхній Вогонь, то навіщо ж робити противника сильнішим?
– Як підсилює? – зацікавилася дівчина. – Я, звичайно, чула про…
– Чула, не сумнівайся! – перебив її придворний лікар. – Що ж ти не розпитуєш про нареченого? Він у них вважається найсильнішим майстром Вогню. Але що я кажу, це ж державна таємниця… і не знає її тільки ледачий. Гаразд, пояснюю! Сила Вогню – дар, який дістався гартонцям від їхніх ніби як божественних предків, його мають нащадки найстаріших родів, що походять із часів Перших магів. У Клусі цей вид магії заборонений як такий, що порушує права людей. Зауваж, саме людей. Загалом, клуські маги мають те, що вони називають справжньою магією, Веллі майже не має своїх чарівників, а Гартон… хм, Гартон грається з Вогнем! Мабуть, майстер Вогню програє вмілому істинному магу, але проти звичайних людей він непереможний і навіть може змагатися з не-людьми. Так ось, гартонська сила – така примхлива річ, яку необхідно час від часу підживлювати, причому жертв вона визначає сама. О, є один нюанс – досі Вогонь обирав на обід лише гартонців. Ну, офіційно, кхм. Ніхто не хоче сваритися через спірні моменти, тож лиш гартонців.
– Досі?
– Тебе ж на горизонті поки не було, – підбадьорливо проворкотів ельф.
Лін обурилася:
– Ви так спокійно про це говорите! Наче після моєї смерті все залишиться як і раніше… А Шлях Усіх Святинь?
– Ха, дівчинко, до чого тут смерть? Сила Вогню харчується ненавистю, страхом і болем, тому вбивати їхнє джерело нераціонально. Хіба що магія вийде з-під контролю… Але на моїй пам’яті таке траплялося лише кілька разів. Не вішай носа, ти ж везуча! Викрутишся як-небудь.
Везучою Лін себе не вважала. Була б везучою – сиділа би зараз вдома, а не готувалася до зустрічі з богом Смерті.
– Дісоне, чому ви впевнені, що я – наступна?
– Досвід, Ваше Високосте, досвід. І, скажу по секрету, мені одного разу теж довелося «годувати» Вогонь. Повір, приємного мало, тому просто будь готова.
– А якщо Вогонь не наситити?
– Він спалить свого носія. Кажу ж, магія Гартона жорстока. Будь звіром або здохни, якось так. Ух, нарешті! Довго ж принц просив Реха не показувати твою закривавлену тушку.
«Заспокоєна» таким оптимістичним прогнозом, Лін разом із нечисленною юрбою попрямувала до відчинених воріт.
Перше, що кинулося в очі, – дзеркало. Ні, не просто люстерко, а величезне темне Дзеркало, до якого вела червона доріжка. По обидва боки від Дзеркала Таємниці стояли високі світильники, що чимось нагадували вуличні ліхтарі, але навіть вони не могли розвіяти морок, який панував тут.
Саме «дзеркало» було звуженою догори відполірованою плитою з чорного каменю, вкладеною у золоту оправу. Над нею добряче попрацювали невідомі майстри! По всьому периметру вився загадковий напис незнайомою мовою, переплетений із виноградною лозою і листочками ланікани, а вінчав це творіння прозорий череп, інкрустований дорогоцінним камінням – двома рубінами в очницях і трикутним смарагдом у лобі.
На колінах перед Дзеркалом Таємниці стояв гартонський принц, молитовно склавши руки і шанобливо схиливши голову. Біля нього нерухомо застигли хранителі. Ознак присутності Реха, як і будь-якої картинки, в Дзеркалі не спостерігалося.
Однак старання Геданіота не пропали даремно. Під здивованими поглядами присутніх чорний камінь почав повільно світлішати, поки, нарешті, не засяяв як свіжий сніг.
І все!
– Люди! Ви бачите – у мого сина немає таємних намірів, – урочисто проголосив король. – Він буде доблесним правителем і захисником! Як метеор розсіє темряву величних помилок і ознаменує початок епохи справедливості! Нікому не затьмарити добродіяння принца, і нікому не…
Грайт довго вихваляв Геданіота і розписував благодатне життя в часи його правління, але слухачі не оцінили гартонського красномовства.
– Ха, метеор! Промайнув – і згорів, – зауважила Лін, не знижуючи голосу.
– Тихіше не можна? – невдоволено насупився Марк. – Це не твій «татко»… Не забувай, в запасі є ще одна принцеса! Клуська! Нехай стара, а й та згодиться.
Нарешті Грайт закінчив промову, і натовп пішов геть із твердим переконанням: справжні маги в Гартоні теж є! Адже ніхто не вірив, що у людини за душею нема хоч якоїсьдрібниці, яку вона приховує.
***
Важкі двері святилища зачинилися, відрізаючи трьох паломників від світу живих. Тобто це Лін здалося, ніби світ Реха почався прямо тут. І охоронці притихли, заворожені величчю Дзеркала – основи Храму Смерті. Наближатися до нього було… незвично. Ні, не страшно, просто виникало враження якоїсь чужорідності, і якщо світ Зеліни нагадував Лін степи імперії, то тут відчувалося щось потойбічне і загадкове.
Вона підійшла до блискучого чорного каменю. Як молитися Реху? Та й про що? Просити показати особисту таємницю? Імператор буде в захваті!
Щоправда, ні Малдраб, ні радники не хвилювалися – напевно, були впевнені у своїх магах і не впевнені в існуванні бога Смерті.
Даремно! Після знайомства з Зеліною Лін сама повірила у вищі сили. Вона розуміла, що боги тут трохи дрібнуваті, але не сумнівалася в їхньому вмінні чинити капості.
Хранителі шанобливо (або ж розсудливо) трималися позаду і трохи збоку.
– Лін, – тихо промовив метаморф, – може, не треба? Адже це Потойбіччя…
– Е-е-е, крихітко, він має рацію. Там навіть світильники не відображаються, – занервував Марк.
Справедливе зауваження. А також у Дзеркалі не відображався ніхто з людей. Лише чорнота. Лін спробувала вдивитися в її глибину, розглянути, що там, всередині каменю… Звісно, нічого не вийшло.
– Будь ласка, ходімо, – попросив метаморф. – Я відчуваю… відчуваю…
– А як же моя таємниця?
– До Реха всі таємниці! Ходімо! Марку, швидше!
Та було вже пізно. Дзеркало немов розчинилося, перетворившись на двері в розкішну кімнату, освітлену променями, що лилися з нізвідки. Золото, дорогоцінне каміння, оксамит і шовк покривали кожну п’ядь приміщення, в центрі якого височів звичайний дерев’яний стілець. А перед цим імпровізованим троном стояла принцеса. Справжня. Така прекрасна, що богиня Життя в порівнянні з нею була б рудою куркою поруч із павою. З густими золотим волоссям нижче пояса і яскраво-блакитними очима. З розкішною фігурою і чарівною усмішкою. У довгій зеленій сукні, розшитій темним листям і рожевими пелюстками, вона нагадувала дріаду, захоплену зненацька непроханими гостями.
Лін здалося, що на її власному обличчі застиг такий же розгублений вираз. Вона підняла руки, вітаючи незнайомку і показуючи – тій боятись нічого. Дівчина в дзеркалі скопіювала жест. Лін вражено відсахнулась і придушено захихотіла, побачивши обличчя красуні навпроти. Відображення! Хто б міг подумати…
Повільно підійшовши впритул до Дзеркала (відображення теж наблизилось), вона доторкнулася до прозорої поверхні. Каменю не було! Рука пройшла крізь порожнечу і стикнулася з долонею тієї, іншої.
Лін ніби вдарило струмом. Ні, матеріальності відображення не мало. Воно всього лише почало неспішно перетікати в неї саму. Дуже повільно… Дівчина виривалася щосили, але невидима пастка тримала міцно. Марк в розпачі почав відтягувати її від Дзеркала, однак метаморф його зупинив:
– Рука їй ще знадобиться.
Лін вважала так само, та й ніяких неприємних відчуттів, крім неможливості відійти, вона не мала. Довелося чекати. Хлопці, затамувавши подих, стояли поруч. Вони злякалися значно більше, ніж «принцеса», яка вже звикла до несподіванок і ставилася до них філософськи. До того ж альтернативи не було.
Нарешті дивне відображення зникло, а Лін здобула свободу.
– Ух… Може, трохи коштовностей там набрати? Все в житті знадобиться! – Вона почувалася напрочуд легко.
Хранителі її захоплення не поділяли й демонстрували ще більше занепокоєння, ніж спочатку.
– Що трапилося? Гей, ви чого? Карі? Марку? Та що таке?
Лін зробила крок вперед і ледь не впала на підлогу, наступивши на поділ сукні. Сукні?! Що за чортівня? То б пак рехівня? А перед очима вже висіло довжелезне світле пасмо…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!