ГЛАВА 26. Про темниці та розуміння
/Де живе попри бажання, там його темниця.
Епіктет/
Храм Землі був у підземній печері. Зовні виділялась лише велика прикрашена споруда. Вона захищала від негоди сходи, що вели вниз – туди, де в світлі смолоскипів жерці проводили обряди. Навколо храму простягався сад, під покровом якого розростались грядки, щедро підживлені благодаттю цього місця. А внизу, в стіні святилища, були замкнені магією потужні кам’яні двері, що перегороджували шлях до світу Гани.
Звісно, люди намагались подолати заслін, поставлений невідомо ким.
Коли навіть Радіс не зміг (чи не захотів?) відчинити вхід до печери Родючості, до справи підійшли з фантазією. Двері довбали кирками гноми – на стіні чудово збереглися подряпини, на створення яких пішло років сто безперервної роботи. Пізніше пробували зробити пролом трохи збоку, але облишили цю затію після того, як пробили хід до русла Світли і річка затопила храм. Деякі розумники хотіли дістатися до печери зверху, проте не змогли виявити в розкопі нічого, крім ґрунту. Ну і, ясна річ, не обійшлося без ритуальних співів і жертвоприношень для богині, щоб вона змилостивилась і відчинила двері «з того боку». Результату не було, тому думки розділилися.
Багато хто (більшість, між іншим) вважав, що богиня образилась на людей і не бажає їх бачити, а тому треба улещувати її різними способами – двері й відкриються. Інші (в основному скептики і закоренілі реалісти) говорили, нібито вхід запечатав хтось набагато могутніший за Гану, щоб не випустити її в Головний світ. Чому – хтозна, проте Лін вирішила, що друга версія вірогідніша.
Всю ніч над святилищем висіла хмара. Час від часу з неї сипався дощ, такий бажаний у пустельних землях. Припинявся він швидко, немов хтось прикручував вентиль. Рослини жадібно ловили краплі прямо на льоту, вбираючи їх листям – за багато років встигли пристосуватися. Як тільки почало світати, хмара розсіялась, і коли на горизонті показався краєчок вогняного диска, над храмом плавали лише клапті туману.
Лін потерла червонуваті від недосипання очі (а як заснеш за таких обставин?), вбралася в єдиний відносно нормальний одяг (все той же, він уже сприймався при дворі як уніформа принцеси) і вийшла назовні, не бажаючи слухати під вікном крики якогось місцевого дурника, посланого її розбудити.
Здригнулась – незважаючи на субтропічні широти, ранок видався прохолодним. Скривилась – старанний телепень і не збирався замовкати, виводячи тужливе «Принцесо Маралінахьє, вас кличуть!» з неабияким захватом і підвиванням. Натрапила поглядом на метаморфа, який ніби провів під дощем не одну ніч, а щонайменше тиждень, і відчула роздратування, що швидко наростало.
Лін нервувало все: і хранитель, який обожнював самоїдство (якщо ти не-людь, то поводься як не-людь завжди, а не моментами!), і Марк, що випромінював невдоволення, порівнянне з її власним (сам винен, не варто загравати з вогнем, точніше, з Зеліною), і безглуздий ритуал, в якому треба було брати участь.
А ще дівчині дошкуляло відчуття небезпеки, що ні на мить не залишало її після приїзду сюди. Здавалося, вона ось-ось переступить певну незриму межу, спричинить небачену катастрофу…
Або знехтує шансом запобігти біді.
Біля майстерно прикрашеного входу до Храму Землі переступали з ноги на ногу двоє гартонських вояк і Крезін, що старанно намагався розліпити опухлі повіки – схоже, і у нього нічка видалась неспокійною. Більше охочих поспостерігати за ритуалом не знайшлося. Воно і зрозуміло – одна принцеса в закритій Печері Родючості навряд чи зуміє витворити щось таке, про що можна буде розповідати навіть онукам.
– Це всі? – поцікавилась Лін у радника, старанно прибравши з голосу незадоволені нотки.
Крезін винувато глянув на неї, опустив очі, відкрив рот для явно заготовленої фрази, але помітив щось за її плечем і, ледь не поперхнувшись, протараторив:
– Жерці вже там, приносять підношення. Ваше Високосте, спускайтеся. О, почекайте, Його Величність має йти першим.
– Він теж заміж зібрався? – буркнула Лін, намагаючись не виходити за межі пристойності.
Схоже, недостатньо тихо, бо ззаду пролунали басовиті смішки гартонців, чий настрій різко злетів угору.
По обидва боки сходів нещадно чадили смолоскипи, не тільки не розганяючи темряву, але й посилюючи її димом, який, всупереч законам фізики, не піднімався вгору, а струменів під ногами, приховуючи сходинки.
Імператор статечно крокував уперед, гордо піднявши голову і вчепившись обома руками в поручні – недаремно, двічі він ледь не покотився вниз. Лін напружено дивилась під ноги (допомагало це мало) і пересувалася зі швидкістю кульгавої черепахи. Звичні до різних колотнеч гартонці матюкалися позаду в чверть голосу, причому Малдрабу нічого не було чутно, а Крезін сопів все голосніше і голосніше, не маючи повноважень затикати роти настільки важливим іноземним персонам.
Нарешті сходи закінчилися. Вперед вів темний коридор, що впиравсь у заставлене свічками приміщення. Звідти лунали стогони різної тональності, і якоїсь миті Лін вирішила, що Його Величність все-таки перерахував спиною сходинки. Однак з наближенням дивні звуки почали нагадувати спів. З храму неслися жалісливі зойкання, що навівали думки про плакальників на цвинтарі. І лише один голос виділявся зовсім іншими інтонаціями…
– Зеліно, може, не треба?.. Може, досить? – несміливо намагався зупинити це неподобство тремкий голосок Віма.
– Тільки заради принцеси, – зволила відповісти богиня, перервавши пристрасні завивання, що бентежили жерців. – Вона навіть не уявляє, що я їй зараз розповім! У мене виникло приголомшливе бажання, рьяско. Ти будеш дуже задоволена, а я – тим паче! Вважаю, я заслужила на таку винагороду за час, проведений із тобою! І не просто так проведений!
– Зеліно, ти ж обіцяла, – надривався хлопчина, – ти говорила…
Лін нічого не сказала, та й навіщо? Вона надто зраділа, побачивши юнака живим і здоровим, до того ж суперечки з богинею не мали сенсу. Ціна життя ніколи не буває високою.
Увагу дівчини привернули кам’яні двері, по обидва боки від яких горіли невеликі багаття, висвітлюючи шорстку подряпану поверхню. За нею, десь там, вглибині, метався біль. Лін немов на власні очі бачила чорний вихор, що б’ється об камінь, не в змозі вирватися з місця ув’язнення.
«Допоможи… допоможи…» – зашелестіло у вухах.
Вона озирнулась, але навряд чи хтось із супутників чув те ж саме, лише Зеліна посміхалась менш самовпевнено, ніби ховаючи за кривою посмішкою зовсім інші почуття.
«Благаю…» – в шепоті було стільки неприхованої муки, що Лін здригнулась.
Вона провела долонею по поверхні каменю, відчула тепло і… з’явилися зовсім інші двері.
Все навколо заколихалось у сивому серпанку, і тільки прямокутна плита з жовтого каменю, що випускала досить-таки помітне сяйво, залишалася реальною.
«Випусти мене! Ти можеш…» – голос звучав так близько, ніби не було жодної перешкоди.
Перед собою Лін побачила два маленьких отвори, які, ймовірно, служили замковими щілинами. Дивні обриси… Здається, ключ мав форму квітки або листочка.
Осяяння прийшло зненацька. Ланікана!
Дівчина потягнула з-під коміра шовкову нитку, на якій висіли її сережки. Дрібні листочки ідеально збігалися з отворами у дверях.
«Врятуй мене… швидше, зла занадто багато…» – квапила Гана, проте Лін чомусь не поспішала.
Гнітюче відчуття близької біди набатним дзвоном гупало в голові. Що це – застереження чи наказ прискоритися?
Дівчина обережно приладнала на місце один «золотий ключик», спробувала повернути. Нічого не вийшло.
«Разом… завжди разом… тільки разом…» – підказала полонянка, і Лін піднесла другу сережку до замкової щілини.
– Не роби цього! – голосно закричала Зеліна.
Вона вже була майже поруч, її розмита серпанком фігура металась за невидимою межею.
– Чому? – кров шуміла у скронях, заважаючи зосередитись.
Руда зробила чергову безуспішну спробу пробитися до дверей.
– Ти випустиш монстра!
«Врятуй мене…» – молила Гана.
– Богиню. Таку ж, як ти, – з кожною миттю опиратися бажанню повернути ключі ставало все важче.
– Божевільну, що бажає знищити світ!
– Нещасну жінку, приречену на самотність, – заперечила Лін і з подивом помітила, що повторює слова, нашептані богинею Землі.
– Рьяско, вона знищить усіх живих істот без винятку!
– У неї буде занадто мало часу, – менш упевнено вимовила дівчина, відмахнувшись від: «Тільки в Пройясі!», підказаного з-за дверей.
– Бажання, Лін! Ти обіцяла! Я хочу, щоб ти не випускала Гебу!
– Все настільки серйозно?
«Я знищу вас, коли виберусь! І тебе, і підлу зрадницю, і проклятого Алана Ділейна! Всіх вас, жалюгідних тварюк, що чекають зручного моменту, аби вдарити в спину!» – відповіла замість Зеліни Гана.
Лін із силою рвонула до себе першу сережку, відчуваючи, як неохоче та залишає поглиблення, і скрикнула – золотий листочок відпав, застрягши в отворі. Спроба його виколупати завершилася провалом.
– Хрін тепер вона вийде звідти! – холоднокровно зауважила богиня Життя. – Навіть не намагайся, це доля!
Тривога непомітно зникла, немов і не було її, незважаючи на прокльони, що доносилися з-за дверей. Напевно, тому що Зеліна не помилилась – усе вирішилось, вибору немає. І Гана навіки залишиться на самоті… і не побачить доньку…
Але…
Стрімка блискавка пролетіла крізь кам’яні двері, хльоснувши наостанок Лін хвостом. У тумані промайнула і розчинилась дитяча фігурка Літо.
«Я малюватиму для тебе, мамо… тільки для тебе…» – потонули в стогонах жерців прощальні слова маленької богині.
– Фу, в цьому диму така маячна ввижається! – тихо промовив імператор, звертаючись до Крезіна.
Той невизначено кивнув, упевнений, що тимчасове зникнення двійника не було ілюзією. Ділитися цією думкою з Його Величністю або гартонцями він не поспішав.
– Як же ти мене налякала, мала! – мало не з обіймами кинулася до Лін богиня, коли вони опинись біля землянки. – Навіщо Лан віддав тобі ключі?
– Він не віддавав, – коротко відповіла дівчина.
Ця заява різко підняла її авторитет в очах Зеліни:
– Ну ти даєш! Обібрала самого правителя Дивного Лісу! На таке навіть боги не наважувались… А коли ви з ним перетнулися?
– У Храмі Слави.
– То він живий, – задумливо промовила руда, напевно подумки прикидаючи, які вигоди або, навпаки, неприємності принесе новина. – Гадаю, скоро мені доведеться залишити тебе в спокої, рьяско, – продовжила сумно. – Шкода, було весело… Чи хоча б не нудно.
***
Ваніс насторожено озирався, ловлячи на собі здивовані погляди. Вони дратували, але маг розумів, що вдіяти нічого не можна. Закутаний у чорний плащ незнайомець привертав увагу.
Маг невідривно дивився на вхід до храму, чекаючи на брата. Він уже знав, що сталося з «бастардом», проте не розумів, чому той не з’являється. І чому чужа ще дихає!
– Що ти тут робиш? – лютий шепіт змусив його підстрибнути. – Я прийду вночі і все розповім. Іди! Зеліна знає, хто я, тому не варто її дратувати.
Біловолосий різко обернувся, стискаючи в руці блискучу крижану кульку.
– Коли ти встиг вийти?! – Він стримав перший порив і не витратив на недолугого братика цю краплю сили.
– Не ти один умієш чаклувати, – огризнувся молодший, безцеремонно відтягуючи брата геть. – Благаю, поговоримо пізніше. Я маю з дечим розібратися.
Той лише знущально розсміявся, підняв рукави і показав руки, вкриті хитромудрими письменами. По його пальцях пробігали іскри, змушуючи написане переливатися всіма кольорами веселки.
– Я підготувався до несподіванок, тюхтію! Я ж ішов мстити за тебе! – лицемірно оголосив Ваніс, мимохіть озираючись навколо і помічаючи, що ненависна чужа теж вийшла з храму і кудись прямує в компанії богині Життя. – Не бійся, Ангасе. Зеліна має силу тільки у своєму світі, та й у чвари людей не вплутуватиметься. Ходімо! Я пробачу тобі провалене завдання. І мені знадобиться твоя сила, брате.
Молодший маг не зрушив з місця.
– Стривай, – сказав напружено, – треба спокійно поговорити.
– Гаразд, – легко погодився старший. – Приберемо ту гадину і поговоримо.
Лін уже зникла за земляним насипом, тому Ваніс одним різким рухом висмикнув кілька волосин і пустив за вітром, потім прикрив очі і напружено прислухався. Нарешті його обличчя просвітліло:
– Вона зовсім поруч і не тікають! Ходім!
Ангас перегородив йому шлях.
– Послухай мене! Ми не можемо її вбити!
– Чому це? – щиро здивувався старший брат. – Ти дізнався щось нове?
– Вона врятувала мені життя!
– І?.. – уточнив Ваніс, подумки припускаючи, що у братика вкрай з’їхав дах. – Це має значення?
Молодший спробував зайти з іншого боку:
– Вона не чужа, в ній тече наша кров! Я відчув щось дивне відразу, але лише недавно зрозумів! Вона з нашої родини! Ми не можемо вбити родичку, правда? Тобто просто так убити… вона ж зовсім безпечна… не нападає!
По очах брата він зрозумів, що родичку вбити можна. І родича теж. Зрозумів трохи раніше, ніж застиг крижаною скульптурою, а потім розсипався на крихітні шматочки.
– Мені не вистачатиме тебе, – з гіркотою звернувся до уламків Ваніс. – Гаразд, нехай дівчисько проживе зайву добу… я все-таки любив тебе, брате! У ній немає нашої крові, як і немає магії, але заради тебе… Чужа помре в знаменний день – у день, коли зникне Стариліс. Хіба це не чудово? Спочивай з миром, дурнику. Шкода, твоя сила ще б стала мені в пригоді.
***
Лін виплітала кривуватий вінок із кульбаб, які жовтим килимом покрили все навколо будиночка. Зеліна недбало висмикувала пелюстки і кидала собі під ноги. Тишу порушувало лише цвірінькання горобців, що гніздилися під дахом, так віддалена лайка садівника, який виганяв із саду гвардійців. Ті під керівництвом Марка зазіхнули на місцеві плоди.
Регіт втікачів то наближався, то віддалявся, над деревами здіймались потривожені птахи. Нарешті призвідник цього неподобства вилетів з-під тіні саду і помчав до землянки, утримуючи цілий оберемок стиглих і не дуже персиків. Помітивши богиню, він різко загальмував, але не розвернувся і не пішов геть з високо піднятою головою. Кинув свою ношу прямо на Лін, не звернувши на її ображене: «Телепню! Іноді мені здається, що я народилася прачкою!» жодної уваги, і плюхнувся поруч, старанно не повертаючись до Зеліни.
– Крихітко, що це було?
– Гана.
– А конкретніше?
– Вона хоче помститись. Я намагалася її випустити. Зел переконала мене цього не робити. Літо відправила до матері Юнку. Звідки у мене ключі, не знаю. Щось іще?
– Твоє красномовство вразило мене в саме серце.
Марк виколупав із персика кісточку і недбало відкинув її вбік з розрахунком попасти в руду шевелюру. Богиня спритно відбила «снаряд», пропустивши м’якоть, що впала їй на чоло. Зашипівши, Зеліна розмазала залишки фруктів по фізіономії гвардійця і розреготалася у відповідь на його образливі слова.
– Зеліно, ти раніше зустрічалася з Ганою?
Навіть руда не помітила наближення Карі і здригнулась від несподіванки.
– Хлопчику, ще раз підійдеш тихо і зі спини – твоїй подрузі доведеться носити траур, а у неї немає нічого пристойного в гардеробі.
– Так, звідки ти знала, що богиня Землі небезпечна? – підхопила Лін, передчуваючи чергову легенду.
– Всі це знають, – несподівано зло промовила Зеліна. – Всі, крім таких жовторотих, самовпевнених, сп’янілих від власного благородства курчат, як ви. Ти, великодушна рятівнице, не спромоглася подумати: а раптом у того, хто замкнув Гебу в Печері, були на те причини? Може, він відчинив би двері, було б це безпечно? Може, колись не знайшлось іншого виходу?
– Ти так виправдовуєш Лана, немов сама йому допомагала, – зауважив Марк, тимчасово забувши, що він поки ще смертельно ображений.
– Так, допомагала! Колись ми з Гебою разом розробляли план помсти, але незабаром до мене дійшло, що він стосується абсолютно всіх людей і не-людей, а не тільки її кривдників. Тоді у мене жив чужий, що мав величезну силу і не мав захисту. Між іншим, він не ображався, коли я попросила у Літо невразливість для нього! Однак подяки я теж не дочекалась! Алан був схиблений на збереженні миру і покинув мене, заборонивши лишати моє житло під загрозою таких же дверей, як у Печері Родючості. Можливо, він вчинив дуже жорстоко, і нехай я ненавиджу цього клятого недовампіра, але не можу не визнати, що тоді ми б знищили навіть могильних хробаків. Марку, досить! Давай миритись! Персики такі смачні, хочу злизати сік до крапельки… Звісно, я не сумніваюся, що ти не проти. Щасливо, рьяско! Карі, не переживай, ця добра душа все тобі пробачить, ти лише страждай голосніше!
Лін тільки очі закотила. Ясна річ, пробачить. Коли-небудь. Можливо…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!