4.2
Лін стояла поруч, щосили зображуючи безмовну статую. Раніше вона змучила радників питаннями, чи дійсно дуже схожа на Маргалінайю. В її уявленні принцеса – це щось повітряне, з золотим волоссям і блакитними очима, з прекрасним білим обличчям, від якого неможливо відірвати погляд. А з дзеркала дивилася звичайна дівчина – м’яке каштанове волосся до плечей, карі, широко поставлені очі, темні брови, густі вії, трохи кирпатий ніс, пухкі вишневі губи, вперте підборіддя, смаглява шкіра. Зріст вище середнього і міцно збита фігура більше підійшли б селянці. Зовсім не потвора, звичайно, проте й не казкова принцеса.
Обговорення тривало. Тепер під приціл потрапило моральне (Грайт стверджував, що аморальне) обличчя Маргалінайї. Лін спробувала уявити, що все це її не стосується. І не втечеш же… Хтозна, раптом тут вважається хорошим тоном обливати людину лайном у її ж присутності?
Правителі різко замовкли і подивились на неї. Навряд чи вони вміли читати думки, тож, певне, останню фразу вона промовила вголос.
– Принцесо, ви маєте рацію. У Гартоні не прийнято людей, – Грайт виділив це слово, – мочати у випорожнення. Приношу вибачення. Вам, світла пані.
Король розвернувся і широким кроком пішов до своєї свити, яка чекала неподалік. Лін зрозуміла, що вже нічого не розуміє.
– Ваше… А, до біса! Батьку, йому треба було нагрубіянити від початку, чи як?
– Не знаю. – Малдраб теж розгубився. – Ти розумієш, що це значить?
– Відверто кажучи, не дуже.
– Він шукає співправителя для сина! Він перевіряв твою витримку і залишився задоволений!
– А я вами не задоволена, тату. Була б тут справжня Маргалінайя, ви б теж слухали гидоти, не намагаючись нічого спростувати? І говорили б те саме у відповідь? Вам не соромно? Якщо не перед двійником, якого ви зневажаєте, то хоч перед дочкою, якої тут немає?
– У нас не виправдовуються! Ми ігноруємо образи і відповідаємо тим самим. Запам’ятай, дівчинко, правитель може тільки нападати! Той, хто захищається, проявляє слабкість.
– А бути маріонеткою – не слабкість? Ха, нападати! Назвали б ви його сина розпусним дурником, як усі вважають, Грайт вам би голову відірвав голими руками. А ви посміхались, коли вашу доньку називали повією.
Лін намагалася не кричати, але до них уже оберталися роззяви. Запізніла досада рвалася назовні. Бідна принцеса! Рідний батько перетворив її на товар!
– Ти забуваєшся, рабине!
– Це ви забуваєтесь, – голос спокійний, дихання розмірене. – Тут ми майже на рівних. До речі, ще раз назвете мене рабинею, і я вчеплюся вам у волосся незалежно від наявності свідків. А надумаєте управляти мною через Марка – я ні на крок не відійду від гартонців і у них коли-небудь з’явиться королева Лін. Щасливо залишатися, тату.
І, гостро шкодуючи про виплеснуту злість, Лін попрямувала до храмових воріт.
Опинившись всередині кільця стін, що оперізували храм, вона почала вишукувати кого-небудь зі знайомих, мимовіль згадуючи причини, з яких імператор її ненавидить.
Спочатку Марк – єдиний, кому дівчина вірила, і чиє життя не буде коштувати нічого, якщо з нею щось трапиться, потім Крезін і Дісон, які підтримали її ідеї. І виступ на майдані, де вона обійшла заклинання, і король, що вибачився тільки перед нею, і ці дурні погрози… Ні, погрози були цілком можливими, але виходити заміж Лін не збиралася навіть в крайньому разі. Та й інші дрібниці позначились на ставленні правителя, всіх і не перелічити…
Біля храму Життя сумні думки непомітно зникли.
Десятки білосніжних колон із барельєфами підтримували плоский дах, на якому височіли витончені статуї. Вони зображували саму Зеліну, богиню Життя, в різних ситуаціях. Ось вона благословляє немовля, далі – зцілює хворого, грається з дикими тваринами, кидає насіння в землю, кружляє в танці…
Під дахом було озеро, але навколо нього метушилися жерці і слуги, щось прибираючи, пересуваючи, ремонтуючи – мабуть, готувалися до завтрашньої церемонії, тому підійти ближче не вдалося.
Храм Життя побудували на місці стародавнього капища, куди споконвіку приходили задля здоров’я тіла і спокою душі, а після війни людей і не-людей це знадобилося багатьом. Храмові землі служили кордоном між Старилісом і людськими державами. Сюди не дозволялося приносити зброю, а воїни перед паломництвом проходили очищення саме в тутешньому Озері.
Еге ж, так було колись. Тепер хизуватися зброєю і охороною аж ніяк не заборонялося.
За переказами, в незапам’ятні часи богиня Життя жила серед людей, відчувала їхні печалі і радості, допомагала їм в горі і не залишала в біді. На знак подяки її запросили до храму з цілющою водоймою. Довгі роки не висихав потік бажаючих отримати благословення Зеліни, але зараз звернення до богині стало формальністю – вона давно не приходить до простих смертних.
Вода з озера дійсно допомагала загоювати важкі рани і лікувати хвороби, хоча подарувати життя невиліковним хворим не могла. Ті, хто не сумнівався у своїй швидкій і неминучій смерті, часто присвячуючи себе богині і кидалися в широку синю смугу, яка розділяла води озера на дві рівні частини. Цю смугу заповнювало щось схоже на темно-блакитний газ. Вона не мала дна, і те, що в неї потрапляло, вже не поверталося.
Дісон розповідав, як колись діда нинішнього імператора отруїли отрутою повільної дії, проти якої навіть ельфійська медицина виявилася безсилою. У храмі його врятували і взяли слово нікому не розповідати про лікування. Предок дотримав клятви, а згодом наказав стратити всіх, хто його супроводжував.
Ельфу тоді довелося втекти в Стариліс, і повернувся він лише на прохання батька Малдраба. Таємницею храму вже не дуже цікавились, оскільки налагодилися більш-менш дружні відносини з Клусом, а за допомогою магії можна було творити й не такі дива.
На пряме запитання про правдивість цієї історії Дісон відповів настільки ж прямо:
– Воно тобі треба?
Виглядаючи в натовпі знайомих, Лін помітила, що її переслідує якийсь здоровило, найімовірніше – гартонець, оскільки серед веллійців таких велетнів вона поки не помічала.
Пора військової слави Веллі закінчилася після підписання мирного договору з Гартоном. Імперія більше не розширювала кордонів. Кочівники з Великої пустелі її не цікавили, а нападати на Клус було б самогубством. Армія потроху розпадалася, солдати осідали в селах.
Лін ще раз обійшла навколо храму, вирішуючи, що робити. Загрозою переслідувач начебто не був – він справно тримав дистанцію.
Цікавість перемогла побоювання, і дівчина різко розвернулася. Гартонець миттю відійшов на два кроки, не намагаючись втекти. Вона ступила вперед. Він – назад. Лін посміхнулась… і зробила ще три кроки. Гартонець відступав спиною вперед, але, як вона й передбачала, в натовпі службовців такі фокуси не працюють. На нього налетіли будівельники, молодий жрець замахнувся чимось, схожим на кадило, ще хтось прикрикнув зі злістю…
І переслідувач спіймався.
Лін вчепилась у його руку і подумала, що зараз її не врятує й Зеліна. Навіть якби захотіла.
– Що тобі треба?
– А… М-м-м…
Здається, незнайомець злякався набагато більше, ніж вона сама.
Може, йому веліли спостерігати і не потрапляти на очі? Хоча… Таке стеження і сліпий помітить!
– Стоп, почнемо спочатку. – Лін потягнула його вбік. – Ти мене розумієш?
Ствердно кивнув. Ну, вже щось.
– Ти знаєш, хто я?
Знову кивок. Чи він тільки це і вміє?
– Як тебе звати?
Гартонець примружився, його смагляве обличчя потемніло ще більше. До речі, гарний хлопець, ба більше – дуже вродливий! Шкода, чи то німий, чи божевільний. З іншого боку, раптом йому заборонили називати ім’я?
– Гаразд, можеш не відповідати на останнє запитання. Ти давно за мною ходиш?
Так.
– Ти гартонець?
Ні.
– Тебе послав імператор?
Невизначений рух плечима.
– Ти веллієць?
Ні.
– Цікаво. – Невже в гру вступив хтось невідомий? – Ти місцевий?
Ні.
– Ти німий?
У незнайомця на подив багата міміка, але скасувати питання й поставити наступне Лін не встигла. Він бухнувся на коліна, схопив поділ її безглуздого плаща, спробував поцілувати оздоблення і вимовив:
– Вибачте, принцесо. Я недостойний, – його голос був сповнений відчаю. – Я прийму покарання, принцесо. Прошу вас, не… не скаржтеся вчителю.
Лін у німому подиві дивилася на свого другого хранителя і намагалася збагнути, що говорять у таких випадках. Однак на думку не спало нічого, крім наказового:
– Швидко вставай, поки ніхто не звернув уваги!
***
Кімнати, відведені для імператорської сім’ї, знайшлися досить легко. Житлові приміщення розташовувалися трохи в стороні від самого храму, і більшість прибулих уже розмістилися. Самі будівлі були схожі на сільські хатинки: дерев’яні, криті чимось на кшталт очерету, поруч – кабінка для зручностей, і біля кожного – колодязь. Навіть потрібний дім довго шукати не довелося – на його ґанку дрімав Марк.
Почувши кроки, він підняв голову і радісно усміхнувся:
– А, принцесо! До тебе тут імператор заходив. Вельми засмутився, що не застав!
– Сподіваюсь, ти його втішив? – огризнулася Лін, все ще обурюючись через спектакль, влаштований другим охоронцем.
– Ні, таких подвигів від мене не вимагалося. Він, до речі, просив… тобто наказував передати… Почекай, зараз згадаю дослівно… Ага, слухай: «Останнє слово залишиться за мною, хоч я не видам ні звуку. Подивимося, чи зможе вона… тобто ти… посміхатися завтра». Тобі це про щось говорить?
– Тільки про те, що все погано пахне. Але ми і раніше це знали, еге ж? Не будемо про сумне. Познайомся, це Каріман, твій колега. Карімане, це Маркан. Сподіваюся, ви поладнаєте. До речі, у тебе є зменшувальне ім’я?
– Навіщо, принцесо?
– Мене ж вона чомусь називає Марком. – Гвардієць повернувся до допитливого новачка. – Раджу згадувати швидше, а то наша принцеса така вигадлива, – мрійливим голосом продовжив він, – обізве, й моргнути не встигнеш…
– Марку, на два слова. – Лін відійшла вбік. – Що трапилось? Імператор тобі погрожував?
– Чого б це? – Марк відвів погляд.
– Марку, будь ласка, – дівчина спробувала зазирнути йому в очі, – скажи, в чому проблема?
– А чому ти вирішила, ніби сталося щось варте уваги?
– Послухай, ми знайомі не з дуже давно, – вона старанно підбирала слова, – але я помітила, що в присутності імператора ти поводишся трохи… по-іншому. Я, звичайно, все розумію, але наступного разу просто пошлю тебе протоптаним маршрутом.
– Це туди, куди я думаю?
– Ти про це думаєш постійно, тому адресою не помилишся.
Марк похитав головою в удаваному несхваленні.
– У-у-у, крихітко, а ти жорстока.
– Я ніяка. Помізкуй трохи, і зрозумієш, про що я.
– Ні, мізкувати – заняття не для справжнього солдата. Краще я загляну ввечері, а ти мені все розкажеш, – він хитро підморгнув, – або й покажеш, якщо я буду досить милим…
– Знаєш, Марку, я починаю підозрювати, що тебе дістав аж ніяк не імператор. – Лін трохи засмутилася. – Скажи, чим тебе образила саме я?
– Ну, Лін, невже я не можу пофліртувати з привабливою дівчиною? – насмішкувато почав він.
– Ну, Марку, – в тон йому продовжила вона, – якби тут була дівчина з іншою зовнішністю, я, мабуть, повірила б.
– Вибач, – тепер гвардієць був абсолютно серйозний. – Не думав, що ти так усе сприймеш. – Він мило усміхнувся. – А старий пихатий козел лише нагадав, що жити ми будемо недовго й нещасливо, хоча помремо в один день.
Лін не втрималася від сміху.
– Під час першої зустрічі ти був зовсім іншим.
– Та й ти була іншою. Для мене. Стривай, чому ми тут тупцюємо?
– Як чому? Хочеш посвятити чужака в усі подробиці імператорського буття?
– З дуба впала? – Марк щиро здивувався. – Він же метаморф. Йому наші перешіптування як… А, трясця, я й не подумав!
– Ага, негідне заняття для воїна. Пам’ятаю. Гаразд, повертаємося. Що ж ти раніше не сказав?..
Гвардієць філософськи знизав плечима.
– По-твоєму, наше дитя природи розбирається в імперських конфліктах?
– По-моєму, дурних тут немає, а досвід приходить з часом. І чому дитя природи? Хлопець на вигляд цілком цивілізований.
– Тому що за мірками метаморфів він – нетямуще немовля, яке від матусі, то б пак вчителя, і на крок відпускати не можна. Ось років через сто…
– Брешеш!
– Сама запитай. Або в книжці почитай. Лін, ти взагалі що-небудь знаєш про раси?
– Знаю! Назви. Досить чіплятися, принцеси не забивають голову такими нісенітницями.
Лін здавалося, Марк злегка прибріхував. Дитина в образі чоловіка? Не може бути! Більше схоже на те, що у двометрового «хлопчини» бракує досвіду спілкування з титулованими персонами. Напевно, разом із наставником він мав би набиратися життєвої мудрості, проте необачне бажання несправжньої принцеси бачити поруч із собою друга (живого друга!) зруйнувало ці плани.
І як Варласт міг покинути учня напризволяще? А якщо мати хоч трохи підозрілості, то можна перефразувати питання. Навіщо досвідченому хранителеві доручати охорону важливого стратегічного пішака кращому, але все ж учневі, ставлячи його в пару з чоловіком, якого вибрало дівчисько із примхи?
Залежно від стосунків наставника і підопічного, відповіді ділилися на дві категорії. Втішні – якщо Варласт готовий самоусунутися і не заважати учневі здобувати репутацію при дворах, що досить малоймовірно; і тривожні, якщо Каріман – ще одна маріонетка в компанії Лін і Марка.
/9. Рех – бог Смерті./
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!